Тетяна Лепська створює безцінні вишиті скарби

Тетяна Лепська з дитинства й навічно пов’язана з малодівицькою землею. Тут її півонії та матіола, запах липового цвіту, сві­жість літнього ранку, настояного на молодій зелені. Її дім, улюблене райське місце на цій грішній землі, пам’ять про дідів та пра­дідів...



Викладаючи в школі англійську мову, вона створила в ній краєзнавчий музей - разом з колегами займалася ремонтом, зібрала без­ліч ексклюзивних експонатів, розташувала їх за всіма музейними правилами, розроби­ла цикл екскурсій та проводила їх.

Вона подвижниця, альтруїстка, високоос­вічена інтелігентка, з появою якої будь-яке село чи місто отримують нові ідеї і проекти. Вона втілює їх безкоштовно, самовіддано, жертовно, не заради грошей чи нагород, а просто за велінням серця. Бо серце її лю­бить Україну справжньою любов’ю.

Вона живе одним життям зі своїми земля­ками, допитливість і все та ж любов до Укра­їни привели її не тільки до краєзнавства, а й до вивчення історії рідного села і таємниць минулого - може, це від тата, Григорія Іва­новича, який був вчителем історії. Скільки цікавих бувальщин, оповідок про різні часи селища вона чула з дитинства! Системати­зувавши почуті історії, додавши до них пись­менницького хисту, фантазії і свого бачен­ня подій, вона написала і видала дві книги - «Лелечий клекіт» та «Пригорща». В цих книгах - долі прадідів та онуків, думки і пра­ця не одного покоління малодівичан, невигадані історії життя земляків у різні історичні часи, які стають правдивим літописом життя країни в цілому.

З початком російсько-української війни, щоб врятуватись від депресивного стану, знову почала писати. Поки є ще лише 5 опо­відань, але ж будуть ще оповідання, і вийде ще одна книга Тетяни Лепської, і, можливо, вона буде називатися «Чардаш».

А ще Тетяна Лепська має і свій домаш­ній музей з унікальними експонатами укра­їнської народної вишивки, вишиває сама і є, мабуть, вишивальницею у четвертому чи п’ятому поколінні, яка відроджує старовинні орнаменти.

«НЕ БУЛО КРАЩОЇ МАЙСТРИНІ, НІЖ МАМА...»

Пані Тетяна і вишивання - нероздільні. Вона з перших років дитинства бачила маму з голкою, вишивали всі її бабусі і прабабу­сі - володіння ниткою та голкою передалося їй генетично, по крові. Всі в їхньому роду - вишивальники. Навіть старший брат Олек­сандр, науковець, і той залюбки в дитинстві вишивав серветки на канікулах, в’язав на спицях шкарпетки та рукавиці.

Все, що вишила, і в дитячі, і в зріли роки, Тетяна спочатку несла мамі - вона давала оцінку. А мама створювала дивовижні ви­шивки - і гладдю, і хрестиком. На верстаті полотно ткала і доріжки, сорочки шила. У дітей були і нічні сорочки розшиті, і вишиванки. Ніхто з інших майстринь її перевершити не міг - про красу і витонченість її робіт зна­ли всі, і ходили милуватися. У мами було бездоганне відчуття кольору, вона володіла різними техніками, і всі роботи були справжніми шедеврами.

З дитинства діти росли у вишиваному ма­миному царстві, їх дім прикрашали рушни­ки, серветки, сорочки, подушки, наволочки, скатертини, вишиті маминими руками. Пані Тетяна завжди носила вишиваний одяг.

Мама вже в зрілому віці вишила велике родове древо гладдю - на кожній гілці до 50 імен пращурів з часів середини ХІХ століття та родичів — сучасників.

На 50-річчя доньки Ніна Іванівна вишила їй в подарунок картину з 50-ти прекрасних квітів - троянд, ромашок, лілій, півоній, кліматісів... Всі квіти з українських полів та па­лісадників на цій картині, яку мама вишила у свої 83-и роки, і вона особливо дорога пані Тетяні.

