49-річний Володи­мир Голубовський пішов воювати, не ховаючись і загинув

Добавить новость

Вторник, 21 Ноября 2023 20:55  |  Просмотров: 2139

Серед полеглих воїнів, які пішли захищати свою країну, є 49-річний Володи­мир Голубовський із Монастирища - головний сержант Збройних сил. Він загинув у бою за Україну у липні цього року неподалік Роботиного Запорізької області. Володи­мир тепер ніколи не поба­чить свою дружину, дітей, не потримає на руках онуків, яких дуже любив.Заради них став на захист країни.



- Ми для дітей жили. У нас їх двоє: сину Ігорю - 29, доньці Вікторії - 26. Вже маємо трьох внуків: меншим по чотири роки,
а найстаршій внучці - 14, - розповідає дружина полеглого захисника Інна Голубовська. - Ді­тей на ноги поста­вили, допомогли їм житло купити. Вони окремо мешкають. А ми з чоловіком хоті­ли пожити для себе.

Так і не встигли на­тішитися одне од­ним Голубовські, не встигли набутися разом, бо кровопро­литна війна забрала життя Володимира.

Володимир Голубовський 30 років трудився у СТОВ «Інтер», на великій техніці: і на комбай­ні, і на тракторі. Лю­бив свою роботу. Був працьовитим, усе умів, за що не брався. Вдома теж його руками ство­рено чимало. І якщо голова сімейства на своєму місці - то у господарстві завжди лад буде. Так і в родині Голубовських.

- У нас дружна родина. І дітям допомагали, і вони нам, - го­ворить Інна Степанівна, - були часи, коли тримали велике го­сподарство: корів, свиней. Бо знали: аби щось мати - потріб­но працювати.

Володимир та Інна Голубовські народилися і жили в одному селі - Монастирищі. Разом - зі шкільної парти, бо були одно­класниками. І ще зі школи поча­ли дружити, а потім у них заро­дилося взаємне кохання.

- А потім я два роки чекала його з армії. Чоловік служив у прикордонних військах, - з су­мом згадує пані Інна. - Одружилися. Володимир їздив на за­робітки. Купили хату, машину... Усе в нас було. Тільки б жити...

Не було між ними непоро­зумінь. Володимир був для Інни не просто чоловіком, а другом, як і він для неї.Безмежно вірили одне в одного і підтримували.

Чоловік був вправним мислив­цем, захоплювався полюванням, і рибальством. Компанійський, життєрадісний. Проте повномасштабна жорстока війна зруй­нувала життя родини Голубовських.

- Через село вони (орки. - Авт.) йшли. Така була велика колона техніки! Триста танків проходило, - ділиться Інна Сте­панівна. - Володимир одра­зу добровільно пішов у тери­торіальну оборону - захищати наше Монастирище.

У квітні 2022 року Володимир був мобілізований до лав ЗСУ. Пішов воювати, не ховаючись, бо вважав це своїм обов’язком. «Я ж - чоловік!», - так говорив він дружині і переконував, що на фронті буде потрібніший, ніж тут, вдома. Захищав нашу краї­ну під Черніговом, на Сумщині, Черкащині. Коли наприкінці квітня цього року Володимира Васильовича із іншими захис­никами передислоковували на Запорізький напрямок, на пе­редній край оборони, - заїхав додому у короткочасну відпуст­ку. Це була їх друга та. остання зустріч.

Переважно Володимир теле­фонував рідним з війни. Але не­часто, бо не завжди виходило вийти на зв’язок і самі розмови були короткі: живий-здоровий - і слава Богу. Й дружина знову чекала наступного дзвінка від чоловіка-захисника аби почути, що з ним усе добре.

- Пам’ятаю, я з ним говорила 26 липня. Цього дня у внучки - день народження і Володимир зателефонував аби привітати, - зізнається пані Інна. - Я дуже розплакалася. Навіть не можу пояснити, чому у мене стався нервовий зрив. Це була наша остання розмова.

Коли Володимир не зателефо­нував ні 27-го, ні 28-го числа і не вийшов на зв’язок, його рідні забили тривогу. Почалися довгі дні пошуків. І як це нестерпно боляче визнавати - втрачати надію.

- З мо їм чоловіком були ще два наших односельці. Вони вважа­ються зниклими безвісти, - з болем у голосі каже жінка. - Нам вдалося знайти Володимира лише восьмого вересня у морзі Запоріжжя. Його туди привезли двома днями раніше. У нього був жетон, годинник та інші речі, - по них і впізнали. Тіло чоловіка привезли додому. І він уже тут. Змиритися з його втратою ми й досі не можемо.

Життя головного сержанта, командира бойової машини, командира механізованого відділення Володимира Голу- бовського обірвалося 27 лип­ня під час виконання бойового завдання поблизу Роботиного Запорізької області. А від 13 ве­ресня у Монастирищі, на місце­вому кладовищі, виросла його могила.

Дуже добре відгукуються про Володимира Голубовського у Монастирищі. І передчасна за­гибель Володимира Васильови­ча стала великою втратою для односельців.
Ось як згадує у своєму дописі-спогаді про Володимира Голубовського колишній староста с. Монастирища Григорій Зубарь:
«Вперше познайомився з ним у 1991 році. Молоденький, біля­вий, кучерявий. Весь час посмі­хався. Добродушний, неква­пливий, виважений. Працював разом з дружиною, не знаючи вихідних, свят та спочинку. На­родили, підняли на ноги двох чудовихдітей. Всі свої найкращі роки присвятив такій благород­ній, мирній,але невдячній робо­ті - вирощував хліб.
Але настало 24 лютого 2022 року. Міг би «відморозитися», сховатися. Але не та натура. Разом з Володимиром Левад­нім на тлі загальної розгубле­ності знайшли в собі сили самоорганізуватися, об’єднати навколо себе людей.
Організували патрулювання вулиць, запровадили комен­дантську годину та контролю­вали її дотримання. Спочатку з мисливською зброєю, в цивіль­ному одязі. Потім з’явився один автомат на двох. Повзали по мерзлій землі, контролювали рух ворожої техніки. Організу­вали місцеву самооборону. Приклали максимум зусиль для стабілізації ситуації в селі. Я обіцяв їм після Перемоги нага­дати про це наступним поколін­ням, як приклад для наслідуван­ня...

А ще я звик, що кожного ран­ку (поки орки стояли на трасі), близько восьмої години, ми зустрічалися біля сільради. А ввечері, як стемніє, - у мене вдома. Радилися, сперечалися, будували плани на наступний день...

Мабуть, ми ніколи не дізнає­мося всіх подробиць загибелі Голубовського Володимира Ва­сильовича. Але ми знаємо, що загинув він як Герой».

Світлана Череп, “Трудова слава”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: