В ічнянця Михайла Балашенка за плечима понад пів століття досвіду будуван­ня

В ічнянця Михайла Балашенка за плечима понад пів століття досвіду будуван­ня. Зокрема, він причетний до появи і п’ятиповерхівок у місті. І, дивлячись на них, пишається, що робив життя людей комфортним, а місто — красивим.



В іншій професії себе не уявляв

В його очах - спокій, а обличчя випромінює впевненість. Вид­но, що чоловік врівноважений, чесний, відповідальний та про­фесійний. З перших хвилин роз­мови також можна помітити, що це людина - віддана своїй праці, залюблена в неї. А підтверджен­ням є те, що 69-річний Михай­ло Балашенко й досі працює на будівництві. Чоловік трудиться у столиці - в одній будівельній компанії. І результат його праці - не одна зведена споруда.

З дитинства хлопець цікавився будівельною справою, тож після закінчення восьми класів Ічнян­ської школи №4 пішов здобува­ти освіту у чернігівському про­фтехучилищі. До речі, не тільки опановував навчальну програ­му, а й був активним учасником спортивних змагань. І за спортивні досягнення Михайла не­одноразово нагороджу­вали дипло­мами.

Здобувши професію машиніста баштових кранів, пра­цював на різних під­приємствах Ічні, Черніго­ва, Києва... Й жодного разу не пош­кодував, що обрав таку професію, в іншій себе не уявляв.

- Маю 12 записів-подяк у трудо­вій книжці, - каже мій співрозмов­ник та дістає з пакету свій чи­малий портрет, зроблений май­же сорок років тому. - А ось це фото п’ять років було на дошці пошани в Чернігові, ще й досі його зберігаю. Щоправда, трохи розірвалося, бо ледве відклеїли від дошки.

Після навчання пан Михайло довгий час працював у Чер­нігівській будівельній органі­зації. Повернувшись в Ічню, влаштувався у ПМК-85. На той час будівельна організація була залучена до зведення двох гуртожитків та їдальні ліцею у Сокиринцях. Це був 1976 рік. Допомагали будувати й самі сокиринчани та робітники із су­сідніх населених пунктів. І через чотири роки об’єкти вже здали в експлуатацію.

Зустріч, про яку згадує й досі

Михайло Балашенко згадує, що тоді в Сокиринцях мав честь познайомитися з Архипом Кме- тою. Проте лише через сорок два роки дізнався, ким був на­справді той високий чоловік по­важного віку.

- Я придбав книгу «Ічнянці в армії УНР», авторами якої є наші земляки - Віктор Моренець та Віталій Шевченко. І, гортаючи її сторінки, побачив фото мого давнього знайомого, з яким я спілкувався у Сокиринцях - пол­ковник армії УНР, громадський діяч та військовий, і родом з Ічні. Та це ж Архип Йосипович! - зга­дує пан Михайло. - Я навіть і не здогадувався. Він теж працю­вав на будівництві гуртожитку та їдальні. Представився військо­вим. Сказав, що служив у Києві. Тоді мені ще банку жовтої фарби віддав, мовляв, вже не потрібна.

До речі, дуже приємний після смак тієї зустрічі залишився у спогадах Михайла Вікторовича й до сьогодні. Проте, зізнаєть­ся, що одразу не зрозумів, чому Архип Кмета тоді назвав­ся Віталієм, а не своїм ім’ям. Але прочитавши книгу, дізнав­ся, що Архип Йосипович у 1950 році емігрував до Сполучених Штатів і у 1978 році похований у Нью-Йорку. А в Україну приїжд­жав таємно, деякий час мешкав у Сокиринцях та робив ремонт у будівлях.

Ічнянські п’ятиповерхівки - справа рук Михайла Балашенка

Про будівництво різних об’єктів ічнянець розповідає із захо­пленням. До прикладу, ПМК-85 разом з місцевими робітниками зводили у Талалаївці свиноком­плекс. Далі - санаторій із вели­чезним бомбосховищем та са­дочок у Тростянці.

Разом із ПМКівцями збудува­ли чимало споруд й у самій Ічні - під керівництвом головного інженера цієї організації Миколи Коломійця. Михайло Балашенко долучався також до зведення гімназії імені Васильченка. Бу­дував приміщення водоканалу, водонасосну станцію, триповер­хове приміщення міської лікарні, двоповерхові житлові будинки по Лісовій та біля колишнього радгоспу «Ічнянський», водона­пірну вежу колишнього тарного заводу і п’ятиповерхівки.

- Коли споруджували перший будинок, що уздовж входу до іч­нянського ринку, було спочатку важко, бо доводилося працюва­ти у дві зміни, інколи до пізнього вечора: і взимку, і влітку. Проте я роботи не боявся, - ділиться Михайло Вікторович. - Після першого почали будувати інші п’ятиповерхівки та гуртожиток аграрного ліцею. І щоб вчасно здати об’єкти - на бу­дівництві теж у дві змі­ни. Прорабом був Фе­дун, майстер - Бунін - хороші люди. Успіш­но працювали брига­ди мулярів Шурди та Барвінка.

І за чотири деся­тиліття ічнянці на­стільки звикли до цих п’ятиповерхівок та гуртожитку що, здається, вони завжди там стояли. Навіть не здогадуєшся скіль­ки було задіяно спе­ціалістів будівельної галузі, аби ці споруди з’явилися у місті.

- Ми будували як для себе, вкладаючи душу, - зазначає спів­розмовник. І мова не лише про Ічню, а й про Прилуки, де теж вклав частинку своєї душі Михайло Балашен­ко у п’ятиповерхові будинки, що на «Бамі» та в центрі міста, у будівлю ліцею. А ще мова про Линовицю, де ічнянець зводив школу, про Варву - там виро­сли п’ятиповерхівки та будинок культури, про Срібне та Ніжин - там теж є не одна будівля, котру будував Михайло Вікторович.

Щоб бути вчасно на роботі: із Варви пішки до Срібного

Пригадав ічнянець і один ви­падок, який стався з ним у Варві під час відпустки. Тоді його кран перевезли у Срібне, тож потріб­но було забрати речі із варвин- ського гуртожитку, підписати лист-відрядження та добира­тися на нове місце роботи, бо відпустка закінчилася. Тож поки у Варві Михайло вирішив усі ці справи, не встиг на останній ав­тобус. Тож довелося до Срібного йти пішки, а це 30 кілометрів.

- Я мав бути на роботі вчасно, бо завжди був відповідальний, пунктуальний, - згадує Михай­ло Балашенко. - До того ж рано вранці на об’єкт мала приїхати машина з цементом, тож якщо мене не було б на місті - їй по­трібно їхати ще раз.
У 1996 році ПМК-85 почала призупиняти свою діяльність. Через рік всі дільниці розфор- му вал и і будівельники залиши­лися без роботи. Щоб прого­дувати свою родину, Михайло Вікторович влаштувався на за­вод залізобетонних конструк­цій у Бровари. Але довго там не затримався: невчасно платили зарплату, тож довелося шукати щось інше. Будівельну справу продовжив у київських будівель­них товариствах. Окрім висоток на Київщині, столичний стадіон «Олімпійський» - плід праці й Михайла Балашенка.

- Працювали по 12 годин на день. Бувало, й затримувалися довше. От ідеш на роботу - і не знаєш коли повернешся, - про те, як зводив київські багатопо­верхівки, згадує співрозмовник.

І зараз він з Ічні їздить у столи­цю - там працює, не полишаючи свою улюблену справу - будува­ти. Щоправда, переживає, що роботи меншає, тож більше часу проводить у рідному місті.

Живе у квартирі, а віддушина - то батьківська хата

Михайло Вікторович мешкає з донькою, зятем на внучкою у п’ятиповерхівці, яку колись і будував. А віддушиною його є батьківська хата, до якої ча­сто навідується, бо у квартирі, зізнається, нудно. Там працює на подвір’ї, городі, тримає невеличку пасіку.

Любов до праці пану Михай­лу передалася від батьків-колгоспників, Віктора Тихоновича та Надії Іванівни, які весь вік трудилися на землі. Колись дід Тихін вміло крив людям соло­мою хати, був майстром своєї справи, тож, можливо, вправно працювати руками передалося й онуку - Михайлові Балашенку і він пішов цим шляхом, удоско­налюючись у професії. І звик у ній, адже там знайшов себе.

А ще любить свою малу бать­ківщину і мріє аби закінчилася війна, а в нашій громаді та місті продовжили зводити будинки. Щоб Ічня була красивою та й далі зростала у висоту.

Михайло Балашенко 17 лис­топада відзначає своє 70-річчя. Проте, каже, що на вік не зважає, бо це у професії не бар’єр. Тож і надалі буде добро­совісно працювати задля того, щоб відбудовувати нашу країну, щоб українці мешкали у ком­фортному житлі, задля майбут­нього нашої країни.

- Буду завжди відчувати радість та гордитись своїм вне­ском у зведення будівель в Ічні, які постали й завдяки моїй пра­ці. Це ж для майбутніх поколінь, - зізнається Михайло Балашен­ко і впевнено доповнює: - Хочу отак прокинутися, а війна вже закінчилася нашою перемогою і українці стали щасливими.

Джерело: газета “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.