Подружжя Салко прожило разом 60 років

86-річний Олександр і 80-річна Любов Салки з Рожнівки прожили свої шістдесят років разом, як голубки. Їх у селі так і називають «Голубки».

«А ця пара наче тут і не живе», - обговорювали стосунки моло­дих горласті сусіди, які за всякої нагоди піднімали крик на все село. А ці - ні. Хоч десь і не згодні одне з одним - вирішували тихо і без сварок.

Вона його і зараз ласкаво називає Саша, Сашуня, а він її Любою, Любочкою і жодного разу не назвав Любкою, як інші, сільські. Їхня сім’я завжди вирізнялася особливою аурою взає­мин. Таких трепетних, таких довірливих, сповнених великої лю­бові та злагоди.



Дівоцтво

Люба народилася у Батурині. «Гетьманській столиці», - уточ­нює. Видно, що пишається своїм корінням. Але в силу життєвих обставин переїхала жити слідом за бабою і мамою до другого бабиного чоловіка у Синявку Коропського району. Родом він був із замож­них селян, які потрапили під розкуркулення. На щастя, його велику сім’ю не вис­лали із хуто­ра, а лише вигнали із цегляної хати. Таких будин­ків на весь хутір із 120 дворів було три: у дідовій зробили гур­тожиток, ще з двох - ферму і бригаду.

А дід був ро­ботящим, то звів на хуторі нову хату і дожив тут до смерті. Любі дуже подоба­лося тут, бо невеликий ху­тір був обсад­жений сосно­вим лісом. Навіть хутір він ділив навпіл. Ідеш, каже, у клуб і не боїшся.

Після дев’яти класів Люба поїхала вступати до кооперативно­го технікуму у Київ, де жив брат.

- Ага. Так нас там і ждали. Торішніх набрали, - коротко описує свій невдалий вступ.

А тут сестра Соня пише із Жданова (нинішній Маріуполь), щоб їхала до неї - у ремісничому училищі шукали помічника кухаря. Там дівчина і влаштувалася на роботі. Три дні працювала, а тоді вчилася на кухаря.

Стільки хороших згадок про дівоцтво у цьому промисловому центрі залишилося у Любові Григорівни. У Маріуполі вони жили неподалік заводу ім. Ілліча. Стежечкою бігли повз драмтеатр і одного разу навіть туди ходили, щоб побачити, що воно таке. Знову Маріупольський драмтеатр жінка побачила по телевізору минулого року. Душа просто розривалася від горя... Ніби сама там, серед тих руїн, де життя котиться у прірву.

Заміжжя

Пропрацювала Люба там чотири роки і приїхала у від­пустку у Синявку. Увечері пішла у клуб.
- Заходжу у клуб - сидить мій Саша. Я ще подумала тоді: «А цей і досі тут сидить, мабуть, і додому не ходив», - бісиками заграли очі у дівчини. Вона його пам’ятала ще із школи. «Командіровочний», як на нього казали тут. Пра­цював на великому, як танк, бульдозері.
Сашко Салко був на шість років старшим за Любу і на Коропщину приїхав у відрядження від ПМК. А сам був із Рожнівки.
Дівчина за роки розквітла, мов маків цвіт. Не міг хлопець надивитися. І рішуче пішов до дівчини. А у голові закрути­лася думка, як не оженюсь на цій дівчині, то уже ніколи не женюся. Ця зустріч і визначила подальшу їхню долю.

- Саша виявився розумним, освіченим мужчиною, - пер­ше приємне враження схилило на його бік симпатію дівчи­ни. І зараз по стількох роках спільного життя чоловік для неї залишається взірцем глави роду.

Мудра Любина мати, щоб не втратити такого завидно­го зятя, забрала його до них на квартиру. І через тиждень Люба і Олександр розписалися. Він був умільцем на всі руки, дуже любив техніку. А тесть собі у ньому ніби сина віднайшов: і на риболовлю, і на полювання, і біля механіз­мів - скрізь удвох.





Із Синявки у Рожнівку

Як закінчилося відрядження молоде подружжя поїхало жити у Рожнівку. Люба хотіла піти на роботу за спеціаль­ністю - у ПМКовську їдальню, куховарити на табір або на­віть у магазин. А свекруха не пустила, каже, один (це на Сашка) на голих рублях робить і ти туди ж - іди у ланку.

- А я полоть не вмію. У нас на сіропіщаних ґрунтах буряки не ростуть, лише картопля. Та навчилася, мати Миколи Козла до­помогла.

Вісім років відпрацювала Люба у ланці. А тоді якось взимку пе­реганяли із Коропщини з чоловіком мотоцикл і жінка застудила­ся. Обступили болячки. Через це більше і діток у них не стало. На той час у родині росла єдина донька Лідочка.

За тих часів дуже присікувалися до тих, хто не працює. Хворий чи ні, не питають. І Любу все на роботу виганяли. Нічого робить, пішла підмінною дояркою і десять років ще працювала так, а на­ступних двадцять - телятницею. Робота біля теляток їй подо­балася. За свою працю мала грамоти, її фото висіло на Дошці пошани, була навіть депутатом сільської ради. І сьогодні вона навіть рада, що послухалася свекрушиних настанов: має зараз земельний пай. А земля, як та курка, яка несе золоті яйця, му­дро розмірковує літня жінка.

- Якби не війна, приїхала б дочка, ми б продали один пай і гроші їм би були. А зараз ні подзвонить, ні приїхать не можуть.

Їхня донька з родиною живе у ЛНР. До лютого минулого року ще спіл­кувалися, вона приїздила сюди із сім’єю, вони їздили у Свердловськ Луган­ської області. Там живуть внук і внучка. Уже є прав­нук, якого ще не бачили.

І доччиної підмоги тут теж треба. Батьки уже не­мічні. Олександра Віта­лійовича розбив інсульт і він зліг. Не впізнати у цьому змореному хворо­бою чоловікові молодо­го красеня, фото якого стоїть на столі у світлиці.

- А який трудівник був...

18 почесних грамот має, фото на Дошці пошани в Ічні було і орден Трудо­вого Червоного Прапо­ра заробив, - з гордістю
розповідає пані Любов. Але як захворів заслужений орденоно­сець медики відмовили у будь-яких пільгах, нарікає на сьогодення господиня.

Пан Олександр довго працював у ПМК, а потім розсердився і покинув - викопав ставок, а йому мало заплатили. От і не стер­пів несправедливості. Односелець Микола Данилович Пікуль, який очолював меліорацію, забрав Салка до себе на роботу і там він працював до самої пенсії. А потім ще 12 років після пенсії робив на екскаваторі у колгоспі. Саме вчасно нагодила­ся пропозиція від голови колгоспу Івана Яковича Бондаря. По­чався процес розпаювання колгоспів і Олександр Салко набув права на пай. Тепер мають у родині два паї і щорічні виплати від правонаступників-аграріїв.

Салки і донині живуть у батьківській хаті. За життя надбали і на «Москвича», потім на «Ниву». А зараз мріють лише про мир і нашу перемогу, щоб знову побачити свою дочку та внуків-правнуків.
- Ми, мабуть, найстарші в Рожнівці з ювілярів. Він он за стіною лежить, а я біля вас сиджу... Саша планує до 92 років дожить, як його дід. Він хоч і ходив з милицями, але навіть у ліс по гриби так дибав...

Так вийшло, що лише недавно ми писали про те, що у Рожнів­ці три подружжя, які разом пересягнули шістдесятилітній поріг, а нині їх залишилося уже два. Хвороба забрала Григорія Бартоша.

Ніна НАЛИВАЙКО Фото із сімейного архіву

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.