У серпні сонце золотить крони дерев. Над головою - безкрає синє небо. Дерева пишно вбрані в яскраві зелені шати. Попід ними повсюди густо росте трава, усіяна барвистими вогниками літніх квітів - дзвоників, конюшини, волошок, ромашок... А над ними пурхають метелики та гудуть всякі мушки. У цьому літньому місяці чудовий дзвінкий голос - то співають високо в небі або у вітах дерев птахи - вранішній жайворонок, маестро-соловейко, веселий говіркий горобець. А ближче до вечора музика літа змінюється - то вступає хор цвіркунів, що не замовкає аж до самого ранку в мальовничому Подолі. В один із таких прекрасних серпневих днів молода дівчина-красуня Аліна із Подолу вирушила на роботу до столиці, а працювала вона там по своїй спеціальності - кухарем.
Приїхала у Київ дуже пізно, там її зустріла подруга. Чекали маршрутку, аж тут до них підійшов молодий хлопчина, привітався, познайомилися. Як з’ясувалося, молодь жила в одному районі, тож Володимир запропонував викликати таксі, щоб всім раніше бути вдома. З цього знайомства в серпневу ніч і розпочалася історія кохання Аліни і Володимира.
Як годиться, наречений приїжджав просити руки в село до тата і мами Аліни. Побралися молодята. Наро - дився маленький синочок Єгорка. До речі, Володимира знають в селі, як гарного грибника і рибалку. Своє вміння як до механіки, так і до рибальства, передав своєму синочку. Як говорить: «що сам умів, того і сина навчив». Одним словом, виховав собі гідну заміну.
Володя забрав дружину у село Спаське Конотопського району Сумської області. Там і проживають до цього часу, хоча навідуються до батьків у Поділ. Онучок Єгорка кожні літні канікули у дідуся і бабусі. Для них він і розрада, і неабияка допомога. Слухняний, ввічливий, гарно навчається в школі.
Все в Левченків, як у добрих господарів: і сина виростили, і сад посадили, і будинок збудували. Жити б і радіти, але клята війна 24 лютого поділила життя не тільки цієї родини, але й нас усіх на «до» і «після».
Володимир Вікторович Левченко з перших днів війни пішов в тероборону на 4 місяці, бо жахіття творилося по всій Сумській області. Люди переховувалися у погребах, плазували по городах, щоб нагодувати худобу та й собі щоб щось приготувати поїсти. Це був жах!
Чоловік заради майбутнього сина, дружини, батьків пішов на війну. «Я не дам глумитися тим оркам над моєю ріднею», - говорив захисник.
- Після широкомасштабного вторгнення я прийшов до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, щоб стати на захист своєї країни, - розповідає Володимир. - Керувало мною бажання якнайшвидше вигнати цю нечисть.
Невдовзі Володі вручили повістку. Він, не вагаю - чись, зібрав свої речі, а дружину лише поставив до відома: «Я знаходжусь у Волинській області на нав - чанні, буду там 2 місяці». Отак, нікому не сказавши і не попередивши рідних, пішов на війну командир танка 87 механізованої бригади Володимир Левченко.
Що цей чоловік сміливий і відважний говорить те, що він багато років встановлював височезні сцени, подіуми нашим відомим зіркам естради.
Зразу ж після навчання Володю перекинули в Часів Яр Донецької області, де і відбувся перший його бій. Там загинув їхній комбат, Герой України Дмитро Коцюбайло, позивний «Да Вінчі».
- З усього, що трапляється на війні, найважче - втрачати побратимів. Це нестерпно болісно, - твердить Володимир Вікторович. Разом зі своїм екіпажем тепер б’є ворога на Дніпровському напрямку.
- Свій танк ми любимо, - говорить Володя, - хоча, звичайно, і старенький. Працюємо осколково-фугасними, кумулятивними, бронебійними снарядами. Порівнювати цей танк з іншими не можу, оскільки знайомий лише з ним, якби був „Леопард“ - міг би щось про це сказати. Але якщо немає іншого, щоб воювати, - і це добра машина.
Прикриваємо піхоту, працюємо із закритих вогневих позицій, ведемо бойові дії. Найголовніше в ро - боті - щоб була взаємодія та взаєморозуміння. Щоб екіпаж працював, як єдине ціле - потрібно знаходити спільну мову.
На важкість бойової роботи не скаржиться, на техніку не нарікає, командою задоволений. Але неодноразово хлопці вкладають свої кровно зароблені кошти на ремонт свого старенького танка, на мастила, пальне, на запчастини. Саме головне, щоб техніка працювала, бо від цього залежить життя наших захисників.
- Ми захищаємо свою землю, свої родини, а вони йдуть вбивати і нищити. Я гадаю що все відновиться і буде, як раніше. Україну не зламати, будемо жити ще краще, як кажуть, - більш впевнено», - говорить танкіст. Ділиться він і своїми мріями. Їх небагато: перемога і відпочинок із побратимами, сім’єю.
- Моя мрія - це наша велика Перемога. А потім можна дати широкий клич: усім на берег - з вудками, рибалити, відпочивати.
Тож щиро бажаємо, щоб ця мрія нашого захисника-танкіста здійснилася, щоб повернувся він із своїми побратимами додому в свої сім’ї і далі продовжили життя в мирній, незалежній і квітучій Україні!
Джерело: І. САКУН, "Срібнянщина"
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.