Олег Бебех отримав поранення, але після лікування збирався знову йти на фронт

Своє останнє завдання 35-річний захисник з Ічні Олег Бебех вико­нав на Запорізькому напрямку. Тоді земляк отримав осколкове поранен­ня і з 15 вересня минулого року ліку­вався у запорізькій лікарні. Сподівав­ся, що одужає та знову стане у стрій, бо там його побратими, бо потрібно наближати нашу Перемогу.



Четвертого березня у Світлани Бебех був день народження. Зазвичай щоро­ку вона отримувала вітання та квіти і від сина Олега, який дуже її любив. Цьогоріч таку місію виконали його друзі...

Від 13 січня 2024 року, коли вперше Олег не надіслав вістки з лікарні, що все добре, сестра Світлана вже місця собі не знаходила. Її повідомлення брат так і не прочитав. Сподівалася, що напише пізніше, що не може статися нічого по­ганого. Її чоловік теж обороняє країну і жінка переживала за двох рідних для неї людей. Проте наступного дня сім’я Бе­бехів дізналася, що життя Олега трагічно обірвалося у цій лікарні. Що трапилося - родина ще й досі не знає. Наразі триває слідство.

... У минулому залишилися рідна Ічня. Хоча Олег Бебех і народився у Парафіївці, проте ще маленьким з родиною переїхав в Ічню, бо тато Віталій Михай­лович, котрий працював помічником бу­рильника, отримав квартиру. Олег був середнім сином у сім’ї, де виховувалося троє дітей. Росла найстарша Світлана, яку назвали на честь мами, їй зараз 37, та найменший Євген - йому 29 років. У ми­нулому залишилося навчання у місцевій школі №2, яку згодом реорганізували у №1 (нині - гімназія №І), улюблені вчи­телі. Серед них була перша наставниця Любов Романенко, яка також залишила в Олеговій душі кращі спогади про почат­кову школу, класні керівниці Олена Зоць та Тамара Карпенко. І всі педагоги теж любили свого чемного та уважного учня з допитливим поглядом.

«Просто зупиняється серце. Один із найкращих учнів нашої школи. Олег був у п’ятому класі і вразив вже на перших уроках, запитавши: «А правда, що всі війни через жінок? Адже Богдан Хмель­ницький не просто так почав боротьбу, а Петро Дорошенко...». Тобто дитина з малого віку цікавилася історією України настільки, що я ще більше почала читати авторів новітніх досліджень аби не соро­митися перед учнями, що можу не зна­ти чогось. Навіть те, в кого закохували­ся наші гетьмани, - згадувала Олегова вчителька Олеся Реута під публікацією про його смерть. Адже учень, як написа­ла пані Олеся, навчив її бути вчителем, наперед читаючи матеріал і дискутую­чи на уроках. Цей скрін надіслала мені Світлана Віталіївна. Тепер вона береже його у своєму телефоні як пам’ять про те, яким був її брат у школі.

Олег настільки цікавився історією, що багато часу проводив у бібліотеці, постійно поглиблюючи свої знання. Зі шкільних предметів у нього добре скла­далося і з правознавством. Неодноразо­во брав участь в олімпіадах різних рівнів, демонструючи свої знання з цих наук. Коли був учнем, займався спортом, осо­бливо до душі - футбол. Ходив і на занят­тя з хореографії у школу мистецтв до ви­кладачки Надії Яцеленко, бо ще й любив танцювати.

Проте змалку Олег зрозумів, що по­трібно докладати багато зусиль для того, щоб чогось досягти в житті. Він став при­кладом і опорою для своєї родини, коли помер тато. Рідні згадують що, попри життєві труднощі, хлопець залишався доброю, щирою, чуйною Людиною з ве­ликої літери.

Після школи Олег Бебех мав намір всту­пити у гоголівський виш у Ніжин. Але, ро­зуміючи, що батьки не можуть «потягнути» навчання ще однієї дитини, бо потрібно було оплачувати освіту для старшої се­стри, хлопець пішов у коледж - здобувати професію гіда-екскурсовода. Спробував себе і на будівництві. Далі - служба в ар­мії, у бригаді спецпризначення «Барс» на посаді хіміка-розвідника. Йому доводи­лося охороняти порядок на масових за­ходах, зокрема, під час концертів та фут­больних матчів. Навіть про це розповідав вдома, мовляв, «хоч і спиною стою, проте теж побував на таких подіях».

Маючи загострене почуття справедли­вості, Олег після армії розпочав кар’єру поліцейського - почав служити у спец-підрозділі поліції «Грифон», якому при­святив дванадцять років. Паралельно за­кінчив у Києві Академію внутрішніх справ. Про свою роботу відзначав: «Люди зна­ють свої права, та не виконують своїх обов’язків».

А одним із захоплень ічнянця були по­дорожі. Найбільше приваблювали Кар­пати. Під час однієї з далеких мандрівок у столицю Киргизстану Бішкек зустрівся та познайомився зі своєю двоюрідною сестрою, з якою ніколи не бачився ні він, ні його родина. Ще хотів побувати у США, штаті Огайо. Мабуть, через те, пізніше обрав для себе позивний «Огайо», який би постійно нагадував хлопцю про його мрію.

Повномасштабне вторгнення рашистів на нашу землю застало Олега Бебеха в Києві. Коли на початку січня 2023 року отримав повістку - пішов борони­ти Батьківщину. Бо він - справжній син своїх батьків, справжній син України. І не зміг залишатись осторонь, сказав, що не буде ховатися. Якщо викличуть, значить потрібно йти воювати й буде там, «де по­трібно бути у тяжкий для країни час».

