Людмила Ткаченко втратила двох синів-захисників, та зберегла людяність і доброту
Пані Людмила Ткаченко з села Виблі Куликівської громади на війні втратила двох синів, двох неймовірно світлих, добрих і яскравих красенів – Андрія та Богдана Ткаченків. Молоді, навіть юні, вони були справжніми патріотами країни, яку захищали до останнього подиху. Матір же після їхньої загибелі почала ще з більшою силою допомагати військовим всім, чим лишень може. Жінка каже, що її хлопців вже не повернеш, а допомагаючи іншим, вона хоче, щоб чиїсь діти повернулися живими додому.
Війна забрала у неї найдорожче – двох синів. Але не змогла вбити її внутрішню силу та віру в людяність. Тамуючи біль, жінка продовжує жити, вирішувати повсякденні задачі, займається волонтерськими справами та сповна віддає себе тим, хто потребує захисту й підтримки.
На фото Богдан Ткаченко
На фото Андрій Ткаченко
Коли в Людмили загинув перший син, вона почала допомагати всім. Вона була всюди і намагалася закрити всі збори. Військових одягала, переселенцям допомагала, купувала машини, генератори на передову, одяг, приціли, біноклі… А скільки сіток та окопних свічок вже зробили і відправили – не перелічити.
«Андрій був би не проти і підтримав би мене. Справа в тому, що на той час, коли він мені телефонував, то розповідав, що їм багато чим допомагають чужі люди (Андрій зустрів війну на Східному напрямку, – Авт.). В них по-різному було: і їсти нічого було, і вдягнути нічого, а чужі люди на Сході ділилися продуктами, одягом, – розповідає Людмила. – А якось в одній із наших розмов Андрій розповів мені про один випадок. Якось він був на евакуації місцевих жителів, і довелося вивозити дитину без ноги, у якої не було рідних. Вони їх успішно вивезли, а на наступний день був приліт, і ця дівчинка загинула. Андрій дуже важко пережив цю історію, дуже переживав за це дитя, за її отаку смерть. І тоді він сказав мені, що коли повернеться, всі свої гроші буде вкладати в дитячі будинки».
Андрія не стало, тож матір вирішила зробити так, як підказувало серце, – допомагати іншим.
«Звісно, дитячі будинки, діти – то дуже важливо. Але зараз війна, і потрібно всіма силами допомагати військовим. Ми маємо їх рятувати, хочемо ми того чи не хочемо, бо вони, стоячи там, рятують нас», – говорить Людмила.
Найстарший син загинув на Донеччині
У Виблях Людмила живе давно, хоча родом і не звідси. Чоловік був місцевий, тож після весілля вона переїхала до нього. Жінка має велику родину – п’ятеро діток. Як у відомому мультику: чотири синочки і красуня донечка: Андрій, Богдан, Марина, Михайло та Павло. Доля склалася так, що Людмила була двічі заміжня. На жаль, чоловіки рано пішли на той світ, тож дітей Людмилі довелося ростити самотужки. Людмила – сильна духом жінка, бо, каже, життя загартувало. Сама увесь свій вік дбала про дітей, працювала і тримала господарство – а як же без нього? Як білка в колесі крутилася, щоб діти нормально жили. Всі п’ятеро її дітей – працьовиті, чуйні, надійні та справжні патріоти. Хлопці завжди намагалися не засмучувати маму, оберігали, бо знали: якщо що – мама вмить прийде на допомогу, де б вони не були. І коли старший син Андрій підписав контракт, жодного разу не проговорився мамі, що майже відразу почав їздити на ротації на Донбас. Про це вона дізналася тільки після його смерті.
