У медсестри Ніни Левадньої чоловік та син — воюють за Україну

Добавить новость

Понедельник, 19 Июня 2023 14:58  |  Просмотров: 2458

За кожним солдатом, кожним офіцером, кожним українським воїном стоїть водночас сильна і тендітна жінка - мама, яка його рости­ла. Вона, незважаючи на біль, тривогу і розлуку, зрозуміла його вибір. А зробити це може лише героїчна жінка. У Ніни Левадні із Монастирища захищають нашу славну неньку Україну і чоловік, і син. їй удвічі важко. Й під час на­шої розмови жінка ледь стримує емоції, коли розповідає про те, як це водночас бути мамою та дружиною воїнів-захисників.



На подвір’ї 52-річної Ніни Левадньої повно квітів: впадають в око нарциси та тюльпани, пелюстки яких від сонячного дня стали ще яскравішими. Ось-ось розцвітуть й інші квіти. І травневі клумби загра­ють розмаїттям фарб та ніжними тонами.
- Я люблю квіти. А їх ще із самого дитинства любить мій Саша. Зараз йому 33 роки. Він купив хату в Ічні, і там теж повно квітів повисаджував. Серед них більше ста штук лілій, - проводить екскурсію по подвір’ю Ніна Володимирівна і підходить чи не до кожної клумби. - Ось мої пі­вонії. Це росте черемша, поряд - конвалії.

Потім пані Ніна веде до саду, який весь стоїть у білому цвіті. Розпо­відає, що її чоловік Володимир постійно доглядав за цим садом, бо дуже хотів, щоб кожен куточок власного подвір’я був затишним і йому з дружиною, і дітям, і внукам. Словом, Левадні обожнювали своє життя та тішилися родинному за­тишку. Але через росію Ніна живе у розлуці з чоловіком, бо він пішов воювати. І син теж.

Ніна Левадня плаче, коли згадує про те, що Володимир та Олек­сандр після повномасштабного вторгнення ворога одразу прий­няли рішення захищати країну. Як-не-як війна. Тому пані Ніна повинна була змиритися і відпустити. По-ін­шому не могло й бути, хоча боїться за них.

Попри хвилювання, потрібно жити далі. Ніна Левадня розповідає, що наразі працює медичною сестрою в інституті серця у Києві. Проте ба­гато років віддала своїй професії медикині у рідному Монастирищі. Коли потрапила під скорочення, вирішила поїхати на роботу до сто­лиці. Там вже два роки. Й теплим словом моя співрозмовниця від­гукується про свій колектив. Каже, що, мабуть, їй Бог допомагає, бо її завжди оточу­ють лише хороші люди.

- Але особливо важко було працювати тоді, коли до нас привозили поранених. Вони ще діти, зовсім молоді... Я не мала права плакати, ледь стримувалася, щоб не показати свої емоції та не просльози­тися, - зізнається жінка-медикиня.

Незважаючи на інвалідність, чоловік пішов добровольцем

Війна для 55-річного Володимира Леваднього розпочалася ще у 2014 році. Тоді понад півроку брав участь в АТО на сході країни, пішов добровольцем.

- Прослужив трохи, потім почав прохо­дити медкомісію - і йому вже не дозво­лили воювати: списали. Бо після тяжкої побутової травми мав інвалідність тре­тьої групи. Переніс складну операцію, - зазначає дружина. - Тож після півріч­ної служби в АТО повернувся додому та влаштувався у Монастирищі охоронцем у СТОВ «Інтер».

Однак повномасштабна війна знову за­шнурувала берці на ногах Володимира Леваднього.

- 24 лютого 2022 року ми зрозуміли, що відбувається щось серйозне. Але вірити не хотілося. Наступного дня я збиралася маршруткою їхати на роботу у Київ. Пра­цюю добу через три. Але вже не змогла виїхати - рейси відмінили. Чоловік відвіз мене автівкою до Ніжина, на електричку. Так я й доїхала, - згадує перші дні Ніна Левадня. - Проте додому змогла повер­нутися десь через місяць. Вже хотіла пішки йти - так рвалася до родини.

Ії серце розривалося на шматки, коли дізналася, що по селу їздять російські танки, адже вдома зосталися не тіль­ки чоловік, а ще й зі столиці приїхала з трьома дітьми менша донька, 30-річна Валентина - вирішили, що їм тут буде безпечніше.

А Володимир Іванович не міг сидіти, ні­чого не роблячи, бо у дім постукала вій­на. Він з перших днів поїхав у військкомат та записався добровольцем у ЗСУ. Доки чекав, коли заберуть воювати, разом з земляком Володимиром Голубовським
та іншими односельцями організовували місцевих людей на чергування по селу, рахували ворожу техніку та передава­ли дані про її місце розташування «куди треба». Ризикуючи власним життям, привозили односельчанам і продукти. А восени Володимир Левадній разом зі своїм товаришем Володимиром Голубовським пішли воювати вже «серйозно».

