«Моліться!», - написав перед смертю матері ічнянець Олександр Загорулько

Навічно залишився вірним присязі та бойовому побратимству. 24 лю­того минулого року війна із клаптика Донбасу масштабувалася на всю ве­лику Україну. На Чернігівщину ворог зайшов уже першого дня повномасштабного наступу, їхав упевнений, що його тут чекають і не чинитимуть опору.



А й справді - чекали. Але зовсім не з хлібосольними вітаннями, а приховани­ми сюрпризами у вигляді протитанкових та протипіхотних мін, щоб якомога дов­ше затримати просування орків до нашої столиці. Мирні люди голіруч блокували рух танковим колонам. Ці народні по­двиги ввійдуть в історію Ічнянщини, Корюківщини, Городнянщини... Пильні очі народних месників стежили за ворогом із кожного куточка нашої землі.

Чоловіки, які пройшли армію, мали мисливську зброю чи лише палке серце, записувалися у загони територіальної оборони. Олександр Загорулько у свої 42 роки не служив в армії, не був мислив­цем, зате совість і честь покликали його у перші ряди оборонців. «Хлопці запи­суються і я запишуся», - залізний аргу­мент чоловічого вчинку. І далі по службі він таким і залишався: прямим, безком­промісним, відповідальним. Отримали наказ наступати - значить треба йти, хоч перед тобою рівне поле й ворог, який все бачить і лупить смертоносною зброєю щоразу, як наші піднімають голови з окопів.

- Мам, тут тисячі наших лежать. Земля тхне трупами, бо їх не можна забрати. Не можна ні їсти, ні дихати, - уперше за всі сімнадцять місяців війни «розкрився» її син. До цього писав: «Все ОК», тобто до­бре. Було це незадовго до загибелі.

Ще 24 серпня він писав як хоче додому. Була надія, що зможе вирватися у від­пустку і проведе сина у школу на перше вересня. Він цього дуже хотів.

Майстер - золоті руки

Олександр Загорулько народився 21 лютого 1980 року в Ічні. Закінчив дев’ять класів Ічнянської школи №3 і пішов пра­цювати до батька на лісопилку. Десять років там пролетіли, як один день. Запах деревини у хлопця пробудив прихований потяг до майстрування по дереву та із дерева. Міг сплести корзину, а міг і гар­но зробити меблі. Усе умів: від найпро­стішої полички, до шафки, журнального столика на коліщатах, дверей із витіюва­тими узорами.

Як одружився зайнявся власним біз­несом, покинувши лісопилку. Накупили різних верстаків, інструментів - і чоловік виготовляв із дерева на замовлення різні речі.

Майстер був - золоті руки, усе умів і причому робив дуже якісно.

Та згодом сім’я розпалася і мати напо­лягла, щоб син влаштувався на офіційну роботу: «Пенсію треба заробляти». Тож до великої війни працював різальником на «Голдпаці».

- Я не хвалю свою дитину, бо кожній ма­тері своя дитина найдорожча. Але Саш­ко був таким... Не курив, у горілку не вки­дався. Як приїхав додому, замість того, щоб відпочивати, дивлюсь - уже з вікон штори познімав, усе перестірує, із сер­ванту посуд перемив, хоч він був чистим. Я йому ще й кажу, та не вимітай ти себе із хати... Він окремо жив від нас. Усе пе­репитував, чи я квіти поливаю у нього. А тепер ми із чоловіком залишилися самі. Сашко був нашою єдиною дитиною.

Перемога дається дуже важко

З початку мобілізації чоловік служив у військовій частині А 4712 стрільцем-санітаром механізованого відділення. Останнім часом воював на Запорізькому напрямку. В одному із боїв був убитий орками. Усі, хто з ним пішов у наступ, тих контузило, розповіли матері його побра­тими, а йому прилетіло прямо у голову, розшматувавши на кусочки відважного героя. Через прозорий пакет матері вда­лося розгледіти частини тіла дитини.

- Хоч не порожній... Як перекладали із машини у лікарні, то видно було, що важ­кий, що там щось є. У машині, що при­везла Сашка, ще було багато мішків, - важко згадує Надія Миколаївна.

В Олександра Загорулька був веселий характер. Завжди посміхався, завжди був на позитиві і міг підбадьорити інших навіть у важку хвилину. Не раз матері ка­зав, що обов’язково буде наша перемо­га. Свято у це вірив. Та, бої на Запоріжжі, мабуть, і його віру похитнули. Чи не у найважчу годину він написав матері ко­ротке повідомлення: «Моліться!».

Та хіба тільки цього разу мати моли­лася, просила Бога повернути її доро­гу дитину додому живою і здоровою? З молитвою лягала, з молитвою вставала. Та Бог забрав сина до себе, позбавивши земних мук і тягот. 31 серпня був останній бій воїна. 7 вересня його з військови­ми почестями поховали в Ічні.

Тепер пані Надія молиться за усіх інших дітей. Щоб усі наші захисники поверну­лися додому живими і здоровими, і щоб не довелося їхнім мамам одягати чорні хустки як їй.

Джерело: “Трудова слава”, Ніна Наливайко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.