Мама вишивала й килими, а це - найви­щий пілотаж, як то кажуть. Тільки справжня досвідчена майстриня спроможна вишити килим. Знайшла тканину і розмалювала її узорами, а вже потім, по тих узорах, ство­рювала цілісну гармонійну картину з троян­дами.

Мама була королевою троянд - так, як вона їх вишивала, не вишивав ніхто. Вона перша в селі засадила все подвір’я троянда­ми з півдня, і це було дивовижно і незвичай­но. З тих давніх років збереглися лише дві мамині троянди.

Вона прекрасно малювала, спочатку від­творювала свої фантазії на папері, потім пе­реносила на тканину. Завдяки її майстер­ності, її золотим рукам, вмінню працювати з напівтонами, ми бачимо на картині стиглі ягідки полуниці і поряд ті, що ще не дозрі­ли. Бачимо крапельки роси на квітах.Тон- кі, ніжні полотна з мережкою, з дивовижною вишивкою.

- А світла тоді ж не було, і ниток гарних не було, а які дивовижні речі створювали тоді українські жінки своїми натрудженими порепаними руками! - говорить пані Тетя­на. - Справжні шедеври! Маючи лише голку з нитками, мамині руки творили дивовижні речі! Вишивання - дуже тонка і кропітка робота... Як їй це вдавалося? А ще ж - гос­подарство, діти, хатній клопіт... До цих пір дивуюся маминим роботам, вчуся у неї, знаючи, що ніколи не перевершу її. І сумую за нею...
Досі стоїть мамина хата, всередині якої все так, як було при матусі. Нічого не чіпали, не переставляли, все зберегли. Щоб був ку­точок, куди можна було б прийти, посидіти, згадати.

ВИШИВАННЯ - МИСТЕЦТВО САКРАЛЬНЕ, ЗАПОВІТНЕ

Так, наші українські жінки вміли і встигали все. Наші предки розписували вибілені сті­ни і ворота власних обійсть, клали візерунки на глиняний посуд, різьбили ложки, розма­льовували віконниці, засаджували квітами подвір’я, розписували ними печі, вишивали квіти на рушниках і сорочках, плели мережи­во. Тоді були каганці, не було комп’ютерів і схем, по яких простіше вишивати, але ше­деври створювалися, і створювалися віка­ми.

В особистій колекції Тетяни Лепської є ви­шивані роботи відомих їй і невідомих майс­тринь, надзвичайних рукодільниць. Деяким з тих вишивок більше 100 років, але всі вони бережно зберігаються їх нинішньою госпо­динею.

Сорочки, вишиті бабусею; тканина з ме­режкою и вишитим тоненьким, малесеньким хрестиком - це робота тітки, дуже аристо­кратична, тонка робота. Є мамина скатерти­на, що вишита білим кольором. Є обгоріла сорочина з дивовижним візерункам, яку Те­тяна знайшла випадково на руїнах чиєїсь хати. Є домоткане полотно зі старовинними магічними узорами-знаками. А ще - виши­та Божниця, дуже давня, якою прикрашали ікони. Зазвичай ми бачимо ікони в рушниках або павільйонах, а тут - спеціальна Бож­ниця. А ось картина, вишита монахинями, мабуть, ще до революції - хатина, високі дерева. Вишита в одну ниточку, хрестиком, дуже тонка робота. Ось ажурний рушник - суцільне мереживо.
Всі ці майстрині своєю клопітливою пра­цею виробили різноманітні техніки вишиван­ня, які, завдяки стійкості традиції, дійшли через століття до наших часів.

Пані Тетяна створює свої дива, спираю­чись на досвід мами, на кращі зразки та­лановитих майстринь. Все своє життя вона присвятила тому, щоб не переривалася ві­ковічна традиція, а примножувалась та зба­гачувалась.

У неї є мініатюрні за розміром і великі ро­боти. Одна з таких робіт - з конверту мами­ного листа. Коли Тетяна навчалася у вузі, мама часто писала їй листи. Мами вже не­має дванадцятий рік, і вона дуже дорожить її листами. На одному з конвертів був ма­люнок - літня ніч, коня ведуть на водопій. Їй сподобався цей пейзаж, такий знайомий з дитинства, такий рідний, і вона перенесла його на полотно.

В кожній роботі - її душа. Вона зізнається, що чим складніша робота, тим цікавіша. Де­тально і вдумливо працює вона над тоном, кладе хрестик у 2, 4, 6 ниточок. Ретельно підбирає кольори і відтінки. Особливо їй по­добається, коли вона творить білими нит­ками по білому полотну - білим по білому. Зізнається, що більшість її картин - це хрес­тик, на вишивання гладдю вона рідко зважу­ється, бо це мамина парафія. На її картинах квітнуть дивовижні квіти, співають пташки, жовтіють восени дерева, тече річка і летять журавлі.

Майстрині притаманні високий мистець­кий смак, досконала вишивальна техніка, витонченість, гармонійне поєднання кольо­рів. Сьогодні їй радісно від того,що п’ятиріч­на онучка Богдана, дивлячись на бабусю, просить голку і вчиться вишивати хатки та грибочки...

ФРАНЦУЗЬКИЙ ІМПРЕСІОНІЗМ ТА УКРАЇНСЬКА ГЛИБИНКА

Особливо мене вразили її вишиті картини циклу «Прованс», побачені на виставці в бі­бліотеці. «Вихідний на озері», «Пікнік». Вони розповідають нам про далекий, зовсім ін­ший, куточок земної кулі, де є море і Альпи, де схили зеленіють сосновими лісами та ви­ноградниками, а поля блакитні від лаванди. Вишиті картини, як копії всесвітньовідомих робіт французьких імпресіоністів Огюста Ре­нуара, Клода Мане, Поля Сезана. В кожно­му хрестику та стібочку відчувається радість і любов до життя, з них світить сонце.



На фото - картина «Пікнік»

І ще одна робота зачарувала мене - «Шале». Такий собі старовинний дім, які, за­звичай, будують в гірській місцевості, в якій живе щаслива родина, в якому сміються і п’ють легке домашнє вино, в якому спокійно і не має війни.

Пані Тетяна вміє поєднати любов до рід­ної і чужої землі, своє справжнє українство і повагу до іншої культури, і це робить їй честь.

Вишивання, безумовно, - це творчість. Так, треба мати фантазію і бажання твори­ти, досвід та спеціальні навики, терпіння. А головне - серце, сповнене добром, лю­бов’ю, щедрістю. Холодне серце не здатне до творчості, йому просто не дано дарувати радість іншим.Тетяна Лепська - жінка со­нячної енергетики, відкрита, щира, приязна..

В ці дні нас, українців, багато в Європі - війна вигнала з рідної домівки, сподіває­мось, що ненадовго.

І нас у світі впізнають саме за тим, які пісні співають наші дівчата та хлопці, як запально танцюють, в які вишиванки одягнені.

Мабуть, ніколи ми не зможемо довідатися, хто і коли вперше здогадався втілити в узорний мотив красу рідного краю, свої відчуття, настрої, думки. Це сталося так давно, але, дякувати Богу, є серед нас майстрині, які продовжують займатися цим складним традиційним українським видом мистецтва.
Тетяна Лепська створює безцінні скарби, дива пречудові, що примушують завми­рати серце, дивують своєю красою і в котрий раз по-новому відкривають нам рідну Україну.

Шановна пані Тетяно! Нехай не втомлюються Ваші руки, а кожна Ваша ниточка кладеться легко - білим по білому!

Лілія ЧЕРНЕНКО, газета "Прилуччина + Прилучаночка"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.