Подружжя Олійників прожило у шлюбі 60 років

Мало кому іменовано прожити разом 60 років. Напевно, тільки той, хто дуже цінує один одного почуття, наго­роджений таким подарунком долі. Тому для родини Олійників із Спаського 7 листопада щороку потрійне свято - багато ві­тань, побажань, подарунків.



Раз і на все життя. Саме з такою думкою раніше одружувались люди. Не виняток і Олійники.
- Коли я прийшов з армії та зайшов до магазину, де працювала продавчинею Галина, я оторопів. Вона була І дуже вродливою, зовсім не такою, як я бачив її школяркою, закохався з першого погляду, - пригадує Анатолій |
Олійник.

Анатолій Григорович і Галина Митрофанівна народились у Спаському, разом ходили в одну школу з різницею в один клас. Обоє рано осиротіли. В ньо­го мами не стало, коли йому було лише 12. Батько пішов у прийми, а хлопця ви­ховували дідусь та бабуся. У неї батько не повернувся з фронту. Після школи, не одержавши й атестата, хлопчаків напра­вили по вербовці на Донбас. їсти нічого, у їдальні безкоштовно давали хліб, сіль і гірчицю. Післявоєнне дитинство було дуже важким. Каганець, потім з’явились лампи, а коли запрацювала колгоспна електростанція, то було справжнє свято.
А тоді ще радіо загомоніло.

Галина теж по комсомольській путівці була вивезена на Донбас, тільки на рік пізніше, ніж Анатолій. Як для дівчат - то була непосильна праця - вантажили ка­мені у кар’єрах. Потім їх перевели на бу­дівництво, але легше не стало, бо носи­ли поперед себе цементовані розчини на 5 поверх.

Після Донбасу Галина закінчила про­фтехучилище і працювала продавчинею 2 роки, аж поки їй не запропону­вали роботу у школі вожатою. Галина Митрофанівна із 5 класу була на сцені - вміла не лише гарно співати, а й ор­ганізувати будь-який захід, зібрати самодіяльних артистів. А працюючи у шко­лі, вступила на денне навчання до Чернігівського педінституту.
Анатолій Григорович після армії закінчив технікум і працював 7 років зоотех­ніком. Три роки пара зустрічалася, а потім, трішки заробивши грошенят, згуля­ли гучне весілля. Тоді Галина тільки закінчила І курс інституту, але на заочне не переводилась, чоловік її підтримував.

Анатолій Григорович теж закінчив інститут, бо і йому, щойно у школі уве­ли предмет «Початкова військова підготовка», запропонували бути вчителем. Роботу у школі чоловік дуже любив. До 68 років пропрацював, за виключен­ням 7 років, які очолював сільську раду.

Навчаючись на останньому курсі, Галина Митрофанівна подарувала чоло­вікові донечку, але таки довчилася і одержала диплом. Дитина була мала, Олійники жили в сараї і зводили собі будинок. Важкий був період. Багато труд­нощів довелось подолати. У 1964 році перейшли у новобудову.

І якщо хтось скаже, що прожили ні разу не посварились, Анатолій Григорович не повірить, бо життя є життя. «У сварках народжується істина, - каже ювіляр. - Але сваритись можна по-різ­ному. Галина Митрофанівна жодного разу не бігала жалітись матері. Треба відчувати одне одного. Я вже бачу коли який у неї настрій, коли що ска­зати, а коли змовчати».
Жодного разу чоловік не повертався із риболовлі без букета польових кві­тів. Галина Митрофанівна дуже лю­бить свої червоні садові троянди, які за її уподобанням не уступають ніяким квітам. До квітів у неї особливе став­лення. Вже роки беруть своє, інколи не здоровиться, менше господарство, менше землі обробляють, але квіти у Олійників скрізь, увесь двір будь-якої пори року заквітчаний.

Багато часу пара проводила разом: ходили по ягоди, по гриби, разом на роботі, разом на сцені, разом по гос­подарству. Але у кожного був і свій простір. Він затятий мисливець, ри­балка, вона на репетиціях, на сцені, з виступами - в інших селах.
З роками почуття один до одно­го тільки міцніють, як той діамант. І хоч любов не така палка і пристрас­на, але міцна і сильна. За 60 років по­дружжя знайшло величезне розуміння, у них все спільне - спільні щонайкра­щі спогади. Дивишся на цю пару і знаходиш багато схожого. А кажуть, коли чо­ловік і дружина схожі, то в них і життя вдається. Обоє веселі, життєрадісні... Тільки знову ця проклята війна. Анатолій Григорович пам’ятає, як навчався у 2 класі, то на великій перерві школярів підгодовували.

Анатолій Григорович вдячний дружині за терпіння і ласку, за виховання гар­них дітей, за те, що завжди була і залишається берегинею домашнього тепла і затишку, за те, що де б не був, завжди хочеться повертатися додому.

Джерело: газета “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.