Вдова військового Яна Половко: «Я обов’язково розповім Артурчику, хто убив його батька. І Олексику розповім, яким був його тато»

Довго зважувалася, щоб запросити на розмову вдову загиблого захисника Половка Сергія. Розуміла - розмова буде важкою. Та виявилося, що чим далі від трагічного дня, тим молодій жінці стає все важче: посту­пово приходить усвідомлен­ня, що їхньому щасливому життю уже не повернутися, і Сергія, який робив їхні сто­сунки такими, на жаль, уже не підняти з могили.

- Наше знайомство почало­ся із пере писок. Це був 2019 рік, - розпочала розповідь Яна Половко. - Я на той час працювала у Польщі. Він мене при­вітав із Водохрещем СМСкою, я відповіла. Стали спілкуватися. А з першої відеорозмови зро­зуміла, що це моя людина. До­дому повернулася 7 березня і цього дня ми з ним зустрілися. І більше не розлучалися. Я пішла працювати на касу в АТБ, Сергій після чотирьох років роботи в «Електрокараті, повернувся на «Сідко».

Жити стали у батьківській хаті Половків. На той час ні батька, ні матері уже не було. Хлопцю було 17 років, як померла мама, і вони з меншим на десять років братом залишилися під опікою тітки. У молодої сім’ї було ба­гато планів, що зробити, поса­дити. Яна розповідала, що чо­ловік дуже любив квіти, любив працювати у саду, а ще він мав талант до ремонту - ремонту­вав мотокоси, бензопили. Обоє робили свій рай власноруч.

У квітні 2020 року у пари на­родився синочок Артурчик. У Сергія це була друга дитина, і як сказала Яна, тому він дуже хотів дівчинку, бо, мовляв, хлоп­чик у нас уже є - Олексик. Вони так завжди і говорили, що у них двоє дітей.
Здавалося, що може завадити їхньому щастю? Обоє палко ко­хали, шанували та підтримували одне одного. Мріяли народити другу спільну дитину. Та при­йшла велика війна.

З першого дня збирався на війну

З першого дня Сергій збирав­ся йти до військкомату. Тому великих зусиль Яні вартувало утримати його від цього. Через це подружжя часто сперечало­ся. У кожного були свої доводи:
- Що я скажу сину, якщо він мене запитає, де я був під час війни? - переконував він Яну у правильності свого вибору.

- А що я скажу йому, якщо тебе не стане? - відповідала Яна, ще не знаючи, що така доля уже їй судилася.

- Скажеш, що я загинув як ге­рой, - ніби у воду дивився Сер­гій Половко.



У лютому 2023 року він все-таки отримав повістку, як того хотів. Міг би зайти у магазин і не потрапити на очі працівни­кам військкомату, але він уже все вирішив. І коли Яна вийшла з магазину, він показав повістку. 17 лютого виїхав у військову ча­стину в Чернігів. Спочатку сто­яв на кордоні біля Мохнатина. З ним службу ніс і його побра­тим з Іваниці Михайло Швецов. Вони разом проходили медко­місію і разом потрапили в одну частину. У Половка були відмінні показники по службі і якби була вища освіта, то його могли б на­правити на навчання за кордон.

На нулі

А вже у квітні їх підрозділ з-під Мохнатина перекинули під Бахмут. Перед від’їздом у гарячу точку вони з Михайлом приїха­ли додому, щоб побачитися з рідними та залишити деякі речі та авто Мишкове.

22 квітня були уже під Бахмутом у складі 54 бригади. Пер­ший бій тримали у кінці квітня. Доки вони були «на нулі» Яна нетерпляче чекала звістки від Сергія і молила Бога про захист чоловіка та усіх захисників.

- Було дуже важко. Це не мож­на передати словами. Коли у тебе забирають твою опору, ти не знаєш як жити...
Надія оживала щоразу, як Сер­гій обзивався. Іноді міг сказати декілька слів, іноді просто ста­вив плюсики. Так було, зокрема, як в одному з боїв загинув їхній командир, а ротного поранили. Тоді Сергій дуже тяжко пережи­вав. Не хотів говорити і просто ставив плюси.
Після боїв з великими втрата­ми військовим зазвичай давали коротке відрядження. А у цей час проводили перегрупування підрозділів. Але через те, що командир був 200-им, а ротний 300-им на верху довго визна­чалися із заміною, тому поїздка додому затрималася та скоро­тилася у часі. Тож Сергію дали на відпустку лише три дні з до­рогою.

Коротка остання зустріч

30 травня він приїхав додому. Яна не впізнала свого рідного: він дуже схуд, змарнів і весь час мовчав. У нього змінилося став­лення до життя. Мабуть, через пережиті втрати Сергій боляче сприймав безтурботне життя у мирних містах. Він не міг зро­зуміти: чому тут весело, коли там масово гинуть військові за наше ж благополуччя.

- Сергій обійшов двір, город. Похвалив мене за порядок. Го­ворив, що де зробити. Він ніби востаннє давав наказ. Але я ще жодного його не виконала.

Назад Сергій Половко повер­тався наступного дня, 1 червня. Проводи були надто важкими для всіх. До автобуса виїжджа­ли аж у Пирятин. Яна всю доро­гу плакала, тому він сказав, що більше таких проводів не буде. Він ще не знав, що через одинадцять днів він загине.

Уже на Донеччині Сергій, який мало вірив у Бога до війни, ска­зав Яні, що хоче обвінчатися з нею.

- Я запитала його навіщо. «Я цього хочу», - відповів він. - Бо як мене не стане, хочу знайти тебе на тому світі». Оце й усі наші плани, бо планувати Сергій не любив і не хотів.



4 червня їх знову повели у бій. У Мохнатині військовий був кулеметником, а на сході його зброєю став гранатомет. Зв’язку не було до 9 червня. По­тім зателефонував і сказав, що його не буде на зв’язку тиждень, а мо і більше. Сказав, що кохає. Останніми його словами було: «З тобою я став щасливим. Ти мені подарувала сімейний зати­шок». Опісля Яна йому писала, але він уже не відповідав.

У день смерті відчувала велику тривогу

12 червня Яна прокинулася із великою тривогою. Вона взяла телефон: «Сергію, ти де?» Ніби він міг її почути. Але телефон мовчав, а гнітюче відчуття не відпускало. Цілий день тугий обруч стискав її тіло і душу, не відпускаючи до вечора.

Наступного дня стало легше. Яна знову написала звичні «До­брого раночку!» і чекала дзвінка - і так щодня, аж до страшної звістки. 18 червня прийшла її сестра Юля і розповіла нібито нашому ічнянцю у Ніжині водій автобуса (якого саме, Яна не знає) сказав, що 54-ту бригаду розбили під Яковлівкою і серед загиблих є ічнянець Сергій Половко.
Перше, що Яна зробила - за­телефонувала у частину. Чоло­вік по той бік зв’язку підтвердив, що Половко Сергій Олександ­рович загинув під час виконання бойового завдання.

- Наступного дня до мене приїхали з військкомату та місь­кої ради і вручили сповіщення про загибель чоловіка. Та я все одно не вірила. Чекала, що мені скажуть, що помилилися і він живий, - крізь рясні сльози про­довжує розповідь Яна.

Зараз родині відомі дві версії загибелі батька і чоловіка: пер­ша, що він загинув від прямого влучання у БТР при наступаль­них діях. Екіпаж БТРу згорів заживо, а їх із побратимом відкинуло вибуховою хвилею. За іншою версією, він з побра­тимами загинув від обстрілів в окопі. Проте родина притри­мується швидше першої версії, бо більше ознак вказує на це.

Та якою б смерть воїна не була, життя він віддав за Україну, за її незалежність, мир і наш спокій. За своїх рідних, кохану дружину і дорогих синочків. Виконав до останку свій святий обов’язок - захищати рідну Батьківщину.

На могилу «брата» приїздив Михайло Швецов. Якщо до їхньої зустрічі у Яни ще грілався якась надія на дивовижне повернення Сергія, то Михайло її розвіяв. З того пекла назад повернутися можна або 300-им, або 200-им - втрати нереальні. Та і Сергій їй якось сказав, що на війні для піхоти місяць прожить - це уже багато. Тому ніколи не говорив, що все буде добре.

Ненавиджу росіян і сина виховаю так

- Я нікого не виню у смерті Сер­гія. Звинувачую лише росіян. Я їх ненавиджу і сина буду так виховувати, щоб ненавидів цих руських. Я обов’язково Артурчику розповім, хто убив його батька. І Олексику розповім, яким був його тато. Про це про­сив Сергій.

22 червня відважного воїна, мужнього захисника з усіма військовими почестями похо­вали у рідній землі, за яку він боровся з ненависним воро­гом. Прощання відбулося біля каплички Героям, а потім тра­урна процесія рушила до місця останнього спочинку Сергія По­ловка. Попрощатися із героєм прийшло багато людей, бо в Ічні його знали і любили за поряд­ність, людяність, доброту, щи­рість...

- Таких, як Сергій більше не­має і не буде, - переконана мо­лода вдова.

Яна Половко з болем гово­рить, що минуло більше місяця від його смерті, а вона не знає як жити далі - їй усе нагадує про Сергія і від цього стає неймовір­но боляче. Поки що вона ще не знайшла сил протистояти вели­кому горю. Та яким би важким воно не було, у неї є маленька копія її Сергія, і він допоможе їй стати на ноги. Допоможе бути сильною за двох: за себе і Сер­гія, якому навічно залишилося 34 роки.

Ніна Наливайко, «Трудова слава»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.