Подружжя корінних киян змінило столицю на Хибалівку, де вирощують курей з чорним м’ясом

М’ясо чорне, яйця зелені

— Якщо хочете побачити екзотику, тоді вам до нас, — відкриває хвіртку і запрошує 55-річний Анатолій Ткаченко з Хибалівки на Куликівщині. — Три роки тому переїхали з Києва і тепер не уявляємо себе без сільського життя. Місцеві нас не розуміють. Перший рік взагалі боялися підходити і здоровкатися.

— А коли Толик прапор повісив на початку повномасштабної війни, то його стали прозивати угрюмий атовець, а мене — психолог воєнний на пенсії. Чого так, ніхто пояснити не зміг, — сміється 48-річна Ганна Седлецька. — Хоча ж чоловік колишній військовий. Служив при Радянському Союзі. У 2014 році і з початком повномасштабної декілька разів ходив до військкомату. На війну не взяли за станом здоров’я.



Онуків ще чекають

— Що залишили в Києві?
— Трикімнатну квартиру. Проживали з моєю мамою. Вона теж була не в захваті від наших планів переїхати в село. У новій хаті не було ні зручностей, ні води, ні світла. До Києва від нас десь 170 кілометрів, до Куликівки — 15.
Перша цінна річ, яку придбали, — генератор. Він знадобився під час активних бойових дій у березні. Сусіди ж знову насміхалися з нас, казали, що не ту модель, не потужний, не гарний купили. А коли світла не було, то ті ж самі і бігали до нас заряджати телефони. Тепер уже він добрий був, — додає Ганна і розповідає історію знайомства з Анатолієм.

— Для обох — це другі відносини. Разом 14 років. Познайомилися в кафе, де я працювала керуючою. Толик був розлучений, я якраз звільнилася від стосунків після цивільного шлюбу. Знайшли один одного. Чоловік ходив навіть до якоїсь бабки, яка йому нашептала: «Куди ходиш, туди і ходи. Там є дівчина — твоя доля». Маємо на двох чотирьох дітей, усі проживають у столиці. У нього троє синів: 34, 30 і 17 років, у мене донька 25 років. Онуків поки не подарували. Просимо.
— Мабуть, не вміють:), — жартує Анатолій. — Менший син сказав, що він перший наділить.

— За що живете?
— Робота в столиці нас ніколи не тримала. Я приватний підприємець. 25 років працюю дистанційно. Встановлював по області телевізійні вишки та мобільного зв’язку «Лайф» з 2005 року.
— Працюю куратором у школі нумерології. Також я майстриня з малювання. Роблю візерунки на одязі. Прийшло замовлення, зробила. Відправила поштою, — уточнює жінка.

Зняти, замісити, обмазати і замочити:)

— Три роки тому наша родина й уявлення про село не мала. Корінні кияни, ніколи в селі не жили, нічого не саджали, господарства не тримали.
А почалося все 15 років тому. У 2008 році Миколу Всеволодовича, мого батька, підбив знайомий купити в Хибалівці хату. Хоча він мав дачу під Києвом. А тут, мовляв, річка Десна поряд. Щоб їздити зі столиці на риболдовлю. Хатинці багато років, квадратів 80. Хата-мазанка. Вікна були в землю, на даху солома. Підняли на фундамент перед продажем, — продовжує Ганна. — Коштувала тоді 10 тисяч гривень. Що цікаво, і зараз у селі приблизно такі самі ціни. Вільних хат вистачає.

Нікому не сказавши, батько таки купив. І мовчав. Декілька років потайки їздив. Набридло. Закинув. Було соромно, що не зміг довести до ладу. Усе і заросло.

У 2019 році проговорився, і тоді вперше повіз нам показати. Хащі були страшенні. Не видно і будинку. Чоловік саму не відпускав від будинку навіть до туалету. Вовків, лисиць, вужів бачили тоді в заростях. Кропива висока, хати за нею не видно було. Стовбури, як у дерева. Заходили через сусідів у двір. Прорубали стежку, щоб пройти. Рік думали, чи варто щось тут починати.

У 2020 році мама сильно захворіла. І щоб не підчепити коронавірус, перебралися в село.

Ще рік пішов, щоб довести до ладу двір. Здебільшого в будні були в столиці. На вихідні приїздили і вирубували, косили зілля. Клаптик розчистимо. Їдемо додому і в Броварах у розпліднику купуємо якусь рослину чи дерево на те місце. І так, ділянка за ділянкою, усе прибрали і своїм засадили.

