Яна Божина - вчителька з душею театрала і серцем українки

Ще зовсім юною Яна Божина, тоді ще учениця Новомлинівської загальноосвітньої школи, друкувала на шпальтах місцевої газети авторські поезії. Ця творча - від голови й до кінчиків пальців - дівчина бажала спробувати себе у різних жанрах і стилях. А ще вона могла годинами розповідати про головне захоплення - театр. Яна була незмінною учасницею всіх постановок як шкільної самодіяльності, так і університетської, частенько виступала й на сцені нашого Будинку культури.



А ще вона щиро любила і любить все українське: мову, літературу, пісні, одяг. І сьогодні в її гардеробі - вишиті сорочки та сукні, різних відтінків та візерунків, намиста й вінки, хустки й стрічки. Дещо з того - ручна робота, подарунок від мами, вмілої вишивальниці.

І професія в жінки відповідна: після закінчення Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя, Яна стала викладати українську мову та літературу в одному зі столичних ліцеїв. Не полишила й свого творчого захоплення - після уроків займається з дітьми в театральному гуртку. Займається професійно, опанувавши програму режисури драматичного театру. Адже бажання бути акторкою була настільки сильною, що паралельно роботі жінка вчилася у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, нарешті втіливши мрію у життя.

Сьогодні Яна Божина ділиться власними думками щодо роботи з дітьми, роллю вчителя у вихованні учнів, власними ідеями у пошуку спільної мови з ними.

«Я не знаю, але знати мушу, Як навчити відчувати душу, Розуміть, що десь комусь болить?»

Учитель, як ніхто ін­ший, має відчувати на рівні власного досвіду та навіть інтуїції, як донести до своїх учнів любов і по­вагу до свого предмету. Особливо, коли ти викла­даєш українську мову та літературу, без яких не можливе існування нації. Як же навчитися «відчу­вати душу» і «розуміть, що десь комусь болить»?

У час, коли нашу дер­жаву жорстоко й без­жально атакував сусід-агресор, багато сімей втратили своїх найдо­рожчих людей, домашніх улюбленців, змушені по­кидати домівки, щоб пе­реїхати в більш спокійне місце, де не чути звуки вибухів снарядів. І ось у класі в розпал навчаль­ного року з’являються новачки: Артем, у якого на війні загинув батько­Герой, Марія, яка зали­шилася без житла, Ста­ніслав, у якого замість ноги - протез, Анаста- сія - осиротіла з повни­ми сліз очима... Така сьогодні наша повсяк­денність, просякнута бо­лем усього народу. І за­вдання вчителя - знайти ключик до, здавалося б, неможливого: зранених дитячих душ.

Тож сьогодні осно­вним завданням учителя є підтримка своїх учнів. Але пам’ятаймо про пра­вило «кисневої маски» для педагога: спочатку одягаємо цю маску на себе, а вже потім - на дитину. Тобто, щоб мати моральні сили для під­тримки, треба самому бути у внутрішньому ре­сурсі. Що б не відбувало­ся, поруч із дитиною має бути впевнений спокій­ний дорослий. Тому важ­ливо навчитися насам­перед турбуватися про себе. Як це робити? Щоб зменшити рівень власної тривоги, треба визначи­ти, на які речі ми можемо вплинути, а на які - ні, не топити себе в тотально нега­тивному інформаційному про­сторі, який розповідає тіль­ки про смерть, страждання і кровопролиття, призводить до емоційного оніміння. Дуже важливими для ментального здоров’я є заняття фізичною активністю, хоча б пів години на день, а також дозволити собі нарешті робити те, що давно хотілося.

Та роботи над собою і власною рівновагою, на мою думку, недостатньо. Щоб пра­цювати із різноманітними ди­тячими травмами, треба йти в тандемі зі спеціалістами, а саме - з психологами. Вва­жаю, що в кожній українській школі повинно бути достатньо таких «лікарів душ», які б мо­гли вчасно підставити плече допомоги дитині й підказали, як потрібно діяти в тій чи іншій ситуації вчителю.



Разом із психологом вчи­тель має розробити план створення здорової атмосфе­ри в класі, проводити психологічні дослідження, бесіди та уроки у формі гри, та навіть і самі ігри, щоб швидше зрозу­міти настрій і внутрішній стан
своїх вихованців. Якщо ви ще й класний керівник, то на ви­ховних годинах частіше гово­ріть із дітьми про рівність, толерантне ставлення один до одного, виключайте будь-які прояви булінгу, насильства та жорстокості.

Крім психологічної готов­ності, для кращого пізнання своїх учнів, вчитель пови­нен знати коло їхніх інтере­сів: яку музику вони люблять слухати, в які ігри грають, що нового й цікавого для них в інтернет-просторі, що зараз у тренді. Додайте креативнос- ті й навіть станьте блогером (до речі, такий підхід практи­кують багато педагогів) - так ви станете ближчими до тих, кого навчаєте.

Я маю свою «родзинку» для більш близького спілкування з учнями - керую шкільним театральним гурт­ком. На репетиціях ми ніби поринаємо у іншу - далеку від шкільної - реальність. Ми разом робимо перші кроки акторської майстерності, що теж є своєрідною терапією, лікуванням невпевненості, за­мкненості, подолання страху й різноманітних комплексів. Я в свою чергу радію успіхам своїх гуртківців і сама відволі­каюся від різних напружених ситуацій та постійного виття сирен, які сповіщають про по­вітряні тривоги.

Кажуть, щоб зрозуміти когось, то треба «приміряти його черевики», «побувати в його шкірі». На мою думку, зараз всі ми, українці, до­рослі й малі, «в одній упряж­ці», об’єднані навколо єдиної мети - вигнати ворога з на­шої держави! І ця єдність має велику силу для розуміння й підтримки одне одного. Тож, ми, вчителі повинні бути не тільки цілителями дитячих душ, а й сіячами власної мови й культури, автентичності, не­повторності, щоб виховувати здорову націю, яка житиме під мирним небом України!

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.