«Андрій був найстаршим, він як сонечко в мене був. Добрий, веселий, – згадує мати і на мить затихає. – Закінчив нашу сільську школу, потім вчився у Куликівському професійному аграрному ліцеї, де здобув фах слюсаря з ремонту. Він дуже любив спорт. Після закінчення ліцею Андрій пішов на строкову, то був 2020 рік, коронавірус, карантин скрізь. Через це на присягу нікого не пускали, а я вже ж приїхала і добилася того, щоб бути на присязі у сина. І вже через пару днів після присяги він написав мені, що укладає контракт на три роки. Він ніколи не розповідав мені, де був, які задачі виконував. Якщо чутно було, що десь стріляє – казав, що на навчаннях. А коли Андрій загинув, то мені принесли його документи і там було посвідчення УБД, яке в нього з кінця 2021 року. Та він не казав мені, що був в АТО. Думаю, боявся, щоб я не приїхала по нього».
Андрій Ткаченко на позивний «Каспер» проходив службу у 80-тій окремій десантно-штурмовій бригаді, де обіймав посаду старшого оператора протитанкового відділення. Повномасштабну війну зустрів в Херсонській області. Разом із побратимами з перших днів вторгнення стримував ворога у гарячих точках східного фронту. На жаль, солдат Андрій Ткаченко загинув 26 травня 2022 року внаслідок вибухового осколкового поранення під час виконання бойового завдання поблизу села Берестове на Донеччині. Воїну був лише 21 рік.
«Коли я дізналася, що його немає, в мене відібрало і мову, і ноги підкосилися, – зі сльозами говорить Людмила. – Я не могла повірити в те, що мого Андрія більше немає….»
Пішов помститися за брата
Коли загинув Андрій, Богдану було 17 років. Це була світла дитина, яка завжди захищала слабших. Він ніколи не давав скривдити своїх менших братів і був дуже справедливим. Рідні та близькі говорять, що він дуже сильно переживав втрату брата і хотів помститися за нього. І вже тоді, маючи такий молодий вік, твердо вирішив для себе, що доєднається до Збройних Сил України.
«Богдан майже відразу почав говорити про те, що піде в армію. Він закінчив Куликівський аграрний ліцей, здобув таку саму професію, як і свого часу Андрій, а розмови про військову службу не припинялися, – пригадує мати. – Ми його вмовляли всі, родичі, знайомі, навіть у Куликівському військкоматі відмовляли, щоб не йшов і не підписував контракт. Та він нікого не хотів слухати. Я йому казала: якщо хочеш бути військовим, то чого ти йдеш на контракт? Вступай у військовий виш, вивчись – і будеш військовим, але він не послухав, все одно зробив по-своєму. Він поїхав в Київ, записався на навчання в 3 ДШБ і нічого мені не сказав. А потім вернуся і поставив перед фактом».
2410244У грудні 2023 року Богдан уклав контракт і долучився до лав ЗСУ, свідомо, у зовсім ще молодому віці, обравши шлях захисника. У складі 3-го десантно-штурмового батальйону 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ніс службу із захисту держави на гарячому Сході. Двічі був поранений, навіть лікувався в госпіталі. Та все одно повертався назад. Напередодні своєї загибелі хлопець мав перевестися на посаду дронщика у 80-ту бригаду, де служив його старший брат Андрій. Документи вже були готові, а мати придбала для нього необхідні окуляри, які він навіть встиг забрати з пошти. Проте не встиг ними скористатися…
«Богдан мав два поранення. З одним два тижні лежав у госпіталі, мав осколки біля скроні і в руках, бо не можна було їх витягти. Та він знову повернувся на передову. Важко там хлопцям було, але ніколи не жалівся. Бувало таке, дзвонить і каже: «Мамо, став свічки в церквах, бо ми не вийдемо». То я їздила і ставила за них свічки, молилася, друзів просила, щоб ставили, – розповідає матір. – Моє бачення таке: коли дитина йде воювати і йому 18 років, то командири не мають кидати таких на передову. Вони повинні їх берегти. Напередодні своєї загибелі він мав би бути вже там. Адже Богдана мали перевести у 80-ку. Там командири Андрія його забирали до себе в підрозділ дронщиків. Вони підготували всі документи, які я пересилала до командування Богдана. Та ті документи десь постійно губилися. Я їх тричі відправляла, поки їх забрали. Перший раз вони не дійшли, другий не дійшли. Третій раз я вже відправила, і він сам забрав, відніс, але вони десь загубилися. Я знову відправила…
На початку липня я купила три генератори, лопаті на дрони, окуляри для FPV. І він 9 липня ще забрав то все. Набрав мені і ми по відеозв’язку поговорили. Подякував, сказав ,що сьогодні йде на позиції і на зв'язок вийде через три дні».
