Комбат 242 батальйону з позивним «Скіф» бере участь у 8-й війні

Станіслав Заяць має рішучий характер справжнього чоловіка. Мрію бути військовим він виношував з дитинства. І ним став. Його брат Андрій також військовий, але міг ним і не бути, якби не наполегливість Станіслава. Навіть одруження чоловіка відбулось завдяки твердій рішучості. Хлопець приїхав в Київ до своєї дівчини, за­явив, що вони одружуються, взяв наречену за руку і поїхали до РАЦСу на трамваї, через декілька годин ставши подружжям.



Станіслав Заяць народився 5 листопада 1970 року в Сосниці. Через рік 3 листопада у ро­дині з’явився ще один син Андрій. Братів батьки вирішили віддати до школи разом і 7-річний Станіслав та 6-річний Андрій пішли до одного класу.

Частенько їх сприймали за двійнят. Станіслав мав міцний характер і мріяв, що буде військо­вим. Мрії Андрія були дещо інші. Бабуся казала онуку, щоб ішов вчитись на аграрія і став головою. «Це робота добра. Он дивись, отой і отой все жит­тя в кріслі до самої смерті», - казала баба Андрію.

Станіслав жартував над бабусею: «Ні не треба, щоб Андрій у кріслі помирав, я врятую його і він буде військовим».

Станіслав хотів, щоб брат був поруч. Адже разом краще і наполіг, щоб Андрій пі­шов разом з ним однією дорогою. Послухав і у 1988 році після закінчення 10 класів обоє вступили до Саратовського військового училища, де навчались 4 роки. Там навчалось багато сосничан, які і розпо­віли про навчальний заклад.

Брати багато працювали над собою. Для вико­нання бойових завдань ти повинен бути сильним і мати гарну фізичну форму, знати всі навички бо­йового мистецтва. Адже саме через це і залежить життя військового. Незабаром всі свої уміння до­велось використовувати під час бойових завдань в Нагорному Карабасі, в Абхазії і т.д. Станіслав Миколайович керував взводом у Придністров’ї. Брати завжди поруч. Станіслав у взводі спецназу, а Андрій в оперативному взводі.

А тоді у 1992 році обох перевели в Окремий розвідувальний десант­ний батальйон в м. Чугуїв, що на Харківщині. Під час відпусток хлопці їздили додому. Погляди дівчат на собі зустрічали постійно - у формі, стрункі, міц­не тіло і вольове обличчя. Та Станіславу в сер­це увійшла дівчина з рідних країв. Знав її давно, вчились в одному класі. Тетяна вступила у виш до Києва, приїздив до неї в столицю. І в одну з таких поїздок в грудні того 92-го року приїхав до Києва і сказав: «Все, ми одружуємось». На роздуми часу не дав. Взяв кохану за руку, сіли до трамваю і по­їхали до РАЦСу. Ось так миттєво і стала Тетяна дружиною. І нічого, що без весільної сукні, а замість елегантного костюма на нареченому була військо­ва форма. Для справжніх почуттів це все не важли­во. А весілля і вінчання відбулось у лютому наступ­ного року.

Брат Андрій свою долю також зустрів у Сосниці, тільки дівчина Світлана приїздила сюди до бабусі з Чернігова. Сім’ю з коханою створив на два роки пізніше від брата.

Куди голка - туди й нитка. Так Тетяна переїха­ла жити до чоловіка. Згодом Станіслава пере­вели до Сімферополя і призначили завкомандиром батальйону спецпризначення. А тоді чоловік став командиром батальйону. Робота небезпечна. У Сімферополі ловили бандитів і займались за­триманням різних угруповань. Та дружина ніколи не хвилювалася, знала, що її чоловік профі своєї справи. А тоді у 1996 році у подружжя народилась донька Яна і через 5 років син Богдан. За час жит­тя в Сімферополі був не тільки заступником коман­дира батальйону, а й заступником командира бри­гади.

А тоді переїхали до Чернігова, де його призна­чили командиром частини. Цей період Станіслав Миколайович називає тихим життям. 31-річний вій­ськовий змінив 54-річного підполковника. Щодня монотонність. Молодий, енергійний - він змінив життя частини на більшу активність. Та все-рівно йому не вистачало сюжетів, адже звик себе реалі­зовувати на повну. Два роки зміг витримати у «ти­хому житті» і перейшов до Києва у Спецназ.

