У Нехаївському (на Королщині) будинку культури розмістили портрети полеглих Героїв — вихідців із села. Не фотографії, не банери — картини, написані професіональною художницею, 38-річною Діаною Масинзовою. Вона також із Нехаївки. Зараз живе з родиною у Варшаві.
- Першим я написала портрет Стаса Тригуба. Він і загинув першим -11 травня 2022-го.
Це була робота невеликого формату. Для його мами — тьоті Валі.
Картина створювалася дуже важко. Бо знаю Стаса із самого малечку. Коли він народився, мені було вже 10. Ходила його няньчити (ми — родичі). Пам’ятаю його оченята, як він сміявся, як простягав до мене ручки.
Тому часто — сяду за мольберт, а працювати не можу: сльози заливають полотно...
Діана запам'ятала його хлоп’ям, бо потім бачилися нечасто. Коли Стас тільки почав ходити до школи, вона вже навчалася в Києві (на кухаря-кондитера). Потім було одруження, народження дітей.
Їхньому з чоловіком найстаршому сину Денису вже 18. Займається художнім ковальством. На 2 роки молодший Тимур бачить себе тільки програмістом. Антон (зараз він у 10-му класі) з дитинства мріє стати поліцейським. А серцем шестирічної Соломії уже заволодів балет.
- За всіма сімейними клопотами я не могла часто навідуватися в Нехаївку. Але завжди розпитувала про Стаса у знайомих - цей хлопчик був для мене як рідний, — каже Діана.
Раділа, коли він вступив до Глухівського національного педуніверситету, отримав диплом вчителя фізики, математики та інформатики. Молилася, щоб усе було добре, коли у 2019-му пішов служити за контрактом.
Але 11 травня 2022 року навідник танкового взводу Станіслав Тригуб загинув на Луганщині під час виконання бойового завдання. Йому було всього 25. Посмертну нагороду — орден «За мужність» III ступеня — вручили матері.
Валентина Іванівна сама ростила трьох дітей. Стас був найстаршим. Її першим помічником і надією.
...У 2023-му до Нехаївки прийшли ще дві тяжкі звістки з війни — 10 лютого загинув 33-річний аеророзвідник, командир відділення Володимир Городиський, 15 жовтня — 48-річний гранатометник Анатолій Кравченко. У сім'ях осиротіло по двоє дітей.
Як мати, як дружина, я розуміла, яке це горе для рідних. Рі-шення написати портрети Героїв прийшло саме собою, — пояснює художниця.
— Діана звернулася з проханням знайти як можна більше фотографій «захисників. Їй хотілося якомога повніше передати характер кожного, — розказує завідувачка Будинку культури Людмила Милько. — Рідні воїнів були дуже розчулені. Передали знімки, які в них були. Дружина Толі Кравченка попросила, щоб Діана намалювала його на фоні ставка з лебедями. Він був лісівником. Любив природу.
Крім портретів односельців, Діана написала ще один — полеглого двоюрідного брата з Миколаєва. Він був єдиним сином у батьків. Не приховує: такою виснаженою ще не почувалася, хоч і раніше працювати доводилось немало.
— Як Ви взагалі з кондитера стали художницею?
— Малювала з дитинства. У школі - ілюстративні матеріали для вчителів та всяке різне на замовлення. Потім - раннє заміжжя, побут. Це — тихий убивця. Найперше — твоїх мрій. Потім і сам грузнеш у ньому.
На щастя, я вчасно зупинилася. Коли Антону було десь два з половиною, вирішила, що буду далі вчитися. Мені було 26. Ще не пізно. А з побутом збиралася як-небудь впоратися.
— Чоловік не заперечував?
- Ще й як! Але моє бажання було сильнішим. Іноді думаю: якби опинилася перед вибором — навчання чи розлучення, вибрала б навчання.
Врешті-решт вийшло по-моєму.
Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво Діана вивчала в Київському університеті ім. Бориса Грінченка, монументальне, сакральне — у Державній академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука. До великої війни відкрила в столиці свою студію. Малювала, давала уроки своїм учням — і школярам, і дорослим. Справи йшли добре, та з початком вторгнення усе довелося залишити.
Виїхали в Польщу. Заради дітей, — пояснює коротко.
— Як звідти переправляли портрети в Україну?
— Це ціла історія. Займатися пошуком людини, яка повезе мої роботи через кордон, допомагав актор Олександр Комаренко. Він також багатодітний батько, ми дружили ще в Києві. Спочатку Саша домовився з актрисою Ірмою Вітовською, яка тоді була на гастролях у Варшаві. Але в неї чомусь не вийшло. Тоді — з іншою акторкою — Риммою Тишкевич.
Це було якраз тоді, коли страйкували польські фермери. Я дуже переживала: раптом картини не пропустять. На щастя, усе закінчилося добре. Полотна оглянули і дали добро. У Києві їх зустріла моя сестра Анна і передала перевізнику — Вікторові Осипенку.
— Коли я попросила про допомогу, Вітя зразу погодився, — продовжує Світлана Милько. — Доправив картини в Шабалинів до Ігоря Гавриленка. Йому я попередньо (Діана повідомила розміри полотен) замовила рами. На той момент вони вже були готові. Наступного ранку Микола Линок і Юрій Милько доправили обрамлені полотна в Нехаівку. Ніхто з цих людей не взяв за послуги і за роботу ні копійки.
На презентацію картин зібралося все село. Зала, де вона проходила, потопала у квітах. У заході брали участь музиканти духового оркестру й артисти Коропського будинку культури.
Був дуже зворушливий концерт. А потім усі люди пішли покласти квіти на могили Героїв.
Діани на презентації не було. Зате коли змогла приїхати, влаштувала невеличку виставку. Не тільки в Нехаївці, а й у Коропі. Крім портретів загиблих захисників, це були в основному пейзажі рідного села.
— Привезла 10 полотен. На кордоні пощастило: наш автобус взагалі не перевіряли.
— Приїхали ж не тільки заради виставки?
— Заради перезавантаження. Щоб сісти на велосипед, об'їхати всі улюблені місця, поспілкуватися з людьми, з батьком (у мами вже давно інший шлюб. — Авт.) — набратися енергії жити і творити далі.
— У Варшаві теж відкрили студію?
— На жаль ні. У приватний спосіб готую українців до вступу до художніх вишів, малюю, продаю картини. Чоловік працює таксистом. І хоч господарі квартири, де ми оселилися, не беруть із нас за оренду (платимо тільки за комунальні), хто знає, чи вдасться коли-небудь назбирати на відкриття студії.
Портрети загиблих земляків Діана подарувала рідному селу.
Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.