Ічнянщина прихистила велику родину Оксани Кузьміної

Добавить новость

Среда, 10 Января 2024 15:40  |  Просмотров: 1479

Оксана Кузьміна зі своєю родиною проживала у Бахмуті. Місто своє любили і переїжджати нікуди не планували. Але війна повністю змінила життя багатодітної родини, закинувши їх на Прилуччину. Наразі переселен­ці з Донеччини обжива­ються в Андріївці. Оксана Кузьміна - 46-річна переселенка, і хоча за національністю росіян­ка, проте більшість свого життя прожила в Україні, яку вважає своєю рідною домівкою.



- Мої батьки переїхали в Бахмут, коли мені було три роки. Відтоді там і жили, допоки не почала­ся повномасштабна війна, - розповідає жінка. Вона народила дев’ять доньок та синів. Один із них на­разі захищає Україну на південному напрямку, а решта, восьмеро, знайш­ли з мамою прихисток на Прилуччині: одні живуть у Богданівці Линовицької селищної ради, а інші з пані Оксаною - у нашій Андріївці.

- Діти всі дорослі, лише найменшій доньці сім ро­ків, - каже жінка і додає, що окрім дітей, з нею та­кож приїхала й невістка Рада - дружина найстар­шого 29-річного сина з трьома дітьми. Жінка го­ворить, що через травму голови він має інвалідність тому не воює.

Два роки тому Оксана поховала чоловіка - тож більшість домашньої ро­боти лягло на її плечі. У селі Попасному родина мала будинок, де трима­ли чимале господарство, обробляли землю, бо тре­ба було ставити на ноги дітей. Тож більше часу там і жила жінка. Старші діти працювали: хто на шах­ті, хто - охоронцем. Утім були дружні й допомагали одне одному.

- Ми жили добре, - ді­литься переселенка, - й місто було красивим. Те­пер все втратили, усе пе­ретворилося на руїну.

Війна

Ранок 24 лютого для Кузьміних розпочинався як зазвичай: Оксана - у Попасному, діти - у Бах- муті. Тривалий час зали­шалися там, на Донеччині, хоча ситуація з кожним днем загострювалася. У березні 2022 року Окса­нин син, 28-річний Дмит­ро, прийняв рішення стати на захист країни. До того мав свою будівельну бри­гаду, в якій працювало понад 40 чоловік - і всі ті хлопці пішли воювати.

Не попередивши матір, аби не хвилювалася, Дмит­ро поїхав на Запоріжжя в одну із бригад. Якийсь час Оксана навіть не знала, що її син став воїном, а коли дізналася - подумала, що це жарт. Проте довелося повірити, бо Дмитро наді­слав їй світлину, де він у військовій формі.

- Вже половина хлопців, які пішли воювати з сином, загинули, - плаче пані Ок­сана.

Потім Дмитро зателефо­нував матері та попередив про ймовірний наступ на Бахмут. Сказав, що потріб­но бути готовим до того, що великій родині дове­деться виїжджати вглиб України. Але вірити в гірше не хотілося: жінка сподіва­лася, що буде як і в 2014 році: побахкає і затихне. Й до останнього мала надію, що не прийдеться поки­дати рідну домівку через бойові дії. Проте, цього разу ворог жорстокіший...

Переїзд

Родина трималася одне одного: всі з’їхалися в одне місце - на Оксанину дачу. Спочатку там було більш-менш стерпно. Два місяці сиділи у погребі - аж до початку травня. Щодня очікували, що ви­бухи, як і колись, припи­няться. Але далі вже ста­вало тяжко: літали ворожі ракети; місто і район до­бряче обстрілювали вдень та вночі. Діти дуже були налякані. Тож Кузьміни зібрали необхідні речі й вирішала виїхати на без­печну територію, подалі від гучних обстірілів. Це був найскладніший етап у їхньому житті. Адже було важко сприймати те, що не розумієш, коли повер­нешся.

- Ми дуже хвилювалися, бо не знали, як виїжджа­ти. Двічі телефонувала на урядову гарячу лінію, щоб якось допомогли евакую­ватися. Нам запропону­вали йти пішки до Соледару, а звідти, мовляв, вже легше виїхати. Я була в розпачі, - зізнається спів­розмовниця. - Нас ніхто не хотів вивозити, тож до­велося вибиратися звідти самотужки. Старший син з родиною спочатку зос­тався там доглядати за господарством. Але коли на подвір'я було пряме по­падання і вже не було чого зберігати та була загроза життю - син з дружиною швидко зібрався та поки­нув село.

Важкі спогади роз’ятри­ли ще живі рани і Оксана починає плакати. Жінка й досі не може оговтатися від пережитого жаху вій­ни...

Спочатку Кузьміни пої­хали у Бахмут, а звідти евакуаційним автобусом їх повезли у Дніпро. Там і хотіли зостатися. Проте Оксанина родичка, яка ще раніше виїхала з Бахмута й оселилася в Линовиці, покликала жити на Прилуччину. Тож не гаючись, знову рушили в невідомий район.

- Нам очільник Линовицької громади допоміг із житлом - дав будинок у Богданівці, - зазначає пані Оксана. - Нас було багато - 18 чоловік: я, діти, невістки, онуки, сваха. Тож потроху нас почали роз­селяти по інших вільних хатах. А я також вирішила шукати житло. Об’їздили майже всю Прилуччину і так нічого підходящого не знайшли.

Знайшли свій куток в Андріївці

В інтернеті Оксана знайшла оголошення про продаж хати в Андріївці. Зателефонувала власни­ці, домовилися зустрітися. Коли приїхали у село і подивилися будинок - вирішили купити, бо спо­добався. Хоч невеликий, проте затишний, чотири кімнати. І двір великий, і городу чимало, і худобу є де тримати. Тепер тут живе десять душ: Окса­на з дітьми та трьома ма­лими внуками. Проте тут не всі: 15-річна Віолета залишилася у Богданів­ці. Там мешкає із 23-річною сестрою Каріною та її чоловіком. Дівчинка нині навчається у дев’ятому класі, і наступного року теж планує переїхати до мами.
Сім’я потроху обжи­вається на новому місці, налагоджує побут.

- Заготовили дрова на зиму. Потроху наводимо лад, шпалери поклеїли. Хоча, звісно, тут роботи ще багато, бо у будинку давно ніхто не жив. І дах тече. Все потребує ре­монту і роботи ще тут ба­гато. Навесні посадимо город і матимемо власні овочі, - своїми планами ділиться Оксана Сергіївна.

Про працьовиту і хоро­шу родину переселенців у Андріївці почуєш лише хороші слова. І пані Окса­на говорить, що в селі їм подобається - люди тут доброзичливі. З вдячніс­тю жінка відгукується про них, каже, що допомогли їм продуктами, консерва­цією, одягом. Дали й ліж­ко. А найголовніше - тут спокійно та безпечно для родини Оксани Кузьміної.

Жінка з родиною щиро вболіває за долю на­шої країни і, як каже, з її знайомих земляків немає жодного, хто б підтриму­вали росію. Тому, коли почалося вторгнення, всі вони переселилися у різні куточки України.

Надії повернутися до рідного дому в Бахмут жінка вже не має, адже місто зруйноване. І лише спогад про нього викли­кає смуток і біль. Тож сім’я облаштовує нове життя на Ічнянщині, ростить дітей і, звичайно, зустрічатиме тут перемогу.


Джерело: газета “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: