19-річний Богдан Ткаченко хотів помститися за брата і загинув сам

Добавить новость

Пятница, 28 Июня 2024 15:05  |  Просмотров: 2764

На в’їзді в село Виблі Куликівської громади 16 червня зібралося багато місцевоі ̈ молоді з національними прапорами, щоб зустріти свого однокласника, друга — 19-річного Богдана Ткаченка. І... провести його в останню путь. Він повернувся так само, як і два роки тому його старший брат Андрій, — на щиті...

ДВА ІЗ П’ЯТИ — БРАТИ

У Виблях уже 5 загиблих Героїв (один із них похований не тут, а на Вінниччині, де створив родину). І двоє з полеглих — це рідні брати з багатодітної родини Ткаченків.

Старший, Андрій, служив за контрактом у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді ще з 2020 року. Під час повномасштабної війни обіймав посаду старшого оператора протитанкового відділення. Разом із побратимами з початку вторгнення стримував ворога в гарячих точках фронту. Загинув 26 травня 2022-го поблизу села Берестове на Донеччині у 21 рік.

— За кілька днів після братового похорону Богдан сказав: «Піду помститися за брата», — говорить його друг Андрій Булавко.

Й інші, з ким я спілкувалася, теж згадували саме ці Богданові слова. Як і те, що геть усі відмовляли хлопця від його наміру.

— Якось я його підвозив і він у мене спитав: «Де можна записатися на військову службу?», — ділиться телефоном колишній сільський голова і староста Виблів Анатолій Ревко, який і сам став добровольцем із перших днів рашистської навали й зараз служить на Донеччині. — Я теж спробував його відрадити: «Може, не треба? Уже брат загинув...» А як його мама не хотіла відпускати вже другого сина!.. Та Богдан був по-хорошому впертим, ідейним, патріотом, з бійцівськими якостями. На таких і тримається армія!

До речі, їхній з Андрієм покійний батько, Василь Васильєв, теж колись служив — прикордонником. І навіть, як розповів мені його однокласник, отримав медаль за затримання правопорушника. Очевидно, сини пішли в батька.



На фото Богдан Ткаченко



На фото Андрій Ткаченко

ІЗ ТРЬОХ РІДНИХ ПО БАТЬКОВІ ЛИШИЛАСЬ ТІЛЬКИ СЕСТРА

...Синьо-жовта колона (хлопці на мотоциклах із прапорами) повела свого товариша-Героя від в’їзду в село у самий кінець його віддаленої вулиці Зеленої, яку по-тутешньому через її форму називають Ріг. Обабіч дороги виблівці — від малого до старого — стояли на колінах не ховаючи сліз, а потім приєднувалися до скорботної процесії. І біля двору Ткаченків зібралося дуже багато людей.

— Богдан був товариським, комунікабельним, веселим, відкритим, багато з ким товаришував, — говорить друг-однокласник Богдана Юрій Коваленко. — Хоч ми й ровесники, але він, виходить, мені двоюрідний дядько: його тато і моя бабуся — рідні брат і сестра. Ми разом ходили в дитсадок, у школу. Богдан завжди усміхався, навіть якщо не мав настрою. Усім допомагав, ніколи ні в чому не відмовляв. Постійно чимось пригощав, ділився.

— Він усе життя займався спортом, любив бігати, захоплювався футболом, волейболом, — додає ще один однокласник, Владислав Булавко. На моє запитання про їхній клас уточнює: — Спочатку нас було 8, а випускалося 5 (4 хлопці і одна дівчина).

Саме вона, єдина однокласниця Олександра Гаркава, не відходить від Богданової сестри Марини. Саша з дитинства дружила і з Богданом, і з Мариною. Тепер підтримує її як може. Сестра Героя — така тендітна, загорнулася в прапор України. Вона старша за Богдана на 3 роки — їй 21. Втратила вже обох братів, рідних по батьку.

— Наш з Андрієм і Богданом тато помер, коли ми були ще маленькі. І вітчима — Мишкового і Павликового тата — вже теж немає (з 2018-го).

Мишкові 15. Увесь похорон він не відходив від мами, обіймав її, тримав за руку, гладив. Часто підходив до сестри, обіймав її. Втративши старших братів, Мишко ніби і сам ураз постаршав. Тепер він і за обох братів теж — чоловіча підтримка для мами, сестри і наймолодшого Павла, якому 14.

— Богдан хотів іти служити зразу після смерті Андрія, але на той час іще не довчився і його відмовляли всі хто тільки міг, — розказує Михайло. — А після закінчення Куликівського аграрного ліцею (там Богдан, як і свого часу Андрій, здобув фах слюсаря з ремонту с/г машин, а також тракториста, водія автотранспортних засобів. — Авт.) таки вирішив остаточно — піти в армію. Мамі про свій намір сказав тільки тоді, коли вже почав збирати документи. Хотів потрапити в 3 штурмову, але щось не вийшло, і брат пішов у наш військкомат...

