Подружжю Соколовських вдалося прожити разом 55 років у злагоді та любові

Пізня осіння любов настояна на пахощах чорнобривців і має колір прозорих вересне­вих світанків. Кохання, якщо воно справжнє, завжди з людиною, до її останніх днів. Душа ніколи не старіє, вона не має віку. Любити - означає бачити диво, яке не бачать інші.



Михайло Ізмаїлович і Катерина Дмитрівна Соколовські з Переволочної у шлюбі 55 років. В перший день вересня вони відсвяткували свій черговий приємний ювілей щасливого подружнього життя.
А те, що вони щасливі, видно неозброєним оком: у них дуже тепле, бережне ставлення одне до одного, вони такі молоді і красиві обоє (а це можливо лише між по-справж­ньому щасливими людьми), у них навіть очі схожі за кольором і світлом, яке вони випромінюють.

Їх дім затишний і красивий - чисто, гарні шпалери, в будинку є газ, маленька лазня. Є навіть і піч українська з грубою, з лежанкою, де взимку можна полежати, спини полікувати.
Сад та город, подвір'я такі доглянуті і там стільки щедрих дарів, які подружжя змогли виростити, створити тільки в коханні і радості.

Розумієш, що все життя вони спільно звива­ли своє щасливе родинне гніздечко, робили все, щоб їм, їх дітям та онукам жилося в тому гніздечку тепло та спокійно, щоб росли вони в ньому здоровими, добрими, благопо­лучними...
Михайло Ізмаїлович з ніжною посмішкою зізнається, що закохався у свою дружину ще в школі, він вже був десятикласником, вона - у восьмому класі.
У належний час він пішов служити до лав Збройних Сил, вона чекала його, писала листи, які зігрівали його в суворих армійських буднях.

А після армії одружилися, бо вони давно про це вирішили, бо нікого іншого поряд із собою не бачили, бо вважали, що шлюб їх давно вже був освячений небесами...
Він привів дружину у свій батьківський дім, де народився, де народилися пізніше їх син з донькою, і почалося їх спільне життя.

Катерина Дмитрівна говорить, що свекор зі свекрухою зустріли її радо, жили вони вели­кою родиною у мирі та злагоді, згодом, коли настав час, вони поховали їх.

У дні своєї юності вони бігали до клубу, із захватом танцювали під гармошку прямо на вулиці, кажуть, «аж курява летіла». Танцю­вали краков'як, польку і вальс. Пізніше - під платівки, радіолу.

Юність минула, вони багато трудилися. Сільське життя - складне, з постійними тур­ботами, працею. Городи, тримали корову, теля, поросят. Були разом у свята та будні.



Пані Катерина згадує, як весною, саме Великдень був, у вікно рано-вранці постукали товариші чоловіка по його роботі - нафтовики. Це був травень 1986 року. «Збирайся швидко, Михайле, їдемо на Чорнобиль, біда там.». У хустину зібрала вона їжу в дорогу, і потім щодня тривожилася і чекала повернення чоловіка. Він пробув там десять травневих днів. Закачували цемент під реактор, щоб захистити його кожухом. Але й цього часу вистачило, щоб організм відчув силу страш­ного опромінення. Наслідки Чорнобиля з чоловіком на все життя, але його оптимізм, вміння працювати щохвилинно, любов до своєї другої половинки, до життя, до рідної землі тримають його на плаву.

Не змогли ми в розмовах обминути й тему нинішньої війни, яка так жорстоко хазяйнує тепер в нашому житті.
- Дуже шкода нашу Україну, - з жалем гово­рить пані Катерина, - звідки це горе взялося? Лягаєш спати і не спиться. Скільки чоло­віків, хлопців молодих, людей, дітей гине!

Як були події на Мільківській горі, навіть не вірилося, що це все з нами коїться, наче трилер якийсь. Свідомість відмовляється вірити, сприймати цю війну...

Діти - донька Олена та син Віктор виросли, у них свої родини. Подружжя мають трьох онучок різного віку і дуже пишаються ними - Людмилу, Аню і Олю. Для найменшої дідусь Михайло зробив гойдалку, і це його дуже тішить. Дід з бабусею завжди з нетерпінням чекають їх приїзду, завжди готують смаколики, радіють, коли всі вони приїжджають у Переволочну, у рідну домівку.

Михайло Ізмаїлович показує свій прекрас­ний сад, в якому яблуні схиляються до землі, їх гілки ламаються від безлічі червонобоких яблук. Першій яблуні його саду - рівно 55 ро­ків, стільки ж, скільки і їх подружньому життю.

