Юрій Милько розповів всю правду про те, як вооють на «нулі»

 

Слов'янськ, Соледар, Бахмут... Понад рік він у складі 93-ї славетної окремої механізованої бригади «Холодний яр» тримав оборону на найгарячіших напрямках фронту. Там, на нулі, втратив багатьох своїх побратимів. Втрати були настільки великі, що їхній батальйон визнали небоєздатним. Та і сам він був за крок від смерті, та чи-то диво, чи-то янгол-охоронець врятували його від загибелі. Хто він, герой нашої публікації? У мирному житті - простий сільський чоловік, водій шкільного автобуса, на війні - мужній і досвідчений боєць Юрій Милько із Нехаївки. За бої у Бахмуті нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни». Нині наш земляк-захисник боронить рубежі нашої країни.



На захист України - з перших днів

Юрій Милько... Знайома з ним ще зі студентських років: наші дороги тоді перетнулися у Ніжині. Спокійний, пра­целюбний, добрий. Залюблений у техніку, він працював водієм шкільного автобуса: 15 років підвозив школяриків до Нехаївської гімназії.

Та 24 лютого, як і для більшості українців, мирну професію змінило на військову. Юра в перший же день по- вномасштабного вторгнення вирішив піти за захист країни.

- Спочатку була самооборона у Нехаївці: стояли на місцевому блокпосту, а коли у Коропі сформувалася тер оборона, записався до її складу, - пригадує чоловік перші дні повномасштабного вторгнення. - А згодом, коли до Ко­ропа повернувся райвійськкомат, добровільно записався у роту охорони. Служив при військкоматі.

- А коли почалися твої фронтові дороги?
- 18 травня вранці дзвінок: «Збирайся. Їдеш у Чер­каське Дніпропетровської області. Це був саме той день, коли у село привезли нашого загиблого воїна Станіслава Тригуба. Повістки мені не вручали. Медкомісії не проходив, хоч болячок уже чимало. Як-не-як - 52 роки мені, - каже Юра. - Служба є служба. Їхати треба.

- А за що їхати? Готівки не було тоді, банкомат грошей не видавав. Бензин - у дефіциті, - долучається до розмови дружина воїна Світлана. - Якось викрутилися. Останні гроші вигребли Юрі на дорогу.

З автоматом - на «ти»

Черкаське. Потрапив наш земляк до складу 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний яр», яка, зокрема, із 2014 року воює на найгарячіших напрямках фронту. Водієм туди Юру направляли, водієм і записали.

- Нам говорили, що там не вистачає водіїв, а їх прибуло чимало, чи не з кожного району Чернігівщини. Тиждень ми прожили у наметовому містечку. Трохи навчання - і на фронт, - каже Юра.

- Таке коротке навчання. Воно для «галочки» було?
- Ні, не для «галочки», - відповів боєць. - Хлопці цієї бригади пройшли повноцінне навчання. А нас кинули як недокомплект. Приїхали ми на навчання вже запізно. Та мене те не лякало, що навчання було коротким. Із 2014­го щороку був на військових зборах у Гончарівському. Та і в армії служив, у прикордонних військах. Там, у Казах­стані, стрільбища були щотижня. Стріляв гарно. І взагалі, з автоматом на «ти». Тож військова справа для мене не нова, як для багатьох.

«Ми риємо окопи, а ворог лупить із танків»

5 червня 2022-го. Слов'янськ. Саме відтоді почалися фронтові дороги нашого земляка. Потрапив до стрілець­кого батальйону.

- Цей батальйон саме формувався, і до його складу ввійшли добровольці, усі цивільні. Жодного військового у батальйоні не було, - згадує воїн перші дні на фронті. - На­приклад, командиром нашої роти був айтішник. Мав свій бізнес в Америці. Міг би спокійно собі сидіти за кордоном, але ж ні. Повернувся в Україну. Спочатку волонтерив, а потім пішов на фронт. Скіль­ки він тільки своїх грошей у війну вкинув. Купив і машини, і амуніцію для всієї роти. По­зивний Кобзар, бо на Тараса Шевченка дуже схожий.

- У всіх бійців, мабуть, є позивний. А в тебе який?
- Трохи смішний, - з по­смішкою відповів Юра. - Ша­тун - мій позивний.

- Чому саме такий?
- Я ж водій, у моторах розбираюся непогано, до­водиться їх часто ремонту­вати. А там є така частинка - шатун називається. А ще є такий ведмідь - шатун, якого розбудили і він злий від того, що спокою йому не дають.
Так і я, як ведмідь. Утім, як і кожен, жив собі спокійно. А тут - війна. Злий на тих не­людів, які прийшли на нашу землю.