- Володимир був під білоруссю, на блокпостах. Потім знову кудись переки­нули, - зазначає жінка. - Перед Новим роком приїжджав у відпустку. Навіть із сином змогли побачитися, бо той теж був у відпустці. Телефонує часто, адже знає як я хвилююся.

Син на війну приїхав з-за кордону

- Перед вторгненням Саша був на за­робітках у Польщі. Мав хорошу роботу. Вже там і карту побиту у березні 22­го очікував отримати. Але як тільки-но дізнався, що Україну бомблять, і батько вже записався у добровольці, почав рва­тися сюди, на війну. Він навіть у армії не був, а тут - на війну. «Мамо, а хто, як не я? Це мій вибір. Батько йде, а я тут сидіти­му? Буду теж захищати Батьківщину». Я почала плакати, - пригадує пані Ніна. - Потім син сказав, що навіть коли не пу­скатиму, то все одно не змінить свого наміру. Тож я прийняла його рішення.

Сашко стримав своє тверде слово та, повернувшись з Польщі, поїхав не до­дому, а одразу пішов до Житомирсько­го військкомату, звідти, взявши до рук зброю, став на захист країни. Він слу­жить у ССО і, пройшовши відповідну під­готовку, вже встиг побувати на всіх «ну­лях», де точилися важкі бої.

Олександр за можливості телефонував додому, але ці розмови відбувалися ко­роткі, по суті. Казав, що не можна нічого ні розповідати, ні навіть фотографувати­ся. Бувало, що добу не виходив зв’язок, й тоді Ніні Володимирівні, здавалося, що від переживань за сина просто зійде з розуму. Єдине, що живий, здоровий, що все добре - і матері вже на душі ставало легше.
- У Саші завжди все добре, що б не було. Його медаллю «за мужність третього ступеню» нагородили. Це за Херсон. Він пройшов усю Херсонську область. - стверджує Ніна, а потім знову починає плакати. - Знаю, що між Бахмутом і Соледаром з побратимами ледь вибралися з оточення. Декілька днів без води та їжі, по посадках. Там такі обстрі­ли... Був у пеклі.

Взимку цьогоріч Олександр Левадній потрапив у госпіталь: відкрилася ви­разка шлунку, ще й отримав контузію. Декілька місяців Сашко побув удома: бо після лікування проходив реабілітацію, тож мати раділа, що часто бачилися. Але днями знову стане на захист нашої краї­ни. І материнське серце вкотре розрива­тиметься...

«Відволікаюся вишиванням та в’язанням. А моя розрада — внуки»

Ніна Левадня каже, що її розрадою є малі внуки. Донька наразі у декретній відпустці, тому часто з дітьми приїжджає в село, до рідної хати та на дачу, бо тут їм найбільше подобається. І пані Ніна почи­нає усміхатися, коли згадує про внуків. її очі наповнюються ніжністю, коли розпо­відає про сина та чоловіка. Вони сяють, коли розповідає про своє захоплення квітами, вишивкою бісером, в’язанням - це допомагає їй триматися та відволіка­тися від негативних думок. Намагається сховати тривогу, коли усвідомлює, що син знову ось-ось поїде воювати.

... Можна тільки уявити, що зараз пе­реживають українські матері, що в них на серці. Скільки сліз виплакали. Скільки молитов проказали перед святим обра­зом Богородиці! Однак з упевненістю можна сказати, що кожна з них пишаєть­ся своєю дитиною та переконана у Пере­мозі.

Ніна Левадня, як і тисячі матерів в Україні, не сидить, склавши руки. Вона другий рік в’яже нашим бійцям шкарпет­ки: взимку - тепліші, а тепер, коли весна - із тонших ниток. Щоб зручно та ком­фортно було захисникам.
- Взялася за шкарпетки - вони потрібніші. Тож поки що полишила вишивання, - ділиться Ніна Володимирівна й показує у оселі вишиті рушники на іконах. Це, каже, її роботи. Потім виносить із іншої кімнати дві ікони, - Я їх вишила бісером для Саші. Він мріє про свою родину. А коли одружуватиметься - благослов­лятиму цими іконами. І рушник йому на весілля теж довишиваю. Зараз головне, щоб скоріше війна закінчилася та всі вої­ни додому повернулися.

Сьогодні, як ніколи, болить, материнсь­ке серце, чия дитина знаходиться у зоні бойових дій. Пече у грудях матерів, які втратили своїх дітей у цій війні. А ще про­низує несамовите почуття провини, що не вберегла, не порятувала. А скільки матерів та дружин чекають на своїх чоло­віків, синів та доньок, які стали на захист нашої крани, кожного з нас.

Ніна Левадня переконана, що молитва захищає наших хлопців. І усіх матерів та дружин, заспокоює: «Тримайтеся, че­кайте, моліться і не втрачайте надії. На­шим рідним захисникам ще важче, ніж нам. Все буде добре. І неодмінно буде наша Перемога.»

Світлана ЧЕРЕП, "Трудова слава"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: