Донедавна Олена Іванівна Найда очолювала редакційний колектив міськрайонної газети «Ніжинський вісник». Та з перших днів повномасштабної російської агресії, як Чернігівщина була тимчасово окупована рашистськими військами й випуск місцевих газет довелося тимчасово припинити, вона вступила в лави волонтерів. Й коли рашистські війська стояли на підступах до Ніжина, коли окупованими були Велика Дорога, Терешківка, Стара Басань і Новий Биків, кожен її ранок починався з приготування обідів для військових та бійців територіальної оборони у волонтерському центрі, важкі термоси з якими затим вона вантажила у багажник військової автівки й розвозила по далеких і близьких блокпостах... Пізніше вона вступила на службу до лав Збройних Сил України, а до того допомагати військовим було для цієї жінки не просто патріотичним поривом, а справжньою потребою й навіть необхідністю. Ми попросили Олену Іванівну поділитися своїми спогадами про ті важкі події перших тижнів російсько-української війни.
— Ранок понеділка, десятого жовтня, став знову надскладним і надтривожним для кожного з нас. Масовані атаки на українські міста, навіть ті, що донедавна вважалися більш благополучними в плані безпеки, сколихнули весь світ. Так, це стало недобрим уроком для нас від ворога, адже, якщо відверто, то багато хто вже почав втрачати пильність і страх, помилково вважаючи, що війна відійшла дещо далі, але.. Вранішній обстріл нагадав про те, що вона тут, поруч...
Нещодавно ми вшановували наших захисників і мені б хотілося згадати хоча б про когось з тих, з ким мене звела доля ще на початку війни. Найперше хочу вклонитися бійцям 58-ої Конотопської танкової бригади, яка боронила наше місто. З деякими мені пощастило познайомитися особисто, бо щодня з армійським водієм із красномовним позивним «Лисий» моталися на їхні позиції з обідами. Там вперше мене й обстріл «впіймав», там вперше й падати на землю довелося, й ховатися, й повзати по пластунськи, спостерігаючи, як на моє місто заходять літаки, як від вибухів піднімається й здригається земля, як навколо все горить і плавиться.
Мало кого знаю за прізвищами - читала тільки позивні на нашивках. Десятки чоловіків і лише дві дівчинки серед них:Таня - навідниця САУ (самохідна артилерійська установка), яку я зараз часом бачу по телевізору, і Катя (медик). А ще Влад - командир, Санич - механік, Рома, який все замовляв собі наречену, Сергій - молодий і безвусий, Олексій з вічно чорними від мастила руками, якими він постійно колупався в моторі старенької автівки, і багато-багато інших. Тих, хто щодня міняли позиції, щодня вантажили снаряди, щодня нищили ворога у Великій Дорозі, Дорогінці, Томашівці, Припутнях. Невиспані, втомлені, змучені, але такі щасливі, коли поверталися з вдалих бойових завдань.
Босі й голі, голодні й холодні, вони посеред лісу спали по кілька годин на добу, бо тримали околиці нашого міста. Черевики, шкарпетки, куртки, штани - чого ми тільки їм не привозили, бо вони, наші захисники, приїхали на позиції в тому, у чому прийшли до терцентрів комплектування.. А ще кожному, завдячуючи нашому волонтеру Дмитру, придбали по індивідуальній ложці, бо й тих не було з собою. А найбільш затята волонтерка Світлана «підняла на ноги» базарників і купила батарейки, тазки, чашки, устілки - все, про що просили, вона десь знаходила за кілька годин, або за ніч.
Щодня, ще під час свого волонтерства дорогою у військкомат, я заходила в один-єдиний магазинчик, який працював усі дні та в обхід довжелезної черги (продавці знали, що беру не для себе) купувала велику банку шпротів, пачку вершкового масла й два батони - все, що на той час видавали в одні руки. Бо гарячий обід у захисників був раз на добу, вогонь вони не розпалювали, - щоб не помітили, тож бутерброди зі шпротами ввечері йшли «на ура!».
Сьогодні вже знаю, що лишилося їх із 58-ї менше 30 відсотків, а от хто з них потрапив у ті відсотки - ще не знаю. А душа болить за кожного, мов за рідного. Зв’язку немає, і, мабуть, підсвідомо не хочеться, щоб він з»являвся, бо страшно. Страшно почути, що когось із них вже немає серед живих...
І скільки їх таких, хто віддав життя за наш з вами умовний мир та умовний спокій, скільком я вже не зможу особисто подякувати.
Згадався Андрій зі Львівщини, який за кілька днів до повномасштабної війни приїхав із заробітків у Польщі додому й вирушив на Ніжинщину провідать бабусю.
Його війна застала на вокзалі в Ніжині. І воно, дурне дитя, в коротеньких штанцях і тоненьких шкарпетках, у легенькій курточці й тоненькому светрику примчало у військкомат, аби записатися в добровольці. Записали. Кілька днів спав на підлозі, затим всі гуртом вдягали й взували новоспеченого солдатика та перемістили в одну з міських шкіл, у яку, на жаль, згодом ще й «прилетіло». Юнак все так натхненно рвався на передову, а його відправили на навчання на ту ж таки Львівщину, ближче до мами...Де він зараз, той Андрійко?
Як не згадати про Ярика, який після поранення, накульгуючи, знову поїхав на передову, бо «хто, як не я»?
Не вистачить слів і спогадів про всіх, з ким звела доля за цей час. Вічно усміхнений Панда з цукерками для дівчаток, кавою й печивом. З десятком анекдотів — Йося, в якого завжди гумор прокидався раніше, ніж він сам. Манюня, вага якого зашкалила за сотню, і вічна фраза вслід: «Ти шапку взяла?». І подруга Таня, яка, збираючи в дорогу, складала в ящики все, що під руку потрапляло, аби ТАМ було все! І неповнолітній Вовчик, який замість батька сів за кермо і повіз під обстріл обід, і прогавив той обстріл, бо, як завжди, сидів у навушниках. Іванович, завдяки якому ножі не лише на військовій кухні, а й вдома такі, мов бритва. Анатоль, який завжди питає: «Вам помогти?».
І все зі сміхом, з обіймами, поцілунками, побажаннями. Ну, хто, скажіть, таких зможе перемогти?
І наостанок. Пісня, що підняла настрій попри все: «В городі Херсоні ночі, ой, безсонні, наші хлопці гасять москалів!». Гасіть, хлопці, гасіть! До самої нашої перемоги гасіть.
Джерело: газета “Носівські вісті” від 21.10.2022, Катерина ГАВРИШ
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Найда, журналістка