Спочатку проходив навчання на Жито­мирщині, а згодом вже стримував во­рога на Запорізькому напрямку у 82-ій окремій десантно-штурмовій бригаді. Був оператором безпілотних літальних апаратів. Своєю відвагою і героїзмом щоденно наближав нашу Перемогу.

Про свою війну, про бойові завдання, які виконував, воїн-захисник майже не розповідав рідним. Хіба що коротко: за­певняв, що все у нього добре, що з ним служать надійні та хороші побратими. Не любив жалітися і не хотів хвилювати. Особливо маму Світлану Іванівну. Тато Віталій Михайлович покинув цей світ майже дев’ять років тому, й Олег знав, як їй тяжко без чоловічої підтримки. І він був підтримкою не лише для неньки, а й для найменшого брата Жені та для племін­ників - Світланиних трьох діток.

- Брат допоміг довчитися Жені у техні­куми, підтримував його фінансово. Обо­жнював найстаршу племінницю - мою доню Маринку. Їй 17 березня виповнить­ся 14 років. Завжди балував подарун­ками, - згадує сестра Світлана. - Коли вона їздила виступати з танцювальним колективом у Київ, бо ходила у мистець­ку школу на хореографію, Олег завжди їй приносив букет квітів. Хоча їй тоді було п’ять рочків, але брат казав: «Ти ж моя артистка. То як же ти без квітів?». Пам’ятаю, як одного разу він не зміг прийти на концерт - Маринка дуже пе­реживала й засмутилася, бо дядько не зміг побачити як вона танцює. А ще знав, що племінниця відкладає кошти на но­вий телефон, то обіцяв, що допоможе їй його купити.

У серпні Олегові дали десятиденну від­пустку, щоб навідався додому. Повер­нувшись на війну, 15 вересня ічнянець отримав осколкове поранення. Це ста­лося біля села Вербового Запорізької області.

- Під час ворожого штурму Олег виво­див двох поранених хлопців у безпечне місце. Першого йому вдалося вивести. Але коли допомагав другому побрати­мові - був приліт: товариш від отриманих травм загинув на Олегових руках, а він - трьохсотий, - розповідає брат Євген.

Тож захисник лікувався у лікарні, йому зробили операцію. Медики витягли зі спини осколок, який зачепив та пошко­див нерви на обох ногах. За словами се­стри, у Олега були проблеми і з шийними хребцями, які змістилися внаслідок по­стійного носіння бронежилету та зброї. У нього почав нестерпно боліти хребет. Тож після одного місяця реабілітації брат знову поїхав доліковуватися у За­поріжжя. Це було в середині грудня. Хто ж знав, що тоді рідні з ним бачилися во­станнє? Не судилося землякові поверну­тися й на свої позиції.

Світлана Віталіївна не може стрима­ти сліз, розповідаючи про ту найдовшу і найважчу в їхньому житті добу невідо­мості. Як з благанням дивилися на екран телефону, очікуючи, що їхній Олег вий­де на зв’язок, просто передивитися чи відповість на повідомлення або лайкне фото своїх племінників. Пані Світлана за­спокоювала себе тим, що у брата просто немає зв’язку. Але про те, що станеться щось фатальне - навіть подумати не могла.Доки наступного дня, 14 січня, до неї додому приїхали з військкомату...

- Як дізналася, що Олега вже немає - для мене це був шок, - зізнається се­стра. - Тепер ходжу до каплички, де поряд з іншими захисниками й фото Олега - принесу квіти, поплачу. Могилу провідуємо. Нам так його не вистачає...
Рідні ічнянця, його побратими, друзі згуртувалися у спільному горі. Адже ба­гато хто знав Олега, спілкувався з ним і про хлопця відгукуються лише гарними і добрими словами: був надійним, скром­ним, товариським. Не можуть й досі по­вірити, що захисника вже немає серед нас, живих.

«Зустрів мене перед відправленням біля військкомату і каже: «Не переживай, все буде добре. Скоро всі повернемося додому. Але ж, друже, не так ми повин­ні повертатися. Вічна тобі пам’ять», - зі словами співчуття написав про Олега товариш Дмитро Галета, коли дізнав­ся, що його серце перестало битися. Ще один його товариш написав згорьованій родині, що разом волонтерили у дитя­чому будинку. Рідні навіть не знали, що Олег займався благодійністю. Не знали й те, що він був знайомим з українським церковним діячем Олександром Драбинком, який теж висловив щирі співчуття сім’ї Героя після того, як довідався, що захисника провели у його останній зем­ний шлях, та написав, що такої чуйної та щирої людини ніколи не зустрічав у житті.

«Таких порядних як Олег - одинице Це вихована, добра, розумна дитина. Йому можна було довіритися і просто погово­рити... За що? Чому?» - написала у ко­ментарях під постом про тяжку втрату Олега вчителька Аіда Безлєпкіна.
Для рідних, знайомих та друзів і для усіх нас Олег Бебех - назавжди Герой, як і ті, які й наразі обороняють чи обороня­ли країну від лютого ворога. Бо всі, хто пережили чи бачать те пекло - для нас всі вони герої й заслуговують найвищої вдячності, переконана Світлана.

А мама Світлана Іванівна вже ніколи не приготує Олегові вареників та млинців із маком - синових улюблених. Проте все своє життя вона зберігатиме у телефоні голосові повідомлення від Олега, інколи вмикаючи, щоби знову прослухати такий рідний голос: він вкотре повторить мамі, що у нього все добре.

Він хотів жити, але проклята війна вне­сла свої безжальні корективи.

Джерело: “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.