Тоді Людмила ще не знала, що то була її остання розмова з сином. Адже на зв'язку Богдан більше не з’явився.
«Пройшло три дні, але він не вийшов на зв'язок. Я чекала, бо було таке, що і 6 днів не виходив. Тоді куди я тільки не дзвонила, а виявилося, що він був поранений і не хотів казати мені, – говорить Людмила. – А вже 11 липня до мене прийшли з військкомату і сказали, що він загинув, та я не повірила. Тіло Богдана привезли до Ніжина, і коли сказали, що не будуть відкривати труну, я за себе і поїхала на Ніжин, щоб на власні очі побачити його. Я не вірила, що то він. Всі ці дні з 9 липня писала смс, і вони йому приходили. І 11, і 12, і 13, і 14 липня приходили, і тому я не вірила, що він загинув. Та коли приїхали в морг і відкрили мішок, то була шокована. То був мій Богданчик, моя зіронька, але який він був.. Тоді якраз був обмін полоненими, і в Дніпро привезли 150 загиблих – я думаю, просто не було місця, куди їх класти. Наш патологоанатом мені сказав, що він не був у холодильнику».
Кілометр дороги зробила своїм коштом, щоб син востаннє повернувся додому…
Коли Богдан загинув, пані Людмила за власні кошти зробила дорогу до свого дому. Адже напередодні декілька днів ішли дощі, і ґрунтова дорога, яка веде до їх дому, перетворилася на непрохідне болото. Машина з труною Богдана просто б не доїхала, тож мати прийняла рішення кілометр дороги зробити своїм коштом, а в роботі допомогли однокласники та друзі Богдана.
«Я замовила щебінь, найняла трактор. Грейдер, правда, дали з громади. Прийшли хлопці, товариші сина, і два дні ту дорогу робили, – розповідає Людмила. – Та перед тим мене ще й зі щебенем обманули. Я замовила телефоном, мені сказали, що потрібна передоплата. Звісно, гроші перерахувала, а мені в результаті ніхто нічого не привіз. Я подзвонила дівчатам з «Кулінарної роти» і вони знайшли мені КамАЗ, який привіз щебінь. Звісно, я за той щебінь заплатила. Я просто хотіла, щоб дитину нормально привезли додому. Через дощі дорогу розмило, і машина б просто не доїхала до нас і не довезла Богдана. Також однокласники пообрізали дерева на узбіччі, три дні все це лаштували. А потім друзі на в’їзді в село зустрічали його на мотоциклах з прапорами і проводили додому, а звідти – до кладовища…»
Пам'ять про героїв має жити
У рідному селі, де жили і виросли її сини, Людмила власним коштом зробила кімнату слави. За час повномасштабної війни у Виблях вже загинуло п’ятеро хлопців, і їхня пам'ять вшанована у цій кімнаті. Серед них і двоє синів Людмили.
«Мені важливо, аби пам’ятали хлопців, щоб Алея Слави була, і щоб це було все щиро, і щоб всі пам’ятали, що завдяки цим хлопцям ми тут живемо, маємо бізнес, розвиваємося і працюємо. Саме тому я вирішила у сільській раді облаштувати цю кімнату слави для загиблих воїнів, – розповідає Людмила. – В сільраді виділили мені місце, я сама замовила фотошпалери, найняла людину, яка зробила косметичний ремонт. Купила карниз, штору, мольберти, замовила прапори бригад, в яких служили хлопці, зробила фотокартини на полотні. Вази і все інше, що там є, я купила також за свої кошти, і ми оформили ту кімнату пам’яті. Я вважаю, що подібні кімнати мають бути усюди, де є загиблі хлопці. Рік тому в нас було четверо загиблих, чотири місяці тому стало п’ятеро. Богданчик мій приєднався».
А ще, окрім облаштування Алей і кімнат пам’яті, на думку Людмили, кожен, від великого до малого, має зупинитися і вшанувати пам'ять загиблих від війни під час всеукраїнської хвилини мовчання.
На жаль, зараз все частіше приходить розуміння того, що біль втрати – лише для тих, хто втратив. Невже війна лише для окремих? Де людяність та співчуття? Як пояснити людям, що мир завойовується страшною ціною, ціною життя тих, хто недомріяв, недолюбив, недожив. І ми маємо про них пам’ятати та вшановувати їх пам'ять, дякуючи за все.
«Великою проблемою є те, що люди не спиняються на хвилину мовчання, – говорить Людмила. – Мені здається ,що пам'ять про загиблих – це головне. Мені не потрібно, щоб до мене щодня підходили і особисто дякували за синів, – мені важливо, щоб люди зрозуміли, що є моменти, які не можна ігнорувати. І хвилина мовчання – один з них. Бо той, хто не пам’ятає минулого, той не має майбутнього».
Вона не зупиниться, поки не буде нашої перемоги
Починаючи з 24 лютого 2022 року, Людмила почала допомагати переселенцям, яких в селі було більше, ніж місцевих та військових. Не припинила своєї роботи і після того, як росіян вигнали з Чернігівщини, бо ж вона не з чуток знала, що потрібно хлопцям. Багато чого Андрію відправляла на Схід, а коли сини загинули, то, оговтавшись від втрати, почала з більшою силою робити добрі справи.
«Моїх хлопців вже не повернути, але я можу допомогти іншим, – говорить Людмила. – Мені дуже важливо, щоб якомога більше наших чоловіків, дітей повернулися живими з війни. Мені важливо, щоб кожен це усвідомив і зрозумів, що ми всі маємо підтримувати наших бійців. Я не знаю, де ті сили беруться. Іноді буває таке, що нікого і нічого не хочеш бачити. Та проходить пару годин – і я усвідомлюю, що мені дітей ніхто не поверне. Та якщо зроблю оце й оце, то, можливо, чиїсь діти лишаться. І дай Боже, щоб якнайбільше їх повернулися додому».
Сьогодні Людмила співпрацює з різними благодійними фондами Чернігівщини: «Кулінарна рота», «Сіверяни», «Живиця». Також з волонтерами, але перевіреними. Куди попало гроші ніколи не відправляє, а лише тоді, коли знає, що збирають на щось важливе, і що та річ точно доїде тому, хто її потребує.
«Людмила ніколи не просить гроші у людей, вона сама може закрити збір, навіть не сказавши, що то вона, – розповідає волонтерка пані Ніна. – За її підтримки вже була куплена не одна машина для хлопців на передову, не один приціл нічного бачення, не один генератор. Купує і одяг хлопцям, якщо треба. А одного разу за свої кошти придбала 150 матраців, бо військових вивели на відпочинок і їм не було на чому спати. А ще окрім того, що військовим допомагає, вона ще встигає домовлятися з різними волонтерськими організаціями і привозити гуманітарну допомогу місцевим жителям».
Також вона купує за свої гроші основу на сітки і спандбонд, і вже у Виблях жінки плетуть маскувальні сітки.
«За ввесь цей час відправили вже 170 сіток, – говорить Людмила. – Основу і спанбонд купую за свої кошти, домовляюся з людьми,щоб допомагали плести сітки. Окопні свічки робимо постійно, вже навіть і не перелічу, скільки за весь час зробили і передали хлопцям. Дівчата з «Кулінарної роти» бляшанки передавали, картон – брала в магазинах коробки, а парафін або купую, або в церкві огарки віддають».
Коли звертаються по допомогу, пані Людмила завжди дізнається, що саме треба, в якій кількості і куди.
«Коли дзвонять і просять сітку, то я, коли є в наявності, звісно, відправляю хлопцям. Але якщо це просять ті, хто тут сидить, грубо кажучи, в тилу, то відмовляю, – говорить Людмила. – Ми можемо таким сплести,якщо вони матеріал нададуть. Просто для розуміння: ті хлопці, які в окопах, зайвий раз не попросять. Та й взагалі вони соромляться щось просити, а якщо просять, то найнеобхідніше. А буває так: дзвонить військовий і каже, мовляв, дайте щось. А я питаю, що? Він каже: все, що є. А потім виявляється, що він десь дуже далеко від лінії фронту. Тоді ні, так я не працюю. А буває, ти розумієш, що не можеш допомогти людині, що цього не можеш ніяк зробити, от тоді дуже важко. А ще страшніше, коли ти це зробив, але воно вже не потрібне, бо не стало тих, для кого робилося. Буває, відправив посилку, а він її просто не встиг отримати, бо його вже немає серед живих…»
Гроші, які Людмила отримала за загиблого сина, вона витрачає на допомогу іншим, живим хлопцям. Вона вірить, що як Андрій, так і Богдан підтримали б її.
«Чого тільки я не купувала, всього і не пригадаєш. Ліки, шкарпетки, білизну натільну, одяг, швидкі перекуси, і свиню купувала дівчатам з «Кулінарної роти» – вони тушонку хлопцям робили, солярку хлопцям навіть купую, – продовжує розповідь пані Люда. – Звісно, все що можуть, то вони зі своєї кишені складаються. Знаєте, коли мені починають говорити про те,що у військових велика зарплата, то я хочу сказати, що знаю які в них зарплатні! І знаю, куди вони йдуть. В них також є сім’ї і є свої потреби. І, на жаль, дуже багато потреб вони закривають власним коштом. Пам’ятаю, як перші дрони у Андрійковому підрозділі вони з хлопцями купували самі. Та й загалом багато на що хлопці скидаються і самі купують, не чекаючи, поки хтось змилується і задонатить п’ять гривень».
Авто для військових, більшість коштів на яке дала пані Людмила
За свою підтримку і допомогу військовим пані Людмила має не одну грамоту і відзнаку від військових підрозділів. А ще – багато приємних відеозвернень з подяками за допомогу. А бригада «Харківська брама» нагородила її медаллю «За патріотизм».
Ми не маємо права втомлюватися, а повинні допомагати
На жаль, у суспільстві все частіше з’являються меседжі про те, що люди втомилися від війни, що вони хочуть миру. І взагалі, одиниці мають розуміння того, що відбувається на фронті, якою ціною дається спокійне життя тут, і що переживають наші військові. І це ті, в кого хтось воює, перебуває в полоні чи, не дай Боже, загинув.
«Днями ми їхали з Куликівки у Виблі. Бачимо, військовий стоїть, махав-махав, ніхто не бере. Ми зупинилися і запропонували підвезти його. В машині розговорилися, а йому в Чернігів треба було на конкретну годину. То ми вирішили його підвезти. І тоді він так розплакався, і я з ним, – говорить Людмила. – Адже людина стояла на тій трасі не одну годину, та ніхто не зупинявся, а тут ми його ще й до Чернігова довеземо. От розумієте, сьогодні більшість забули про те, що йде війна. Вони втомилися. Мені хочеться спитати, від чого саме ви втомилися? Зараз військовим в основному допомагають або родичі, або ті, у кого хтось служить, або ті, у кого хтось загинув. Все! А я б кожного обіймала і дякувала.. Кожного! Саме таке в мене ставлення. Так само і влада. Допомоги не допросишся, а коли загинув – починають згадувати. Так дуже хочеться, щоб допомагали живим, щоб менше було загиблих!»
А ще жінка каже, що ненавидить усіх росіян, бо кожен з них винний в тому, що їхня країна прийшла до нас з війною і вбиває наших дітей.
«Я не розумію, навіщо ми відгодовуємо їхніх полонених, коли наших хлопців там катують? Я не розумію, як ми будемо переселяти з Курщини тих людей. Для чого, навіщо? Я їх всіх ненавиджу, всіх росіян! Не просто ненавиджу душею – ненавиджу кожною клітинкою тіла! Не тільки одного путіна, а всіх, бо там не один путін винний в тому, що на нашій землі відбувається пекло, а всі вони».
Джерело: сайт газети "Чернігівщина", Марія Пучинець
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.