З весни він вже в своєму саду, піклується про свої дерева, щось там прищеплює, під­різає, садить. Він знає особливі секрети, як підготувати дерева до зимівлі, як вилікувати їх рани - дерева теж хворіють, як і ми. Знає, як захищати їх від шкідників, чим і коли під­живлювати землю.

Дружина говорить, що її чоловік - справж­ній маг у власному саду, і кожне дерево в ньому віддячує йому гарним врожаєм, бо відчуває його любов і турботу, а сама земля віддає йому своє добро і ласку.

В його саду всі дерева та кущі ростуть у дружній компанії, всі разом - яблуні та малина (насмакувалася досхочу!), вишні і абрикоси, а ще - ожина, смородина і навіть перший рік - персики. Михайло Ізмаїлович - ще той експериментатор, мічурінець!

Роботи їм в ці дні вистачає - картоплю копали, квасолю обривали, лущили, сушили. Помідори заквашували, сік з них робили - помідорів багато цього року, не почорніли, як інколи буває, смачні, соковиті.Сусідам роздають.
У господарстві - кури, качки, декілька інди­чок. А ще - кіт Марусь (помилково вважали його якийсь час тваринкою жіночого роду, називали Марусею, а згодом виявили, що це «він»), пес Бім та дві кішечки Няша і Білка, які почергово прибігали до нас знайомитися.

А на подвір'ї квітів багато, і виноград, і тин з глечиками - куточок етнографічної краси.

- Ви про мене не пишіть, - просить пані Катерина, - про чоловіка пишіть. Він - ге­рой, мужчина, гарний господар і садівник. Все життя проробив нафтовиком, у нього всього лише один запис у трудовій книжці - на одному підприємстві проробив, на одному місці до пенсії. А я хто - я просто жінка...

Та ні, вона не «просто жінка», вона - мудра жінка. Статна, красива, любляча, у неї світла усмішка і гарні парфуми. А він - підтягнутий, жвавий, дуже «сонячний» по відношенню до своєї другої половинки. Вони приємно спілкуються, все роблять разом, вони завжди разом. Як одне ціле. Дуже гарна пара, в якій кожен доповнює іншого.

Донька присвятила їм на ювілей вірш, ла­гідно назвавши їх у ньому «сизокрилими го­луб'ятами». Вона приїжджала на їх подружнє свято із сім'єю, її троянди досі стоять у вазі на веранді.

Запитую про секрети щасливого сімейного життя, що можуть порадити молодим, які лише починають життя.

Серед секретів, якостей, рис характеру, які роблять шлюб щасливим, на їх думку, є готовність кохати та бути коханими, любов та повага (вони - першооснова), а ще - терпіння, почуття вдячності, вміння пробачати, бо в житті буває все.

Вони обоє вважають, що основою їх щастя, такого благополучного і ніжного шлюбу, є ще і досвід прожитих років, життєва мудрість.

І було дуже добре гостювати у них в такій затишній домівці, спілкуватися з такими кра­сивими і молодими, цікавими, щасливими людьми.

Хто сказав, що історії про одне кохання на все життя, яке не має віку - це лише у кіно і книжках?
Ось воно - на наших очах, у маленькому селі української глибинки. Посеред жахливої війни і квітучих чорнобривців, посеред дощів і вересневого сонця.

Вогонь їхнього кохання, яке пройшло випробування часом, не тліє, не згасає, а горить-горить, зігріваючи теплом всю їх родину.

За 55 років вони створили своє королівство, квітучий сад свого вічного кохання, в якому є все - довіра і ніжність, турбота і гордість, ро­жево-білі пелюстки абрикосів, солодкий смак малини, терпке вино винограду, сонце, що сходить і сідає щодня біля вікон їхнього дому.
Не думаю, що вони нині багато розду­мують над своєю долею і над тим, як вони проживають своє життя - їм ніколи про це роздумувати. Вони працюють, турбуються, підтримують один одного, сприймають своє щасливе життя, як долю і дарунок неба, даність і диво. І як те, що створене ними самими, їх власними руками і душами. Вони самі намалювали картину власної долі - а тут найважливіше, якими фарбами малю­вати. Для цієї картини вони обрали світлі, веселкові фарби.

Дякуємо вам, шановні Михайло Ізмаїловичу і Катерино Дмитрівно, за Урок Любові! Хай вам щастить і надалі!

Джерело: газета “Прилуччина + Прилучаночка”, Лілія Черненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.