В офіційній інформації про Богдана Ткаченка сказано, що він уклав контракт і долучився до лав ЗСУ в грудні 2023 року. Служив старшим стрільцем у складі 3-го десантно-штурмового батальйону в/ч А-0224 (це 79-та окрема десантно-штурмова Таврійська бригада, базується в Миколаєві).

— Я загибель Андрія переніс дуже важко. Хоча тоді, два роки тому, був іще меншим, не все розумів і з його похорону мало що пам’ятаю. Втрата найстаршого брата вдарила мені по здоров’ю. Я набрав вагу, хоч раніше був худим... Тому я був дуже проти служби Богдана, відпускати його не хотів. Але він нікого не слухав, гнув свою лінію.

ОСТАННЯ ДОРОГА ГЕРОЯ

— Ми з Богданом 9-го, напередодні його загибелі, говорили по відеозв’язку, — продовжує Мишко. — Він подзвонив мамі, а її не було в хаті, то відповів я. Брат був радісний, казав: «Приїду з позицій додому — пограюся з твоїм котиком» (я недавно завів, назвав Патроном). Потім він і з мамою поговорив.

— Не казав, що в них там важка ситуація чи щось таке?

— Ніколи не говорив — ні коли приїжджав додому, ні особливо по телефону, — тримав військову таємницю. Хіба міг написати, що сильний обстріл, тоді за нього ми в церкві ставили свічки, щоб Господь його вберіг. Але в день загибелі Богдан нічого не писав і не дзвонив.

— Вам сказали, як це сталося?

— Була атака дрона-камікадзе. Осколок влучив йому в голову.

За офіційною інформацією, Богдан загинув під час виконання бойового завдання 10 червня 2024 року на Донецькому напрямку.

— Поблизу Новомихайлівки, — уточнює Михайло. — Він був штурмовиком, незадовго до загибелі його перевели в дронщики, він хотів перейти в іншу бригаду. За час служби в Богдана було три поранення, але він захищав нас до останнього, скільки міг... Після третього поранення (в руку) його відпустили додому. Про приїзд брата знали тільки я і Паша. Богдан приїхав 8 березня, привітав маму і Марину. Побув майже місяць, трохи відновився. 3 квітня я проводжав його на автобус. Він прагнув повернутися на фронт, мовляв, там побратими, друзі, які завжди кажуть правду і не зрадять, переживав за них. Тоді ми бачились востаннє.

Після того спілкувалися, як і колись з Андрієм, лише телефоном та по відеозв’язку. Я 3 черв- ня отримав атестат про закінчення горбівської дев’ятирічки (школу в нашому селі закрили). Ділився з Богданом планами піти до 10 класу в куликівську школу, а він радив: «Краще вступай кудись у Чернігів». Більше ніколи нічого не порадить...

На упізнання Богдана їздили мама, сестра, я і наша знайома. Нам відкрили його обличчя, і ми впізнали... Це дуже тяжко, нестерпно! Ти бачиш свого брата, та нічим не можеш йому допомогти... І більше не побачиш його вживу... Старші брати мене всього навчали, опікали, а тепер їх обох немає. Я не знаю, як це пережити... А мамі найтяжче з нас усіх...

У день похорону 52-річна Людмила Борисівна була на заспокійливих. Під час прощання вдома гладила застелену прапором закриту труну з тілом сина і примовляла: «Моє сонечко, моє сонечко...» Від стільчика відмовлялася: «Він завжди бігав, і я не сідатиму...»

...І знову синьо-жовта колона рушила вулицею Зеленою — вже до церкви та місця останнього притулку Героя (неподалік від брата). Розмиту дощами ґрунтовку, яка веде до хати Ткаченків, напередодні похорону підсипали щебенем.

— Потрудилися друзі Богдана, мої і Паша з ними, щоб Богдан востаннє побув удома. Коли нам повідомили, що він загинув, два дні була злива. Ото дорогу й розмило. Ішов дощ і вчора, коли ми їздили на упізнання, і сьогодні зранку, поки чекали Богдана. А ще ці два дні на подвір’ї літає дуже багато бабок (і я їх помітила, стільки цих комах одночасно ніколи не бачила. — Авт.). Раніше такого не було. Богдан любив природу, захоплювався риболовлею. Добре навчався у школі, і з ліцею в нього хороша характеристика. Він завжди опікав менших, не любив, коли їх ображали, за всіх заступався. Найперше — за нас із Пашею. Було таке, що взимку нас багато грало в сніжки і мені попали в обличчя, то Богдан мого кривдника мало в сніг не закопав, — сумно посміхається, згадавши, Мишко. — Це був справжній захисник, хороша людина. Так само, як і Ан- дрій. Вони були між собою схожі...

А тепер брати Ткаченки разом у небеснім воїнстві. Нехай же захищають родину вже як янголи-охоронці...

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: