Віктор Романенко з села Придеснянське має 9 онуків, 12 внучок і правнука

- А дітей скільки? — запитую багатодітного дідуся Віктора Романенка із села Придеснянське, що на Коропщині.

- Восьмеро, — посміхається. — Сім дівчат і Василь.

- Василь, мабуть, наймо­лодший, — пробую вгадати, при­пускаючи, що чоловік так сильно хотів мати сина, що не заспокоїв­ся, поки він не народився.

- Нічого подібного. Син у нас із Надею був третім. А дітей бага­то, бо ми обоє так хотіли, — пояс­нює Віктор Миколайович. Йому 75. Дружині було б 74. Та її немає вже більш ніж 10 років. Про те, щоб же­нитися вдруге, каже, не могло бути й мови: “Іншої такої, як моя Надя, не знайти”.



Віктор Миколайович із портретом дружини

Розказує: одружилися в 1974-му. Він тоді був парубком, вона вже мала маленьку донечку.

- Родичі не відмовляли?

- Усяких розмов було. Та я ні­кого не слухав - тільки себе. Бо дуже мені Надя сподобалася. Одружилися — її Світланка стала і моєю дочкою. Це — наша найстар­ша. Зараз їй 52.

Донечка нас радувала. Вдома - помічниця, у школі — відмінниця. Потім Світлана вступила до Сосницького технікуму на бухгал­тера. Але не довчилася. Через ко­хання. Приїхала на вихідні нас провідати, зі своїм хлопцем побачити­ся - і залишилася з ним. Живуть у Конятині (на Сосниччині. — Авт.). У них усе добре, шкода тільки — ді­тей немає.

- Зате в Олі (їй 49. — Авт.) Дев'ятеро. Тут Оля навіть маму пе­регнала, — посміхаючись, долуча­ється до розмови одна з молодших дочок Віктора Миколайовича — Віра. З її родиною він зараз і живе.



На фото - Віктор Романенко з дочкою Вірою та онуком Романом

- Оля, як і моя Надя, після школи пішла працювати на ферму. У них із чоловіком також жіноче царство і лише один син, — додає глава роду. — Старшій — Валі 27. Працює в Києві. Вона і Яну (їй 19) теж у столицю переманила. 25-річна Лєна — у Ніжині.

Молодші - вдома в Лукнові (на Коропщині. — Авт.). Наді 21 рік. Вивчилася на ткалю, а роботи немає. Поки що вдома 15-річна Юля вчиться на кухаря. Інші (Іва­нові - 14, Вікторії - 13, близ­нючкам Карині та Крістіні — по 11) ще школярі.

- Третім, як Ви казали, у вас із дру­жиною народив­ся син. Цікаво, у йо­го родині теж жіноче царство?

- Ні. у Василя (йо­му 47) як раз сини.

Старший (26-річний Віталій. — Авт.) живе з батьками. Тут, у Придеснянському. Мо­лодший за нього на 2 роки Антон служить в Івано-Франківську. Він з дитинства мріяв бути льотчиком. Закінчив вище військове авіа­ційне училище в Чер­нігові, потім Харків­ський авіаційний уні­верситет. Хлопці ще не одружені.

- А прадідом хто Вас зробив?

- Артем — син на­шої четвертої дочки Наташі, їй всього 45, та вже, на жаль, вдова. Чоловік по­мер п'ять років тому. Після інсуль­ту. Залишилося троє дітей. Най­старшій - Карині - 27, закінчила Новгород-Сіверське медичне училище, працює в Чернігові. Наймолодшій - Насті - 14. Живе з мамою в Коропі. Артем - середульший. Йому 22. Він, як і наша Світлана, кинув навчання через любов. Навчався в Глухівському педуніверситеті на фізрука, поки не закохався. Коли одружився, навчанню прийшов кінець. Зараз молоді мешкають у Чернігові. Артем працює еменесником. Їхнього первістка - мого першого правнука - звуть Захарком. Йому ще й року немає.



На фото - перший правнук родини Романенків

П'ятою в родині Романенків — у 1981 році — народилася Лю­ба. Закінчила Прилуцьке педучи­лище (за фахом — учитель молод­ших класів), вийшла заміж, народився син Ярослав. Йому вже 20. Служить у Києві в Нацгвардії. Але сімейне життя в Люби не склалося. Вийшла заміж вдруге. Разом із чо­ловіком ростять спільного сина Іл­лю (йому 13). Живуть у Коропі.

Шостою — у 1984-му — була Віра.

— Я пішла маминою стежкою, - розповідає. - Закінчила школу — і на ферму. Із села нікуди не хо­тіла їхати — це одне. Інше - почала хворіти мама. Їй потрібна була моя допомога.

Зараз Віра з родиною і батьком живе в хаті, у якій виросла. У них із чоловіком Артуром двоє дітей Катя (їй 11) і Рома (йому 3 роч­ки). Уранці дівчата на роботу і в школу, а хлопці (дід та онук) порядкують удома. Артур — на Донбасі, захищає країну від ворога.

- Щодня чекаю від нього хоч маленької вісточки. Рада просто голос почути, — каже Віра. Вона дуже пере­живає за чоловіка, хоч він на всі розпитуван­ня про службу завжди відповідає, що все нормально.

— Лише іноді ми­моволі виривається: “Дуже гаряче”. Моли­мося за Артура. Що ще залишається? — зітхає.

Днями в Коропі проводжали в остан­ню путь колишнього чоловіка ще однієї до­чки Віктора і Надії Ро­маненків — 36-річної Інни. 43-річний Олександр Гулак за­гинув 7 травня в міс­ті Ямпіль на Донеччи­ні. У селищі про ньо­го казали: народився з талантом будівель­ника. З початку повномасштабного вторгнення Олександр служив у роті охорони Новгород-Сіверського РТЦК, а потім — у військовій час­тині — був водієм відділення проти­танкових керованих ракет. Пройшов Бахмут, Харків, Із­юм, Лиман

- Вони з Ніною всього рік. Народили донечку — розповідає Віктор Миколайович.

Та щось у них пішло не так. Однак батьком Саша був дуже хоро­шим. Постійно спілкувався з Да­шенькою (зараз дівчинці 13 ро­ків. Авт.). купував усе, що вона просила.

Інна вийшла заміж удруге. Із дня на день чекаємо поповнення. У мене буде 22-ге внученятко.

Наймолодшій дочці Віктора Миколайовича Олені — 33. Во­на, як і Інна, працює в Черешенській школі-інтернаті — нянечкою (Інна — бухгалтер). Живуть із чоло­віком в Оболонні (на Коропщині). Виховують двох синів.

— Дімі —13, Владику — два з половиною рочки. Він на сьогод­ні — мій наймолодший онук, - про­довжує розповідь Віктор Микола­йович. — Добре, що всі діти живуть недалеко. Частіше можуть приїжджати. Люблю, коли вони збира­ються в нас. У хаті тісно, а на серці — така радість, що навіть про хво­роби забуваю.

Разом із дружиною Віктор Ми­колайович працював на фермі — пів життя проходив у гумових чо­ботях, та й робота була не з легких (спочатку був трактористом, а по­тім працював на фермі). Тепер но­ги сильно болять.

— Та здаватися не можна. Хо­четься дочкам і синові допомогти. А ще більше — нових онуків-правнуків діждатися. Поняньчити.

- А Ваших дітей хто няньчив?

- Теща ду­же допомага­ла. Вона жи­ла з нами. А потім стар­ші нагляда­ли за мен­шими. Шко­да, Наді моїй не судилося по­бачити, які вони зараз...

Джерело: газета “Гарт” від 15.06.2023,  Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.