Обстріли змусили переїхати: лікарка із Лисичанська працює у Бахмачі

Тетяна Степанівна Галуненко народилася у м. Лисичанську Луганської області. Завжди любила свою малу батьківщину, а понад усе – рідне квітуче місто, де пройшло її дитинство, промайнула легкокрила юність, де була щаслива, коли із коханим чоловіком Костянтином Володимировичем створили сім’ю, коли народилися їхні сини. Життя було розмірене, нехай із щоденними клопотами і турботами, але головне – спокійне. Тетяна Степанівна мала улюблену професію, яку обрала за покликом серця. Її мама – медичний працівник, а Таня, ще будучи школяркою, часто спостерігала за роботою неньки, за її вправними руками. Вже тоді сама для себе вирішила, що неодмінно стане лікарем. І мрія таки здійснилася. Закінчивши Луганський медичний інститут, вона повернулася у рідне місто, працювала старшим лікарем, потім заступником головного лікаря, а згодом її призначено завідуючою Лисичанською станцією екстреної медичної допомоги. Нині Тетяна Степанівна досвідчений лікар вищої категорії із медицини невідкладних станів, має 30 років стажу. Про роботу, якій віддається на повну, лікар може говорити годинами. Пишається вона і своєю сім’єю, із гордістю розповідає про чоловіка, дітей. У пам’яті жінки зринають щасливі і такі незабутні миті життя. Але, на жаль, їх затьмарила війна.



Крилом хижого птаха торкнулася вона їхньої родини, як і багатьох інших сімей у нашій країні. Третього березня багатоквартирний будинок, у якому мешкали Галуненки, постраждав під час обстрілів, їхня квартира на третьому поверсі була зруйнована і непридатна для життя.

- Надзвичайно важко було все це переживати, не могли збагнути, що все це коїться з нами. Спочатку жили у підвалі, потім на станції, де я працювала. Адже я не могла залишити своїх пацієнтів, надавала їм медичну допомогу, а інколи підтримувала морально, розраджувала людей добрим словом, - згадує Тетяна Степанівна. – З кожним днем ситуація у місті погіршувалася. Але ми не втрачали віри, жили надією на краще, ніяк не хотілося залишати домівку. З часом стало ще небезпечніше залишатися у Лисичанську. Там було пекло… Ми були налякані, втомлені страхіттями війни і морально виснажені. І коли з’явилася найменша можливість, евакуювалися до Дніпра, потім переїхали у село у Харківській області, де прожили ціле літо.
Тетяна Степанівна намагалася працевлаштуватися, адже була переконана, що її допомога у такий нелегкий час потрібна багатьом. Але з кожним днем вони з чоловіком все більше і більше переконувалися, що повернутися у Лисичанськ їм не вдасться.

- Нас постійно кликала до себе у Бахмач моя рідна сестра Світлана, яка мешкає тут уже близько 50 років. Щоденні телефонні дзвінки та запрошення переїхати на Бахмаччину спонукали прийняти відповідальне рішення. Прихопивши з собою документи, декілька речей, які вмістилися у невеличкій дорожній сумці, та домашнього улюбленця собаку Лео, у кінці серпня ми прибули у Бахмач. Поселилися у будинку племінника Михайла, який, до речі, нині служить у Збройних Силах України, та захищає нашу країну від ненависного ворога.

А скільки було щастя у Тетяни Степанівни, коли їй поталанило працевлаштуватися лікарем екстреної медичної допомоги та медицини катастроф у м. Бахмачі. По-перше, жінка не могла сидіти без справи, якій віддала чимало років життя, по-друге, робота відволікає від тривожних думок, від тих жахіть, які відбуваються в Україні, які довелося пережити їй та її сім’ї. Чимало теплих слів говорить лікарка про колег швидкої медичної допомоги, які прийняли її як свою, про працівників Бахмацької міської ради, які не залишили сім’ю переселенців, як і багатьох інших, напризволяще, а допомагають у скрутних ситуаціях.

Із болем у душі говорить Тетяна Степанівна про нинішню надскладну ситуацію у її рідному місті. За словами жінки, до війни у Лисичанську мешкало більше 100 тис. населення, а нині – близько двадцяти тисяч. У напівзруйнованому будинку залишилася жити і сусідка Галуненків, адже її чоловік тяжкохворий, і такі неспокійні та складні переїзди можуть негативно позначитися на його і так слабкому здоров’ї.

- Із знайомими із Лисичанська майже немає зв’язку. Інколи вдається перекинутися словом, але ці розмови все більше ранять душу. З червня у них немає води (лише привозна), з липня люди живуть без газу і світла. Відсутнє опалення. Навіть страшно уявити всі ті поневіряння, які випали на долю українців.

- Чи сподіваєтеся після Перемоги повернутися у рідне місто? – запитую у Тетяни Степанівни.
- Впевнена, що все буде Україна! І тоді ми і повернемося до нашого рідного Лисичанська, - із надією в голосі говорить моя співрозмовниця.

Тож не розслабляймося, не пускаймо зневіру в серце, наближаймо Перемогу справами, усією душею, вірою та допомогою.

Джерело: газета "Голос Присеймів'я" від 09.02.2023, Інна МОЗГОВА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.