У 2009 році звільнився у запас у званні під­полковника. А у 2011 році отримав полков­ника. Пішов працювати до охоронної фір­ми, де згодом став директором. У 2014 році почалася війна на Донбасі і Станіслав не всидів на місці. Пішов до Головного управління Нацгвардії в управління сил спеціальних операцій. Воїна у від­ставці брати не хотіли, довелось підключити знайо­мого колегу, який допоміг Станіславу опинитися на полі бою.

- Я маю величезний досвід, добрі навички і не діти повинні бути там на передовій, а такі воїни, як я, - казав Станіслав Миколайович.

Два роки він служив на Донбасі. Відловлювали диверсантів, а тоді підірвався, отримав серйоз­не поранення і його звільнили за станом здоров’я. Повернувся до Києва. А тоді війна грізно прогриміла 24 лю­того по всій Україні. Станіслав Миколайович негайно прийшов до військкомату. Та його брати не хотіли. Знову довелось пе­реконувати, що його досвід во­ювати конче потрібний. Раніше він звільнився у запас, отримав­ши звання підполковника, та тут згодився і на посаду старшого лейтенанта - не важли­во, аби боронити країну. А далі - страшні бої за Київ. Гнали во­рога з Бучі, Гостомеля. А коли нечисть вибили з Київщини, не­гайно перебрались на Схід, де воював за Лисичанськ, Бахмут.

Згодом їх перекинули під Харків, де Станіслав Миколайович от­римав поранення. І зараз знахо­диться на лікуванні в одному з госпіталів Харківщини.

Я третій раз служити пішов. Це вже 8-ма війна, на якій я воюю.



Було 4 поранення і тільки 5 кон­тузій офіційно, коли після них лі­кувався. В решти випадках ви­дужував самостійно. Маю і два ордени: «За мужність» і Орден Богдана Хмельницького ІІІ ст.

Зараз я комбат 242 батальйону і маю позивний «Скіф». Якось од­ного разу вийшов покурити під час переїзду на Схід і на очі по­трапив сміттєвий бак. Зловив себе на думці, що за останні два місяці я тільки тут іще не спав.
Сон наш відбувається де прийдеться - серед бруду у окопах.

Як тільки є можливість і обставини, кинув каремат на землю і відрубився. А іншого в нас вистачає: і джевелінів, і інлавів, їжі - цього вдосталь. Ми легка піхота, не маємо відношення ні до танків, ні до саушок. Зараз в госпіталі думки трохи заспокоїлися. Смерті не боюся. Вона ба­гато разів була поруч, але мене не ба­чить. Тому вважаю себе щасливчи­ком. У мене в Сосниці є хресник - теж Станіслав Миколайович. З кумами жар­тую: якщо мене не буде, то ось моя ко­пія. Мрію лише про одне, що закінчить­ся війна, я повернусь до Сосниці, куплю собі малесенький будиночок на бере­зі річки і буду жити в своє задоволен­ня. Їздитиму на риболовлю до Десни. Це таке щастя: прокинутися на світан­ку, доїхати квітучими луками до Десни, закинути вудку і не важливо клює чи ні, а просто насолоджуватися тишею і кра­сою.

З дружиною ми давно розійшлися. То, може, ще подумаю над тим, щоб хтось був поряд. З дітьми спілкуюсь. Донька Яна вже заміжня, а Богдан, так, як і я, став військовим. Не скажу, що це була його мрія, та я переконав. Він зараз теж на службі, але не на передовій. Та якщо його туди направлять, я поїду з ним і ніщо мене не зупинить.

Андрій у відставці і живе в Києві. Він також пішов на від­починок зі званням полковни­ка. Зараз він займається волонтерством. Я маю мужній характер і все життя керувався ним. Та як болить, коли гинуть молоді хлопці. Три дні тому загинув 19-річний хлопець з мого ба­тальйону з Чернігівщини. Та попри всі смерті, ми дуже мотивовані і я вірю в перемогу, іншого нам не дано, - ділить­ся Станіслав Миколайович.

Станіславе, від щирого серця бажає­мо, щоб ця, 8-ма за рахунком, війна у твоєму жит­ті була останньою, щоб ти повернувся до рідної Сосниці і просто жив тихим життям, насолоджуючись риболовлею на зачарованій Десні. Наша пе­ремога обов’язково буде, адже захищають рідну країну сміливі, відчайдушні сини своєї землі.

Джерело: газета “Вісті Сосниччини” від 28.07.2022, Наталія МАТВІЄНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.