Під Слов'янськом Юрина рота стояла на другій позиції.

- Привезли нас у лісопосадку, висадили. «Копайте», - кажуть. І ми рили ті окопи. Рили під обстрілами танків. Спочатку намагалися вирити хоча б одиночний окоп, щоб можна хоча б лягти у ньому. Наш комбат усе нам повторював: «Копайте, копайте, копайте! Ваш порятунок тут - тільки окоп». І ми рили. А якби ви знали, яка там важка земля: глина, вапняк, щебінь - лопати не вженеш. Кирками та сокирами довбали ту землю. За місяць два кілометри вирили глибиною два метри. Аби в Нехаївці, де земля золота, то за тиждень би впоралися з цією роботою, а там - по сантиметру довбали. Але гарно облаштувалися: за весь час у нас був тільки один контужений, жодного пораненого, жодного двохсотого.

- Почуття страху. Воно ж було? - безглузде питання, та все ж наважуюся спитати.
- Коли стріляють по тобі - страху немає, - почули від воїна. - Він приходить тоді, коли вогонь вщухає.

Позиція - нуль

У Слов'янську рота земляка довго не пробула, її ки­нули на інші позиції. У Бахмут. Було гаряче. Не від того, що серпень надворі. Обстріли були частішими.

Наші позиції були за річкою Бахмуткою. Це був нуль. Нас знову висадили у лісосмузі. Та від неї - одна назва. Дерева, наче хто косою скосив. Знову довелося рити окопи, але вирити глибокі нам не вдавалося. Старалися копати вночі, але ж ворог бачив нас у тепловізор. А рашисти були поруч - за якихось п'ятсот метрів. Нас розділяло тільки мінне поле, - розповідає Юра. - Але вони шурували до нас і мінним полем. Тактика у них така була: спочатку пускають зеківців, яких розривало в шмаття, а потім, по трупах, іде решта рашиків. А який сморід стояв від тих трупів. Як вітер подує у наш бік, то хоч протигаз одягай - дихати нічим. Але нічого, звикли ми вже до запаху смерті.

Розповідає воїн, що на нульових позиціях їм доводилося стояти довго. Хоч і говорили їм, що йдуть на завдання днів на три, але стояти доводилися вдвічі довше, було, що і по два тижні безпосередньо на лінії вогню були. Їхнє завдання - втримати рубіж. І вони його тримали.

Не приховував земляк, що арсенал зброї мали далеко не новий.

- Крім автомата Калашникова, мали кулемети, - каже воїн. - Кулемети американські та німецькі післявоєнних років (Другої світової). Навіть із кулемета «Максим» дово­дилося стріляти. Непогано стріляє, але він не мобільний, дуже важкий. Відстріляв - і треба змінювати позицію. А з ним далеко не побіжиш. Та і не живучі вони: ворог по них зразу лупить. Американський кулемет трохи легший, але теж треба змінювати місце, коли відстріляє.

Пекельний Соледар

Вересень готував для нашого земляка і його побрати­мів нову гарячу точку - Соледар, де, каже Юра, бої були ще запеклішими.

- Але там були бої іншого характеру - вуличні. Воювали у самому місті чи, правильніше сказати, тому, що від нього лишилося. Усі будинки зруйновані. Суцільні руїни. Відпо­чивали у підвалах. А в них кого тільки не було: і кури бігали, і коти, навіть порося прибилося до нас. Буду відвертим, нас вуличним боям не навчали. Якщо до цього ми тримали позиції на відкритій місцевості, то у місті все було інакше. Втрати були дуже великі. Нас комплектували молодими чи недосвідченими бійцями. Зовсім не обстріляними. Ми вже пів року на війні, а потрапляли такі, які автомат уперше в руках тримали. Одне молоде і зелене, інше - уже у роках, з купою болячок. Воював з нами один чоловік, у якого на руці тільки два пальці. Спитав у нього, як же він воює. Каже, уже примудрився: руку до курка автомата прив'язував пластмасовою стяжкою і стріляв. Соледар був важким. Дуже. Та ми не здали жодного сантиметру наших позицій. Але втрати наших бійців - дуже великі. Війна. Кому як повезе.

