Мама загиблого захисника Сергія Зеленька: «Прошу, щоб знову він приснився»

Cтарший солдат Сергій Зеленько із Монастирища загинув 18 липня на Луганщині. Він мріяв повернути­ся з перемогою, та артилерійський обстріл російських окупантів обірвав його життя. Про героїчного захис­ника розповіли його мама Галина Олексіївна та сестра Ольга.



Для багатодітної мами 56-річної Галини Зеленько - син-воїн був, у першу чергу, найкращим хлопчиком у світі. І лише пі­сля цього - героїчним захисником. Для неї, як і для кожної матері, втрата дити­ни - момент, коли серце обпалило пе­
кельним вогнем болю. Вона намагається жити із цим далі, але це вже зовсім інше життя.

Із Галиною Олексіївною та Оль­гою ми говоримо телефоном. На момент розмови мати була у Києві у доньки. Жінка лікувалася у сто­личному медичному закладі: після загибелі сина в неї здоров’я ще більше почало підводити. Після крапельниць їй лікарі дозволяли ненадовго полишити лікарню, тож вона й приїжджала до доньки, яка разом з іншими своїми братами та сестрою мешкає в Києві. При­нагідно пані Галина змогла також зустрітися та обійняти внука - 15-річного Сергієвого сина, який з мамою на декілька днів приїхав з Австрії: повномасштабна війна змусила їх виїхати в іншу країну.

- У мене їх шестеро: дві доньки і чотири сини. Сергій - найстарший, народився у 86-му. За ним - Воло­димир, вони погодки, рік різниці. Тоді на світ з’явилася Оля, вона з 90-го року, тоді Коля - з 92-го. Далі донька Юлія - з 95-го і Олег - із 99­го, - розповідає Галина Зеленько про своїх дітей. - Маю й п’ятеро внуків. Найменшому один рік і шість місяців.

Народився Сергій Зеленько, як і інші його брати та сестри, у Монастирищі. Батьки, прості сільські трудівники, усі свої сили направля­ли на те, щоб виховати своїх дітей добрими, чемними та працьовити­ми людьми. Сергій ріс у дружній ро­дині, де підтримували одне одного.

- Я була дояркою, з ранку до ве­чора на фермі. Діти росли слухня­ними, чекали мене з роботи, готу­вали їсти. Добре мені допомагали: і город пололи, і косили. З ними не було важко, - зізнається Галина Зеленько. - Мій Сергій дуже не любив як я плачу. Го­ворив: «Мамо, не плач, все буде добре».

Сергій Зеленько до п’ятого класу гарно вчився, закінчив місцеву школу. Згодом опанував професію зварювальника у Ніжинському профтехучилищі. Не схо­тів відмінник Сергій продовжувати далі навчання у Харкові, куди його потім направляли, а пішов служити в армію, був у Шостці на Сумщині.Як повернувся - одружився та мешкав і працював у Києві. Але сімейне життя не склалося і Сергій повернувся у рідне село.

- Сергій постійно жив біля мене. Пра­цював різноробочим, - уточнює пані Га­лина.

Рідні розповідають, що позитивний, спокійний, працьовитий Сергій Зеленько мав добре серце та золоті руки. А в селі без чоловічих рук не обійтися. Постійно допомагав матері, яка одинадцять років тому стала вдовою. Вільний час використовував з користю - дуже любив читати книжки про війну, фантастику.

Потім почалася повномасштабна війна. З 9 лютого 2023 року старший солдат Зеленько пішов воювати.

Звісно, рідні згадують, що намагалися відмовити Сергія, але він твердо стояв на своєму і мав переконливе бажання захищати нашу землю.

- Він швидко пройшов комісію, потім, коли поїхав складати психологічні тести, я просила його аби він їх «завалив», - зізнається мати. - А син каже: «Я кя буду людям дивитися в очі, що я скажу, чому не пішов воювати? Хто тоді захищатиме наших жінок і дітей, якщо ми, чоловіки, відмовлятимемося йти на війну?».

Сергій півтора місяця був на навчаннях у Гончарівському. Розповідав, що там було важко, проте він зміг успішно прой­ти фізичну підготовку та скласти екзаме­ни. На одну добу заїхав із побратимами додому.

- П’ятеро хлопців було. Сергій з ними здружився у Гончарівському. Я приго­стила. Їм, до речі, у нас сподобалося. Обіцяли після перемоги знову завітати... Але мені відомо, що з них лише один на­разі живий залишився...

Як розповідають рідні, Сергія Зеленька одразу направили у Куп’янськ на Харків­щину. Потім - на Луганщину.
Галина Олексіївна весь час була на зв’язку з сином та постійно молилася за нього.

- Коли був на фронті, переписувався зі мною до останнього, - каже мати Сер­гія. - Пам’ятаю, 16-го липня написав повідомлення: «Мамо, я йду на «роботу», там буду три доби. Я розуміла про що мова. Ще вибачався, що не зможе мене завтра, тобто 17 числа, привітати з днем народження.

Три доби минуло, чотири... Тиша. Сер­гій не виходив на зв’язок. Всі сподівали­ся, що телефон його мовчить через те, що й досі на «роботі». Проте материнсь­ке серце почало відчувати тривогу і біду.

- Це було 21 липня. Я вибирала цибу­лю. Зайшла у хату, сіла на дивані відпо­чити. Відчиняються двері в шафі і випа­дає одяг Сергія, що він востаннє одягав, коли після Гончарівського приїжджав до­дому, - ділиться спогадом пані Ганна. - Я починаю ридати, бо розумію, що його вже немає.

Рідним сповістили лиху звістку: Сергій загинув 18 липня. Життя воїна обірва­лося у бою з окупантами поблизу Новоселівки на Луганщині.

- Брат загинув тоді, коли разом з інши­ми військовими повертався із бойового завдання. Вони потрапили під міномет­ний обстріл - нам це повідомив його ко­мандир, - додає Ольга, сестра Сергія. - Він отримав багато осколкових поранень несумісних із життям.

Потрібно було їхати у Прилуки на впізнання. Але мати ніяк не могла прий­няти втрату сина. Не вірила до останньо­го, доки не побачила його тіло.

- Їздив на впізнання брат мого чоло­віка. Він говорив, що у Сергія дуже по­страждала спина, голова і щелепа - вона була зашита, - каже Ольга.

Сергій мав величезну мотивацію по­вернутися, адже на нього чекала уся ро­дина: матір, сестри та брати. Вони теж чекали на найшвидшу зустріч.

- Він все мені говорив, що коли війна закінчиться, то хоче поїхати на море. Це була його мрія, - плаче мати. - Тяжко без сина.

Через три чи навіть чотири дні після по­хорону Галині Олексіївні наснилося як її обіймає Сергій і дякує за те, що його могила на центральному кладовищі.

- Уві сні він мені каже: «Я тепер бачу хто куди йде, хто куди їде, бо мені тут вид­но усіх», - ділиться мати захисника. - Я прошу щоб знову приснився, але більше він мені не сниться.

- Для всієї нашої родини це велика втрата, - говорить Ольга. - Наче вирва­ли шматок серця. Брат постійно перед очима.

Ціна, яку ми платимо за незалежність - надзвичайно велика. Тож кожен із нас щодня має робити все можливе, аби зберегти якомога більше життів українців: донатити, волонтерити, працювати на інформаційному та культурному фронтах тощо. Це найменше, що ми можемо зро­бити у пам’ять про всіх полеглих Героїв.

Світлана Череп, “Трудова слава”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.