88-річна Людмила Пома плете ковдри і доріжки та малює квіти

Добавить новость

Понедельник, 30 Января 2023 15:32  |  Просмотров: 7916

Щоб відволіктися від війни Людмила Пома почала плести ковдри і доріжки. А коли кількість готових виробів сягнула майже 140 і закінчилася сировина, пе­рейшла на малювання. За два тижні бабуся вже намалювала понад 40 картин і її кімната перетворилась на справжню галерею. Захоплюється настільки, що про­довжує своє мистецтво при ліхтарику і при свічках, коли нема світла. Найбільше дивує її азарт в такому віці, адже Людмилі Іванівні - 88 років!



Людмила Іванівна Пома вже майже три роки, як перебралася жити в Сосницю до своєї доньки Галини. Раніше проживала в Коропському районі, селі Риботин. Ніколи не думала, що доведеться в старості відчути війну. Щоб відволіктись від пога­них думок, зайняла себе справою. Руки має золоті і все життя ними вправно займалась ділом - шила, вишивала. Ось і зайняла себе. Азарт такий вели­кий, що відключення електроенергії не стають на заваді. Робить при ліхтарику, свічках. Спершу по­чала плести ковдри і доріжки. Для цього тканину ріже на смужки, намотує в клубочки і береться за гачок. За один вечір різала тканину і виплітала по два вироби.

Цифра доріжок і ковдр сягнула понад 140. Могло бути і значно більше, тільки ось тканина закінчилася. Але Людмила Іванівна не стала зупи­нятись і зайнялась малюванням. За два тижні її кім­ната перетворилась на справжню галерею і стіни прикрашають понад 40 робіт. Папером слугує ру­лон шпалер. З однієї сторони він просто білий і чу­дово підходить, для малювання.

Фарби використо­вує акрилові. їх привезла донька Світлана, яка живе в Мені. Син її подруги захоплюється картина­ми, які малюють по номерам. Після кожної роботи були залишки, які йому не потрібні, адже до кожної картини фарби входять до набору. Отут Людмила Іванівна і згадала своє старе мистецтво, адже ко­лись їм займалась. Як плела, так малює - без зупину. Ніби фея чарівною паличкою чаклує, так і Людмила Іванівна малює. За день з’являється по декілька нових квіткових полотен.



Зазвичай це бар­висті букети. Але є і картини з птахами, природа, річки, дерева. Відтінки яскраві, теплі. Не секрет, що кожен художник має свою техніку малювання, яка притаманна тільки йому. Так і в Людмили Іванівни - її картини яскраві, теплі, такі прості і водночас осо­бливі. Відразу помітно, що вони створювались з ду­шею. Під час відмикання світла не відкладає неза­вершеної роботи - це не в її стилі. Звикла все роби­ти до кінця. І ще Людмила Іванівна в цей час в дум­ках з собою і згадує прожите життя і не завжди воно було яскравим.

- Я жила в Мені. Нас в мами 6 дівчат і один хло­пець. Тато в 39 років помер. Мама від нього всьо­го на рік молодша. Тато працював на залізничній дорозі. Співпрацював з партизанами. Розповідав про пересування ешелонів. Тоді один його знайо­мий врятував нас усіх. Сказав: ховай сім’ю, бо буде облава. Батько з друзями з Корюківки негайно ви­рив землянку в лісі. До вечора нас туди відвели. Не всіх відразу - виводили по двійко, щоб не викли­кати підозр. А тоді згодом знайшли документи, де наша родина першою в списку стояла на знищен­ня. Сталось так, що батька ранили і від того він і по­мер. Виживали важко. Рятували мамині золоті руки - вона вміла кроїти, шити. Звертались всі: лікарі, вчителі, звичайні люди. Скільки пам’ятаю, постій­но купи тканини і мама шиє. Нас, дітей, теж обши­вала. Я після 9 класів поїхала до Сосниці і навча­лась в технікумі на бухгалтера. Серед усіх студен­тів виглядала найкраще - плаття акуратні, краси­ві. В інших і близько такого одягу не було, який мені мама шила. На задній парті сидів Яків. Мені 16, а йому 26. Його сімнадцятирічним в 1943 році забра­ли на фронт. Після війни 8 років служив в Порт- Артурі (колишнє портове місто Китаю, незамерзаючий військовий порт в Жовтому морі). І він мені про­ходу не давав всі три з половиною роки навчання. На танцях всіх ганяв, щоб жоден зі мною не танцю­вав. І сам не запрошує, й іншим не дозволяє. Я зли­лась, «Чітою» його обзивала. Але він не зважав все рівно. Нас після технікуму направили до Львівської області проходити практику. Самій якось страшну­вато. Він поїхав до моєї мами і сказав, що хоче зі мною одружитись. Мама спитала в мене: чи вий­деш за нього? Якщо любиш, то йди, але якщо нема почуттів, то не варто цього робити. Яків, коли слу­жив у понтонних військах, часто пірнав у холодну воду, а іноді і під лід. Через переохолодження шия та обличчя були вражені прищами. Я вагалась. Та Яків умовив, що разом їхати на практику краще. Погодилась.

Ми без весілля тихо пішли та й розпи­салися в сільраді, я переночувала одну ніч в ньо­го і поїхала додому в дорогу збиратись. Мама пи­тає: «Ну що, розписались?» Так, кажу. Мої дві стар­ші сестри вже вийшли заміж, я по черзі наступною мала йти - так і вийшло. На Львівщину їхати - гро­ші треба. Мама каже: викопайте картоплю, продай­те і буде вам копійка. Ми так і зробили. Там відразу на роботу. Я - в конторі завкадрами, він - головний ревізор. Там донька Світлана в нас народилась. А тоді свекруха лист прислала чоловіку: їдь додому, тут бухгалтера звільнили. Підеш на його місце пра­цювати. А Мілці (так мене називала? не обов’язко­во в контору: он сапа, он граблі, хай іде в колгосп. Ми і повернулись в Риботин. Я тоді ще несмілива була, не перечила свекрусі. Пішла весною кукуру­дзу на поле сапувати. Нагнусь, а кров іде з носа. Поряд жінки добрі працювали. Бачать, що мені по­гано. Одна з однієї сторони сапкою, інша з другої допомагали. А тоді стали казати, що нічого їй тут на полі робити, вона дівчина грамотна, їй не тут тре­ба працювати.

Свекруха в мене була злою і мене не любила. Я з поля мішок зелені тягну для худоби - так вона при­казувала. Дома ввечері воду відрами з криниці на коромислі повинна наносити повну балію. Вода за день під сонцем нагріється і вона ввечері купаєть­ся. Люди стали казати, що вона ніколи стільки води для себе не носила і не викупувалась щодня, поки я не приїхала. Згодом чоловік поїхав у тайгу для колгоспу ліс заготовляти. Рік був там. А тоді 5 ваго­нів з лісом прибули сюди і один був наш - плата за роботу. Ми побудували хату і вже зимували в ній. Долівка земляна, ще не встигли підлогу зробити, холодно взимку, зате самі і в своїй хаті.

Коли Яків поїхав у тайгу, я пішла від свекру­хи на квартиру. Важко одній - грошей іноді навіть на хліб не вистачало. Почала шити. Стали люди звертатись. А тоді своїй мамі намалювала на двох мішках килим. І озеро, і русалки, і бузок на ньо­му. Стали люди просити, щоб і їм рушники розма­льовувала. Фарби масляні, прати можна, як висох­нуть. Хто молока за роботу дасть, а хто три рублі - так і пішло. Купила машинку, яка гладдю вишиває, хрестиком.

В хаті без полів першу зиму холодно. Я дітей на піч, машинку туди і шию. Світлана наро­дилась в 1955, Галя через три роки і Славік через два роки після після Галини. Чоловік мене любив і беріг - якщо ойкну, спати вже не буде.

Коли діти хворіли, то вдвох над ними хвилювались. Жодного разу мене не вдарив, ніколи не зрадив. Вже зго­дом я не пошкодувала, що пішла за нього. Нас в селі поважали. В нього бухгалтерського стажу 50 років. Як пішов після технікуму, так і працював. Я три роки в школі бухгалтером, далі в магазин по­кликали завмагом. Там до пенсії і протрудилась. Все село обшивала - занавіски на вікна, штори, підзорники на ліжка, наволочки. Візерунки машин­кою построчу, а тоді з середини тканину вирізаю - так модно було. Вдома вся хата прибрата мере­живною вишивкою. І дітям одяг шила сама. Ніхто кроїти не вчив. Бачила, як це мама робила, і на­вчилась. Дітей всіх вивчили, одружили і полетіли вони з рідного дому. Світлана в Мені, теж бухгал­тер. Галина в Сосниці, викладає українську мову і літературу в ліцеї. Славік жив з родиною у Городні, та, на жаль, помер у 58 років. А 18 років тому і Яків Євменович пішов у вічність. Я сама жила. Та здоров’я не те. Добре подумала і донькам сказа­ла: Славіка пом’янемо і я поїду жити до Галини. Будинок продала, кош­ти порівну поділила між дітьми і вже три роки, як живу в Галини, - розпові­дає Людмила Іванівна.

За селом сумую. Воно мені навіть снить­ся. Весною їздили туди. Подивилась на хату, але не пішла до двору. Чоловіку, який купив са­дибу, все майно залиши­ла в хаті. Є подруги, яким дзвоню постійно. Нас п’я­теро дружило. Ми в хорі на сцені разом співали і п’єси ставили, і овдовіли всі. Сумую за всім і за всі­ма. А особливо за сином. Невістка в мене хороша і досі мені постійно дзво­нить. Я її завжди жаліла. Було, що своїм дівкам ро­боту загадаю, а її ніколи не нагружала. Є і 5 вну­ків, вже давно дорослі, і 4 правнуки. Оце зараз вчу їх малювати. Показую: озеро отак, будинок отак, - ділиться бабуся.

Скоро з Мени їй привезуть нову партію фарб і вона їх чекає з нетерпінням. Свої малюнки розві­шує по кімнаті і вони грають барвами, мов та світ­лиця.

28 грудня Людмилі Іванівні виповнилос 88 ро­ків. Довге життя за плечима, та її стійкості, працелюбству, мудрості тільки повчитись. Донька Галина каже про маму, що вона і їсти не йде, поки не за­вершить малюнок або доріжку. Отакий твердий стержень має 88-річна бабуся. Дай, Боже, вам ще довго творити умілими руками у доброму здоров’ї. Хай мир засяє над Україною і ваші добрі руки хай намалюють ще багато прекрасного під чистим, бла­китним небом.

Джерело: газета “Вісті Сосниччини”, Наталія МАТВІЄНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: