Мобильная версия сайтаТри часові виміри прес-офіцера Олени Мокренчук
Четверг, 1 Августа 2019 14:48 | Просмотров: 2913 | Обновлено 1 Августа 2019 19:46
Журналістка, педагог, волонтерка, старший офіцер прес-центру оперативного командування «Північ», авторка двох книг про події на сході країни і полеглих героїв, мати чотирьох дітей та тричі бабуся – все це грані особистості лейтенанта Збройних сил України Олени Мокренчук.
Вона знає справжню ціну життя й дорожить кожним днем і навіть миттю.
Особистий внесок у Перемогу
Ще торік на станції київського метро «Майдан Незалежності» побачила яскраві плакати «Вона на війні до Перемоги!» з портретами героїнь Збройних сил України. На одному з них – прес-офіцер 72-ої окремої механізованої бригади (ОМБр) Олена Мокренчук. Прізвище знайоме, бо старший прес-офіцер ОК «Північ» після ротації ставала на облік в Чернігівській обласній організації Національної спілки журналістів України. Подекуди такі плакати й донині у столичній підземці.
А Олена Мокренчук, як і раніше, постійно на передовій. Самопожертва, відданість справі, одержимість підривають здоровя: недавно її прооперували вп’яте. Стільки тонн вантажів переносила! Стільки часу провела в дорозі! Стільки репортажів і нарисів написала!
Днями прочитала фейсбучний пост Анатолія Гая: «Моя колега Олена Мокренчук, з якою намотали більше тисячі кілометрів по прифронтових дорогах під Волновахою та Авдіївкою, з квітня 2016 до листопада 2017, випускаючи бойовий вісник 72-ої ОМБр «Знамено перемоги», розповідаючи на його шпальтах про стійкість і героїзм воїнів 72-ої бригади, які протистоять російській агресії на сході України. На передній лінії протистояння агресору Олена Вікторівна пройшла бойовий шлях від волонтера до лейтенанта ЗСУ».
Написане – штрихи до портрета Олени, бо вона не охоче розповідає про службу, про особистий внесок у перемогу, про будні на «нулі». Мирне життя згадує, мов прекрасний сон із незворотного минулого.
Ледве викроїла годину – другу для розмови, бо не має часу «на балачки та самовихваляння». Почесну грамоту НСЖУ за особистий внесок у розвиток української журналістики вручала Олені також набігу – в Чернігівському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Шевченка, куди вона з побратимами «забігла» на виставу «Наталка Полтавка».
Навіть на лікарняному(після складної операції) ще до зняття швів писала для сайту оперативного командування «Північ» та двох власних профілів у ФБ, звідки цивільні журналісти завжди черпають інформацію.
Непосидюча й завзята, з якої, як напише, «не буде нормальної старушки… навіть хворої нормальної не получається»: згадує цікаві історії з фронту та дописує нову книгу. А в подарованій донечкою скарбничці досі не визначилася що зберігатиме: «гроші, патрони чи рецепти від лікарів». Достеменно відомо, що спогади не дадуть спокійно жити: пережите переливається в слова, в рядки, в замальовки й книги.
Батьків заповіт
Родом Олена Вікторівна з Донеччини. Жила у Волновасі. Донька педагогів Івана Опанасовича і Валентини Лаврентіївни Яроховичів після закінчення школи не заморочувалась із вибором професії – вступила до педінституту, на історичний факультет.
Вчителювала, керувала гуртком «Патріот» і разом з учнями вела пошукову роботу, повертали забуті імена, посадили березову алею памяті… Про віднайдені могили полеглих у роки Другої світової війни писала замітки до Волноваської районної газети «Наше слово». До цієї «районки» її запросили згодом на роботу.
– Двадцять років тому поринула в журналістику з головою. Видавала обласну газету «Альфа і Омега», друкувалася в журналі «Вера и жизнь», заснувала факультет християнської журналістики в Київському християнському університеті. Згодом відкрила інформаційну агенцію «Альфа-прес» , – згадувала Олена Мокренчук. – Підростали діти, народився онук. Нині вже школяр. Двоє менших онуків з’явилися на світ вже в часи війни.