Тепер у нас ростуть яблуня, айва, нектарин, черешні, їстівні каштани, персики, лохина, жимолость, лісовий горіх, малинове дерево, магнолії.
Вирішили з’їхати остаточно в Хибалівку Перше, що зробили, — замінили вікна на металопластикові. Поставили в дворі туалет, провели світло. Газу в селі немає. Опалюємося грубою, готуємо на електроплитці. Пробили свердловину, провели в дім воду.

Стіни — дерево з глиною. Не замерзаємо, хата тепла. Хочу так і залишити. Планую цього року запросити подруг з Києва і зробити толоку. Гуртом зняти глину, замісити із сіном, обмазати наново. І ввечері замочити це діло:).
Поки розмовляємо, у дворі під стріху в гніздо пролітають ластівки. На стовпі біла хати лелека стукає дзьобом.

— Разом з нами переїхав і мопс. Звуть Дикий, йому дев’ять років. Довго не могли підібрати кличку, відгукнувся лише на цю, — сміється чоловік.

— Наступним було кошеня. Жили вже тут. На вулиці люта зима — заметіль, морозяка. Прив’язали на дереві взимку шматок сала для птахів. Проходжу повз, хтось нявкає. Придивилася — ребрами за гілки зачепилося кошеня і не може злізти. Зняла, а він як вчепився мені в спину і зняти не можу, — жаліє тварину Ганна. — Стало жаль, забрали додому. Хоча котів я не люблю. Так і живе. На вулицю боїться виходити. Кошеня чисто чорного кольору. Назвали Рижий:) . Бо він щасливчик, повезло вижити тоді. А сало тепер як любить. Як тільки побачить, верещить на увесь дім.

Місяців три назад ми взяли Беллу, цуценя турецької вівчарки-кангала. Пам’ятаєте? Усе, що рідкісне, то є в нас:). У Туреччині діє заборона на вивезення цієї породи. Вважають цю породу власним надбанням. Але де наші пропадали? Якось вивезли. Цуценя ми знайшли в розпліднику під Києвом, власниця не розрахувала свої сили. Було важко їх вигодувати, тому за безцінь віддавала.

Наші собаки живуть по-городському — удень гуляють, на ніч додому. Це також односельцям не подобається, дивляться на нас, як на придуркуватих. Мовляв, собака повинна бути в будці на ціпку.

350 курячих голів

— У травні 2020 року купили в Ніжині першу качку з каченятами. Чоловік спочатку був не в захваті. Бо я спочатку щось сама надумаю, зроблю, а потім йому розповідаю. Пройшов рік, качок ставало все більше. Купили індокачок білих, шоколадних, лавандовоплечих. Кияни люблять качині яйця. А от місцеві, навпаки, фукають.

Тим часом мама мене все смикала, щоб я завела курей. А я все проти була. Аж якось сусідка подарувала нам у білому мішку п’ять курей і півника. Просто принесла і віддала:). Що з ними робити? Де їх селити? Нашвидкуруч стали будувати вольєри і їм.

Господарських будівель у нас немає. Тому для всієї птиці побудували вольєри.

Облаштували, утеплили. Купили перед війною невеличку сонячну панель за 2500 гривен. Підключили три лампи, пприєднали до акумулятора. Самі сиділи при свічках і ліхтарях, зате курочкам було світло завжди. А потім сусіди дивувалися, чому наші кури взимку яйця несуть. Тому що умови всі для цього є. А головне — корм, сама все замішую. Зернові, вітаміни, дріжджі, кропиву. Коли у війну було мало, додавала кислий сир, сироватку. Щоб у перший місяць росту курчата отримали більше вітамінів.

Якось лазила в інтернеті і побачила курей ухеілюй. Це м’ясо-яєчна порода з Китаю, з чорним м’ясом, кольором шкіри та зеленою шкаралупою яєць. Нутрощі і кістки теж чорні. Занесена навіть у «Червону книгу» в Китаї. Зацікавилася. М’ясо та яйця дієтичні, щось на зразок перепелиних. Рекомендують дітям, людям, які хворіють, після операцій. На смак, як молода яловичина. Знайшла оголошення про продаж інкубаційних яєць. Перед війною вони коштували 50 гривень за штуку. На початку лютого купили 60 штук, заклали в інкубатор. Через 19 днів, рівно 24 лютого, вони почали вилуплюватися. Називаємо їх діти війни. І що цікаво, вижили майже всі — близько 50!
Продавали м’ясо здебільшого друзям у Київ. Пробувала і в Куликівці продавати. Тут попит трохи менший. Якщо тушкою, то віддаю по 180 гривень за кілограм.
Ухеілюй не ростуть великими. Півень в середньому важить до 1,6 кілограма, курка — до 1,5. Яйце теж трохи менше, до 50 грамів. Усередині таке саме, як і звичайне. У цьому році кури коштують 500-700 гривень, півники — 750-1000, двотижневі курчата — 200. Інкубаційне яйце — 100 гривень. Яйця поки не продаю, збираю для інкубатора. Хоча є постійний покупець саме на зелені яйця. Продавала по 70 гривень за десяток. Різати на м’ясо починала у сім місяців.
Пишуть, що такі кури теплолюбні. Але в мене вони сидять на рівні з усіма, і все добре.









Уже потім, коли росіян вигнали з області, почала в інтернеті заглядати і на інші екзотичні породи курей. Так у нас з’явилися: віандот, лівенські ситцеві, італійська перлино лавандова несучка, гріз бар, гріз сендлі, китайські пухові. Отак влітку назбирали десь 350 курячих голів:). У кожної породи свій вольєр.

Зараз близько двох десятків курей різних порід. Хочу сконцентрувати свою увагу на ухеілюй і пухових. Останні м’які, як хмаринка.

Є в мене півник Циган, який кидається лише на чоловіка. Улюбленцям даю клички. Дівчата — то мої лапочки. Є в мене Аль Пачино (американський актор. — Авт.) та Джонсонюк. Біло-руда курка схожа на колишнього британського прем’єра:) . Аль Пачино — мій тілоохоронець. Коли заходила у вольєр, розкривав крила і нікого до мене не підпускав.

Нещодавно до курей ухеілюй пробрався тхір. Задушив Аль Пачино та інших. Залишилось усього вісім. Також за курми полюють шуліки і куниці.
Не менше шкодять курям сусіди:). Бо в Хибалівці нормальне явище — спускати з ціпка на ніч собак. Кажуть, вони так охороняють хату. Чотири дні тому пес загриз чотири наші курки. Півень їх захищав, кричав, бився з псом у саду. Прийшов до мене на ганок і на очах помер.

Коли їдемо в столицю, наглядають за двором відеокамери.

— А господарство як без вас?
— Накладаємо їжу і наливаємо воду в бункерні годівнички. Днів на три-чотири можна спокійно їхати. А якщо ще ретельніше зробити, то і на тиждень так їх можна залишати. Ми любимо подорожувати. До повномасштабної війни на машині об’їздили майже всю Україну. Були в Болгарії, Польщі, Румунії.

Халумі або Бельпер Кнолле

— Корів у селі багато. Тому вирішила займатися сироварінням. Навіть під час активних бойових дій ціни на молочку не збавляли. Що тоді, що зараз трилітрова банка молока коштує 40-50 гривень.
Варила сир і у війну. На санчатах привозили мені під двір по 10-20 літрів молока. А потім Толик розвозив на веліку по позиціях. Так десь ми підхопили коронавірус і декілька тижнів провели, не встаючи.

Варила багато і різного сиру. Зараз менший асортимент:

* Панір з різними домішками (в’ялені томати, гострий перчик, пажитнік, трави. 240-260 гривень за кілограм.
* Халумі — 350,
* Осетинський — 250,
* Крем-сир з горішками та оливковою олією — 395,
*Шевр (12 кульок різних наповнювачів в оливковій олії). Баночка 250 мл — 75 гривень.
*Бельпер Кнолле — витриманий сир, 520 гривень за кілограм.

— На город сил вистачає?
— Так, але без фанатизму. Землі біля хати 41 сотка. Картоплі не садимо. Лише помідорчики, огірки, перці, зелень тощо. Але купила фіолетової картоплі, хочу трохи посадити. Перці були і турецькі, і міні, і багато різних сортів. Помідорів теж привезли з Болгарії, купили, коли відпочивали. Зібрали насіння і посіяли вдома.
Захоплююся теплими грядками. Копаю яму на штик лопати. Роблю дренаж: кидаю гілки, зверху — траву й іншу органіку і знову землю. І вся ця конструкція, так би мовити, підігріває грядку. Ось дивіться, полуниця в мене вже вся цвіте, — показує на грядку Ганна.

Ольга Самсоненко. Фото автора та надане Ганною Седлецькою

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.