Віра Попівка із Бутівки нав’язала для військових більше сотні шкарпеток

- Скільки було ниток - стільки і в’язала, - каже майстриня. Плете вона на двох спицях відра­зу два носки з двох клубочків. Навіть на прохан­ня в’язала шкарпет­ки із ґудзиками для тих поранених, які перебували на ліку­ванні й не могли натягти на ногу зви­чайний носок. Віра Миколаївна точ­ну кількість не під­раховувала, але каже, щораз пе­редає через во­лонтерку із їхньо­го села Валентину Біжовець по 4-6 пар шкарпеток. За пер­ший рік війни у 2022 році вона сплела найменше, а за 2023 і 2024 нав’язала чимало, бо було з чого в’язати — Валентина Біжовець постача­ла її і новими нитка­ми, і давала речі, які розплітали жіноч­ки у клубі, і вже го­тові клубочки дава­ли Вірі.

До в’язання шкарпеток Віру Миколаївну під­штовхнув менший. «Якщо можеш, то не соромся, підтримай хлопців», - сказав він. Звідтоді жінка з відчут­тям, що робить добро для солдатів, з ентузіазмом і задоволенням виконує свою роботу.

Не минає того дня, щоб вона не плела чи то шкарпетки, чи інші речі для своєї сім’ї. А плете вона швидко, за день може виплести пару шкарпеток. А свій перший светр вона вив’язала за три дні - отаке було величезне бажання! В’язати Віра навчилась ще в ди­тинстві, бо багато в’язала її бабуся. З того часу вона не розлучається із спицями. В’яже все: шапочки, светри, жилети. У неї нема купованих шапочок, хіба що подаровані. Светри теж останнім часом не купує, всі плете - їй подобаються свої вироби, адже вони сплетені по-сучасному. В цьому жінці допомагає інтернет. На замовлення вона не в’яже, хіба одну жилетку сплела на прохання сусідки.

Дівчина народилася у Польовому і там проживала вже будучи заміжньою доки виросли її сини і потрібно було йти до школи, якої у Польовому не було.

- Старшого возили у Бутівську школу і мотоциклом, і машиною, - пригадує Віра Миколаївна. - А коли і менший пішов до школи, то возити стало пробле­матично - не співпадали уроки, в одного раніше закінчувалися, в іншого пізні­ше. Тому і вирішили переїжджати. У Бутівці жив дідусь, батько моєї мами, то ми в його будинку і поселилися, а він перейшов до дочки і зятя.

Відтак у Бутівці сім’я вже проживає років 20, а у Польовому нікого не зали­шилось. Батьки і дідусь вже померли. А Віра Миколаївна здебільшого госпо­дарює сама, адже і в чоловіка, і у синів своя місія. Каже, що господарство не­велике, а потім називає коника-помічника. Віра Миколаївна з дитинства люби­ла коней, навіть верхи скакала. І мати колись коником управляла, доставляю­чи газети із Бутівку у Польове, бо працювала листоношею.
А Вірі Миколаївні за життя довелось їздити потягом у Мену на роботу. Доки жили у Польовому працювала соціальним робітником. А нині вона 3 роки пра­цює продавщицею. Свого часу вона навчалась у Харкові на секретарку-машиністку. То був кінець 80-тих. На той час брат жив у Харкові. Хотіла і вона влаш­туватись на роботу, та потрібна була прописка, тому повернулась у село, де зу­стрілась із своїм Віталієм. Він разом із хлопцями приїжджали із Борзнянщини гуляти до дівчат у Польове.



Отож у Віри часу на в’язання вистачає, особливо взимку. А ще нею керує непе­реборне бажання робити добру справу - зігрівати солдатів, бо в кожну шкарпетку вона вкладає тепло своєї душі.
Як повідомила нещодавно на сторінці у ФБ волонтерка Валентина Біжовець, загалом вона передала військовим біль­ше тисячі пар шкарпеток.

А у Бутівському клубі місцеві жінки не зупиняються, постійно збираються та плетуть маскувальні сітки і роблять все, що можуть, аби підтримати солдатів.
Про них газета писала минулого року.
А бажаючі можуть долучатися до такої доброї справи. Запит є, адже ще бере­зень і холоди не відступають. У кого є за­паси ниток чи хтось не знає кому переда­ти шкарпетки, звертайтесь до волонтер­ського штабу. Не будьмо байдужими!

Джерело: "Вісті Сосниччини", Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: