Микола Портянко з Поліського чекає на зниклого безвісти сина і вірить, що він живий

Перегартуєш фейсбучну стрічку новин і раз-по-раз натикаєшся на повідомлення про розшук наших воїнів, які зникли без­вісти у районі активних бойових дій на сході України. Таких повідомлень остан­нім часом занадто багато. У переважній більшості запитів зазначено, що зв'язок втрачено, коли чоловік перебував у Бахмуті, Соледарі. Батьки розшукують своїх синів, жінки - чоловіків, сестри - братів... Бахмут сьогодні - місто незламності і хо­робрості наших воїнів, доблесті і звитяги, і багато хто порівнює оборону цього міста зі Сталінградом у роки Другої світо­вої війни. Там дуже гаряче, горить земля, вона щосекунди здригається від потужних вибухів, обстрілів. Там пекло. Тривають жорстокі кровопролитні бої, забираючи наших відважних воїнів, наших патріотів, наших захисників. Багато ранених, без­вісти зниклих, полонених.



Зв'язок втратили у серпні

Син Миколи Миколайовича Портянка з Поліського Олег також перестав виходити на зв'язок, коли ніс військову службу у ра­йоні Бахмута. Було це наприкінці серпня. На дзвінки не відповідав, хоча раніше по­стійно телефонував, аби заспокоїти рідних. Його короткі слова: «У мене все добре» були важливі для батька та сестри Валі. Два тижні чекали на довгожданий дзвінок, але марно. Олег не відгукувався. Потім почали шукати.

- Кажу доньці Валі, вона у Попівці Конотопського району проживає: «Їдь у Конотоп, до військкомату, дізнайся, де Олег, скажи, що на дзвінки не відповідає». А через декілька днів телефонують, щоб я приїхав особисто. Відчув недобре. Поїхав, а вони мені - довідку в руки, що наш Олег вважається безвісти зниклим, і тепер я можу оформляти папери на себе, щоб його заробітна плата йшла мені. А я кажу: «На біса мені ті гроші, мені сина віддайте».

Зверталися на гарячу лінію 1647, більше тижня чекали на відповідь. Але не втішила вона батька, повідомили, що не мають ніяких відомостей про його сина. Потім зателефонували на гарячу лінію СБУ Усі дані записали, а дерез два тижні повідомили, що також не мають жодної інформації про Олега. Звернулися до Ка­терини Осадчої, яка займається розшуком безвісти зниклих, але вістей ніяких від неї ще не отримали. В інтернет про розшук оголошення не подавали, бо мало вірить Микола Миколайович у якусь результатив­ність. А ось до ворожок їздив, аби сказала хоч, чи живий.

- Аби якось заспокоїти душу, по ворож­ках гроші розвіз. Даси двісті гривень, каже, що живий. А що вона скаже, їй гроші треба. Це шахраї, - говорить чоловік. - Думаю, що Олег був на самій передовій і не зміг вийти зі своїми, потрапив у полон. Це ж війна. Не втрачаю надію, що ще побачимося. Бо не переживу я такої втрати.

На війну — добровольцем

Син Миколи Миколайовича проживав у Конотопі. Працював на поршневому заводі, виробляв якісь деталі на спецзамовлення. Мав бронювання. А таких на війну не за­бирають. Але Олег усе говорив батьку, що піде захищати батьківщину. З його роботи саме хлопця молодого забрали на війну, то син каже: «А кому ж тоді во­ювати, як не мені. Он який великий виріс, то що, сидітиму дома? Піду». І пішов до військкомату. Але спершу його не взяли. А потім у квітні покликали і мобілізували. Бо так хотів Олег. Розумів, що він потрібен там, на фронті. Усвідомлював усю складність і загрозу цієї війни, адже пройшов дорогами АТО. У 2015 році був мобілізований і ніс службу біля Волновахи на Донеччині до кінця 2017 року.

- Ми саме город посадили. Донька до­помагала. Каже, що завтра Олег приїде. А тут він телефонує і каже: «Я вже у дорозі. У Сумах. Їду на війну». Був у Покровську, десь під Бахмутом. А згодом його напра­вили у Гончарівське знову на навчання. Казав, що служитиме на білоруському кор­доні. Ото і добре, думаю, слава Богу, хоч не в гарячу точку. Але відправили у Бахмут. У саме пекло. Майже два місяці він там пробув, а потім його телефон замовк.

«Пішов би воювати, та на війну не беруть»

Микола Миколайович розповідає, що після того, як Олега мобілізували на війну, і в нього така думка зародилася - піти на фронт. А місяців три тому, коли саме отримував першу допомогу від ООН, то заходив у Коропі у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, так зараз називається райвійськкомат, у справах, то просився, щоб і його забрали хоч кудись. А йому кажуть: «Куди ми вас заберемо? Сидіть уже дома та чекайте на перемогу».

- 70 років уже мені, кому я треба? Я вже жінкам не потрібен, а на фронті тим більше - ніхто мене на війну не бере. Аби був молодшим хоч на десять років, пішов би шукати сина.

- І куди б ви пішли? Де його знайти? - дивуюся.
- Ото пішов би воювати, поїхав у Бах­мут, людей розпитував би. Щось і дізнався б. Мені, аби знати, де він. У нас у селі он загиблого героя поховали. Це величезне горе. Хто не пережив, не зрозуміє ніколи в житті. Але у них душа успокоїлася, знають, куди піти поплакати. А я у подушку напла­чуся, щоб люди не бачили, а придавить серце так сильно, то і чарку вип'ю.

Без новин, але з вірою у краще

Після того, як було втрачено зв'язок з сином, Микола Миколайович перестав дивитися новини по телевізору. Відразу засмучується. Болить не тільки за своє горе, душа розривається за українських захисників, яких називає: «Наші діти».

- Як тільки про війну, не можу цього пе­реносити. Мені і за свого сина боляче, і за наших дітей, які в холодних окопах. Отака погода, як вони там, бідні? Я тут хоч щось гарячого з'їм, а як там нашим хлопцям у морози? Тоді, у п'ятнадцятому році, Олег розповідав, окопна війна була, і то мерзли і голодували, а тепер ще страшніше.

Уже і сусіди знають, що при Микола­йовичу про війну нічого казати не можна, бо відразу піде. Проживає батько безвісти зниклого Героя самотиною. Дружину по­ховав вісімнадцять років тому, молодою забрала її хвороба. Тоді мали велике гос­подарство, утримували трьох корів. Донька Валя ще навчалася, а Олег уже працював на заводі. Потихеньку звів всіх корів, бо у борги вліз.



- Тепер у мене ото тільки кури, кіт, со­бака та я, - каже. - А Олег сильно мені всім допомагав. І коли газ до хати вели, і тракторець мені викупив, і по хазяйству, що треба. Він у мене трудяга, спокійний, ввічливий. Тільки з особистим життям у нього не склалося.

Микола Миколайович вірить, що його син Олег живий і зараз перебуває у по­лоні. Усі погані думки жене від себе. Ота віра і тримає батька. Хоча немає на душі спокою. Постійна тривога і біль. І апетит кудись зник, кусок хліба у рота не лізе. Каже, аби хто наварив, то може і поїв би, а у самого руки не піднімаються щось робити для себе.

- Наші діти гинуть, пропадають. Ото біда величезна. Аби все скоріше скінчило­ся, - каже. - А я чекатиму сина.

Джерело: газета “Нові горизонти” від 02.02.2023, Людмила КОВАЛЬЧУК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.