Непоказне й непідробне почуття патріотизму привело її на Майдан, де, без перебільшення, жила, працювала, висвітлюючи події Революції Гідності. Поряд з матір’ю повсякчас була й донька Крістіна.
– Майдан називала «церквою під відкритим небом», бо ми молилися за наших дітей, співали Гімн України. З вірою в Бога та надією на його допомогу й захист легше вистояти, – впевнена Олена Мокренчук. – Десь 60 відсотків волонтерів, які не полишили цю нелегку й небезпечну роботу, – віруючі люди.
Їй, матері й бабусі, і в страшному сні не могло приснитися, що доведеться вдягнути військову форму, набачитися всякого горя, хоронити бійців, працювати на передовій.
–Загибель побратимів – найтяжче і найпекучіше горе. Батько сказав мені відразу ж: «Лєна, ти потрібна там, у пеклі. Все кидай і рятуй Україну». Чи могла я його не послухати, чи могла думати про страх і небезпеку? Звичайно ж ні, – пояснює журналістка свій вибір.
Замість прикрас – лантухи солдатських штанів
З перших днів військових подій на сході України Олена стала допомагати захисникам як волонтер. Збирала кошти – і купувала продукти, одяг, взуття, бронежилети, спальні мішки і каски… Та возила на передову. Щоб вчасно доїхати до блок-постів та на «нуль», навчилася водити машину. В авральному темпі закінчувала курси водіїв, але інструктори були досвідчені й надійні.
-Спершу могла їхати тільки вперед. Та коли потрапила під обстріл, де й знання взялися і вміння. Зі страху вмить вдосконалила техніку водіння. Розверталася на один-два, – з усмішкою розповіла Олена. – Війна всьому навчить – і виживати, і оборонятися, і рятувати бійців. Розкриває все найкраще в людині. Буває, що і найгірше також. Розкриває сутність людини. Змінює її.
До війни Олена Мокренчук також була тонкосльозою, ображалася, через якусь дрібницю могла розплакатись.
– Не повірите, але великою проблемою для наших воїнів були в першій рік війни штани – зручні, з натуральної тканини і міцні. Отож із волонтеркою Ольгою Федорок ми вишукували їх скрізь. Купували лантухами і возили на передову. Якось поїхали на склад і придбали аж два великі мішки солдатських штанів. Раділи неймовірно. Мріяли не про прикраси чи модельні туфельки, а про те, як вдягти наших синочків, – згадує жінка. – Ці відчуття й почуття зрозумілі тільки тим, хто бачив у яких умовах воювали наші захисники.
Війна змінила і загартувала
Перебування на «нулі» змінило Олену Мокренчук: зробило її загартованою, сильною, мобільною, обережною та навчило цінувати життя. Моя співрозмовниця стверджує, що воно – занадто дорогоцінний дар, щоб марно витрачати його, перейматися дрібницями.
– Життя важливіше за будь-які «обидки». Бік-о-бік в окопі чи в бою з побратимами. Ти прикриваєш їх, а вони – тебе. Образи й дрібниці розвіюються, зникають і забуваються. Кожен виконує своє завдання, – пояснювала Олена. – Плакати немає часу…
Журналістка переконана: захисники України, обороняючи її рубежі, думають не про славу, нагороди чи вдячність. Кожен із них – від рядового до генерала – десь глибоко в душі сподівається, що хтось розкаже про їхню мужність матері, дружині, коханій дівчині чи дітям, що його ім’я та його подвиг запам’ятають.
– «Усе, що ми робимо, ми робимо заради наших коханих і рідних». Так сказав мені п’ять років тому, ще на початку війни, один з найкращих командирів Збройних сил України підполковник Валерій Гудзь, – розповіла Олена. – Звідтоді я тисячу разів пересвідчилася, що він був правий. Мій обов’язок – розповісти молодим офіцерам про подвиг комбата 72-ої ОМБР майора Андрія Жука («Мауглі»), який ціною власного життя врятував кілька десятків життів своїх бійців. Розповісти, як із звичайних військовослужбовців виростають легендарні Герої, з якими кілька тисяч людей приходять прощатися на Майдан, про яких пишуть книжки і про яких нині знає вся Україна. Сфотографувати і розказати світові.
