Художниця Діана Масинзова створює портрети загиблих земляків

У Нехаївському (на Королщині) будинку куль­тури розмісти­ли портрети полеглих Героїв — вихідців із се­ла. Не фотогра­фії, не банери — картини, напи­сані професіо­нальною художницею, 38-річною Діаною Масинзовою. Вона також із Нехаївки. Зараз жи­ве з родиною у Варшаві.

- Першим я написала портрет Стаса Тригуба. Він і загинув першим -11 травня 2022-го.
Це була робота невеликого фор­мату. Для його мами — тьоті Валі.

Картина створювалася дуже важ­ко. Бо знаю Стаса із самого малечку. Коли він народився, мені було вже 10. Ходила його няньчити (ми — родичі). Пам’ятаю його оченята, як він сміявся, як простягав до мене ручки.
Тому часто — сяду за мольберт, а працювати не можу: сльози заливають полотно...

Діана запам'ятала його хлоп’ям, бо потім бачилися нечасто. Коли Стас тільки почав ходити до школи, вона вже навчалася в Києві (на кухаря-кондитера). Потім було одруження, наро­дження дітей.
Їхньому з чоловіком найстаршому сину Денису вже 18. Займається ху­дожнім ковальством. На 2 роки молод­ший Тимур бачить себе тільки програ­містом. Антон (зараз він у 10-му класі) з дитинства мріє стати поліцейським. А серцем шестирічної Соломії уже за­володів балет.

- За всіма сімейними клопотами я не могла часто навідуватися в Нехаївку. Але завжди розпитувала про Стаса у знайомих - цей хлопчик був для мене як рідний, — каже Діана.

Раділа, коли він вступив до Глухівського національного педуніверситету, отримав диплом вчи­теля фізики, математики та інфор­матики. Молилася, щоб усе було добре, коли у 2019-му пішов слу­жити за контрактом.

Але 11 травня 2022 року на­відник танкового взводу Станіслав Тригуб загинув на Луганщині під час виконання бойового завдання. Йому було всього 25. Посмертну нагороду — орден «За мужність» III ступеня — вручили матері.

Валентина Іванівна сама рос­тила трьох дітей. Стас був найстар­шим. Її першим помічником і наді­єю.

...У 2023-му до Нехаївки при­йшли ще дві тяжкі звістки з війни — 10 лютого загинув 33-річний аеророзвідник, командир відділен­ня Володимир Городиський, 15 жовтня — 48-річний гранатомет­ник Анатолій Кравченко. У сім'ях осиротіло по двоє дітей.

Як мати, як дружина, я ро­зуміла, яке це горе для рідних. Рі-шення написати портрети Героїв прийшло саме собою, — пояснює художниця.

— Діана звернулася з прохан­ням знайти як можна більше фо­тографій «захисників. Їй хотілося якомога повніше передати харак­тер кожного, — розказує завіду­вачка Будинку культури Людми­ла Милько. — Рідні воїнів були ду­же розчулені. Передали знімки, які в них були. Дружина Толі Кравчен­ка попросила, щоб Діана намалю­вала його на фоні ставка з лебедя­ми. Він був лісівником. Любив при­роду.

Крім портретів односельців, Ді­ана написала ще один — полегло­го двоюрідного брата з Миколаєва. Він був єдиним сином у батьків. Не приховує: такою виснаженою ще не почувалася, хоч і раніше працю­вати доводилось немало.

— Як Ви взагалі з кондитера стали художницею?
— Малювала з дитинства. У школі - ілюстративні матеріали для вчителів та всяке різне на за­мовлення. Потім - раннє заміжжя, побут. Це — тихий убивця. Найпер­ше — твоїх мрій. Потім і сам груз­неш у ньому.

На щастя, я вчасно зупинила­ся. Коли Антону було десь два з половиною, вирішила, що буду да­лі вчитися. Мені було 26. Ще не пізно. А з побутом збиралася як-небудь впоратися.

— Чоловік не заперечував?
- Ще й як! Але моє бажання було сильнішим. Іноді думаю: якби опинилася перед вибором — на­вчання чи розлучення, вибрала б навчання.
Врешті-решт вийшло по-моєму.

Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво Діана вивчала в Київському університеті ім. Бори­са Грінченка, монументальне, са­кральне — у Державній академії декоративно-прикладного мисте­цтва і дизайну ім. М. Бойчука. До великої війни відкрила в столиці свою студію. Малювала, давала уроки своїм учням — і школярам, і дорослим. Справи йшли добре, та з початком вторгнення усе довело­ся залишити.

Виїхали в Польщу. Зара­ди дітей, — пояснює коротко.

— Як звідти переправляли портрети в Україну?
— Це ціла історія. Займати­ся пошуком людини, яка повезе мої роботи через кордон, допо­магав актор Олександр Комаренко. Він також багатодітний батько, ми дружили ще в Києві. Спочатку Саша домовився з ак­трисою Ірмою Вітовською, яка тоді була на гастролях у Вар­шаві. Але в неї чомусь не ви­йшло. Тоді — з іншою акторкою — Риммою Тишкевич.

Це було якраз тоді, коли страйкували польські ферме­ри. Я дуже переживала: раптом картини не пропустять. На щас­тя, усе закінчилося добре. По­лотна оглянули і дали добро. У Києві їх зустріла моя сестра Ан­на і передала перевізнику — Ві­кторові Осипенку.

— Коли я попросила про до­помогу, Вітя зразу погодився, — продовжує Світлана Милько. — Доправив картини в Шабалинів до Ігоря Гавриленка. Йому я попередньо (Діана повідоми­ла розміри полотен) замовила рами. На той момент вони вже були готові. Наступного ранку Микола Линок і Юрій Милько доправили обрамлені полот­на в Нехаівку. Ніхто з цих людей не взяв за послуги і за роботу ні копійки.

На презентацію картин зі­бралося все село. Зала, де во­на проходила, потопала у кві­тах. У заході брали участь му­зиканти духового оркестру й артисти Коропського будинку культури.

Був дуже зворушливий кон­церт. А потім усі люди пішли по­класти квіти на могили Героїв.

Діани на презентації не бу­ло. Зате коли змогла приїхати, влаштувала невеличку вистав­ку. Не тільки в Нехаївці, а й у Ко­ропі. Крім портретів загиблих захисників, це були в основно­му пейзажі рідного села.

— Привезла 10 полотен. На кордоні пощастило: наш авто­бус взагалі не перевіряли.

— Приїхали ж не тільки за­ради виставки?
— Заради перезавантажен­ня. Щоб сісти на велосипед, об'їхати всі улюблені місця, по­спілкуватися з людьми, з бать­ком (у мами вже давно інший шлюб. — Авт.) — набратися енергії жити і творити далі.

— У Варшаві теж відкрили студію?
— На жаль ні. У приватний спосіб готую українців до всту­пу до художніх вишів, малюю, продаю картини. Чоловік пра­цює таксистом. І хоч господа­рі квартири, де ми оселилися, не беруть із нас за оренду (пла­тимо тільки за комунальні), хто знає, чи вдасться коли-небудь назбирати на відкриття студії.

Портрети загиблих земляків Діана подарувала рідному селу.





Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.