Відступали вплав крижаною річкою

У воєнній сторінці воїна знову був Бахмут. Як на­зиває його Юра - Бахмут-2. Після навчання у Добрянці Київської області їх знову відправили у гарячу точку. Хоча говорили, що перекинуть на білоруський кордон. Знову вуличні бої. Знову пекло.

- Рашисти, як та саранча, все перли і перли на нас, і вдень, і вночі. Їх у рази було більше. Вони вдавалися до хитрощів: робили бруствери із трупів своїх же солдат: такий собі захист. Трупами прикривалися і лізли до наших позицій. Трупи... Скільки їх там тільки було... А собаки, котрі там бігали містом, як телята, здоровенні. Їсти ж хочуть, тож тіла вбитих були їм за корм.

Волосся дибки стає від почутого, а Юра вже так спо­кійно розповідав про війну, як про щось буденне. Каже, до всього вже звик, для нього війна, як це не страшно звучатиме, - норма буття.

Тримали наші позиції до останнього, але ... Сили були нерівними. Ворог зірвав дамбу, зірвав мости.

- Ворог нас відбив за річку Бахмутка. На вулиці - лю­тий, вода у пляшках замерзає. А ми змушені були вплав перепливати річку, - згадує воїн.

Землякові - медаль «Захиснику Вітчизни»

Юра - людина дуже скромна. І про свою нагороду він по-скромному промовчав. Але промовчати не змогла дружина:
- Чоловік має нагороду - медаль «Захиснику Вітчиз­ни».

Юрі вже нікуди було діватися, сказав, що отримав її за перший Бахмут, за евакуацію поранених.

- Троє наших, котрі їхали на БМП до першої позиції, наскочили на міну. Поле було заміноване: і нашими вій­ськовими, які поставили протитанкові міни, і ворожі міни були розкидані - оті зелені «лєпестки»: вони маленькі, не помітні, але ногу відриває. Треба було рятувати наших бійців. Живі вони чи ранені, ми не знали. Але завдання отримали: забрати їх з мінного поля. Ніч. Темно. Насту­пити на протитанкову міну не страшно. Від людської ваги вона не зірветься, а ось наступити на «лєпесток» - не­безпечно. Добралися до наших. Кинувся тягнути за ноги механіка - взятися не можу, не розумію, чому. Виявило­ся, йому відірвало ноги і вони просто висіли у штанах. Здається, двісті метрів - це небагато, але йти по мінному полю з пораненими - то ціла вічність. Але, слава Богу, мінне поле перейшли. Механік у свідомості, але в шоці, спочатку болю не відчував, а потім волав вколоти щось знеболювальне. А його, знеболювального, у нас про­сто не було.

Завдання, каже Юра, доводилося виконувати різні, хоч на папері ти — водій.

- Триває обстріл. Ти стоїш на спостереженні. Схова­тися права не маєш, повинен коригувати, звідки йде вогонь. Ти - просто жива мішень. Повезе - виживеш, якщо ні - то . Був такий випадок. Стою на спостереженні. За п'ять метрів від мене падає міна. Повезло. Міна була сирою (і таке трапляється) - не розірвалася. Мене тільки землею присипало. А якби вона розірвалася, я б тут з вами не говорив.

Коротка мить зустрічі

Про своє поранення, яке отримав у Соледарі, Юра спочатку рідним не говорив. Осколок втрапив з повіку. Був шпиталь у Дніпрі, потім - у Луцьку.

- Я саме з племінником Костею була у Львові на шаховому турнірі. Юра пише: «Їду у Луцьк», але про те, що поранений, мовчить. Зібралася летіти до нього, а він - не треба. Сам приїду у Львів. Поїзд звідти. Але дорогою на дві години застряг у пробці. Тож бачилися ми лічені хвилини: поки їхали по місту у машині до вокзалу та п'ять хвилин на пероні, - розповідає Світлана.

І знову гірки сльози розлуки. Чекання. Життя від повідомлення до повідомлення. Від дзвінка до дзвінка. Улітку Юра був дома, роботи чоловічої - не початий край. Каже жінка, ледь не померли від роботи. Та були і при­ємні турботи. Доньку заміж віддали. У Карпати встигли змотатися на запрошення молодят. Такі солодкі ті дні, хвилини, коли разом, і такі болючі, терпкі, тривожні, коли чоловік на війні.

Нині Юра на Сумщині боронить кордон країни у складі вже іншої бригади.

- Думав, на кордоні буде трішки спокійніше, але ж - ні. І тут неспокійно, - каже воїн. - Обстріли щодня. Війна триває.

Людмила Власко, “Нові горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.