Олена Мокренчук писала й про відкриття пам’ятного знака Андрієві, встановленого на місці його загибелі – з болем, проникливо й емоційно. Так, що пропікало серця й душі. Де бралися слова – не знає.
«Донецький степ вже поспіль вкритий такими пам’ятниками. Вони стоять по всій лінії фронту, від Маріуполя до Гранітного, Пєсок, Мар'їнки, Авдіївки, Торецька, Світлодарки, Щастя, Станиці Луганскої… І нам справді нема куди відступати з цієї змученої, освяченої кров'ю Героїв нашої цієї землі», – читаю в її репортажі.
Пише серцем і душею
Військова журналістка має особливий дар – писати просто й дохідливо про події на сході України. Вміє сувору статутну мову перетворити в цивільні слова, зрозумілі кожному читачеві незалежно від віку.
Світ побачили вже дві її чудові книги – «Аліска фронтова лисичка» і «Афінка з «Куби», присвячені дорогим побратимам із 72 ОМБР та цій славній бригаді.
Перша – реальна історія, що відбулася навесні 2017 року на шахті Бутівка, поблизу прифронтової Авдіївки. Крихітне лисенятко народилося під час війни, осиротіло через війну – і тут же, на фронті, знайшло нову сім'ю серед військових ЗСУ.
– Через історію маленької Аліски та інших пухнастих друзів українських бійців я доступною мовою розповідаю про бойові дії, трагедії і перемоги захисників України, – каже авторка. – Всі події та персонажі реальні. Книга адресована і підліткам, і дорослим.
Повість про пригоди маленької собачки Афінки та її друзів охоплює період з весни 2015 до весни 2017 року. Географічно – від Богданівки, Старогнатівки і Докучаєвська до Авдіївки. Живі історії (подекуди кумедні, іноді трагічні) відтворюють бойові дії та будні, взаємини і побут військовослужбовців із механізованого батальйону бригади.
З особливою любов’ю авторка згадує імена полеглих побратимів, увіковічнює їхні імена – Леонід Дергач («Академік»), Андрій Жук («Мауглі»)… Розповідає і про свою молодшу донечку артилеристку-навідницю «Гвоздики» Крістіну, яка нині навчається у військовому інституті.
– Спинити її чи заборонити піти до військкомату не змогла, та й не хотіла. Крістіна самостійна, вольова і наполеглива. Справжній боєць, – з гордістю розповідала Олена. – Так, я дуже хвилювалася, бо на війні як на війні – небезпека й смерть поряд чатують. Вистояла. Зараз донька вчиться.
Історик за фахом, Олена Мокренчук вимальовує в повісті історичні паралелі нинішньої війни та віковічної боротьби українського народу за життя й волю протягом віків, зазирає у сиву давнину, у світ прадавніх оборонців Дикого степу, який знаємо нині як Донеччину і Луганщину.
До слова, й про мужність Олени Мокренчук побратими пишуть вже у своїх книгах. Загалом, до читача помандрувало більше 400 видань про події на сході країни.
Ластівка, що дарує любов і тепло
У службовому авто (суворі воєнні реалії зробили Олену вправним водієм) – найнеобхідніше для журналістської роботи в зоні ООС. Та мій погляд вихоплює невеличкий дерев’яний значок-ластівочку. Реліквія і безцінний подарунок побратима «Мауглі».
– Даруючи його п’ять років тому, сказав мені: «Ти, як ластівочка, що літає по гніздечках і годує ластів’яток-бійців. Дуже важливо підтримати їх, доїхати туди – в поле, з продуктами, з одягом, з ліками…». Бережу і не розлучаюся з подарунком, – розкаже Олена. – То мій талісман і оберіг.
Після недавньої операції, за час лікарняного, вона багато чого передумала. Їй допомагали матеріально й морально не тільки колеги й побратими, а навіть незнайомі люди.
– Зрозуміла: наша сила – в єдності, в умінні об’єднатися в тяжкий момент. Підхопити ослаблих, донести поранених, вилікувати словом і ділом, – поділилася думками співрозмовниця. – Сильні й вольові, йдемо до мети, продираючись крізь хащі, відбиваючись від хижаків. Кожен робить своє і нікому не заважає, але пильно дивимось одне за одним, щоб підхопити вчасно, виправити дихання і крок, подати доречну пораду, скоригувати напрямок, підбадьорити, допомогти. У кожного народу є своя таємниця незнищенності. Ця відсторонена пильність і є таємницею українців.
Задля України вона встала з після операції з ліжка і пішла 21 липня голосувати.
– Роблю те, що вмію найкраще, – розповідаю про героїв, аби імена їхні не забулися, а подвиг не знівелювався. Кожна смерть – трагедія для країни. Полеглі завдяки журналістам не стають безликим вантажем «200», а лишаються в памяті людській загиблими Героями. Пишу про великі й малі перемоги, прагну якнайшвидше донести важливу інформацію до людей. Допомагаю колегам, які в зоні ООС виконують редакційні завдання, зібрати матеріал для публікації чи телесюжету, – каже про обов’язки.
Заговорили ми з нею й про гендерну рівність чоловіків і жінок. На думку Олени, жінкам не місце на фронті – в бою. Чоловіки це роблять краще в силу своїх фізичних особливостей.
– Захищати Україну повинні всі. Жінки, як ніхто, додають воїнам сили духу. Саме жінки – найвідповідальніші діловоди, кухарі, медсестри. І жінкам, і чоловікам неприродно вбивати і вмирати молодими. Та на передовій боронимо Україну нарівні, – озвучує власну позицію журналістка.
Жінки, як скаже Олена, скрізь і завжди залишаються жінками. Окрім військової форми, вона також має в рюкзаку красиву сукню, подаровану волонтеркою Ольгою Федорок. Єдину сукню та одне намисто. У цьому синьому нарядному платті стрічала Новий рік на передовій.
– Із взуття спершу були гумові капці, а пізніше – берці. Навіть не помічала, що така взувачка не личить до сукні й намиста, – з нотками гумору в голосі говорить прес-офіцер. – Зате було трохи цивільного життя.
Олена щоразу загадує бажання: якщо вона стріне Новоріччя в сукні, то і її «хлопчики-побратими» зустрінуть свято з родинами. Не всім випадає таке щастя, та декому з хлопців примхлива Фортуна усміхається.
Мріє про одне – про завершення війни, про мир і аби всі бійці повернулися додому живими.
– Сняться діти, онуки, мама, вже покійний батько. Ветеран-фронтовик, який повоював у роки Другої світової, не вірив спершу, що «ті, з ким він сидів в одних окопах», напали на Україну. Але наказував мені не боятися, не ховатися, долати труднощі й страх, – співрозмовниця ділиться сокровенним. – Сняться хлопчики-синочки з нашої бригади. Загинуло їх вже півтори сотні. Достойні, відважні, справжні герої. Про кожного повинна розказати. Отож знову – в дорогу.
Олена сідає за кермо і за кілька хвилин авто зникає з поля зору. Подумки бажаю їй легкої поїздки, удачі й сили духу. Ми обидві – матері й бабусі, колеги по професії. І місія у нас одна – писати про людей. На жаль, умови праці – різні.
У книзі Андрія Кириченка «Це наша правда» є сторінки, присвячені Олені Мокренчук. Опубліковані також її болючі спогади про бійців 72-ої ОМБр. І зокрема, про Леоніда Дергача: «Коли востаннє із ним бачилися, він запитав: «Олено, приїдеш на мої нові позиції?». – «Звісно, – відповіла ствердно. Але не встигла, ворожа наволоч позбавила його життя…».
Відатк кожна зустріч з Оленою Мокренчук – подія, свято і радість. Стрілися в театрі, обнялися, мов рідні… Пишаємось нею і я, і обласна спілчанська організація.
Ольга ЧЕРНЯКОВА. Фото з архіву Олени Мокренчук
Джерело: cntime.cn.ua
Джерело: cntime.cn.ua
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Мокренчук, прес-офіцер, журналістка
Добавить в:
Новостные разделы
Экспорт новостей
