Надія Пінчук, у якої розбомбило хату в Олександрівці: «Хочеться не до хати, а до двору…»

Що відчуває людина, яка змушена швидко зібрати найнеобхідніші речі, вмістивши їх у пару валіз, і втікати з власного дому, куди через кілька хвилин, годин або днів може «прилетіти»? Чи буде куди повертатися? Чи надовго цей статус біженця? Чи скоро назад, додому?



72-річна Надія Пінчук із родиною за малим богом вирвалася з-під обстрілів Чернігова. Через пару тижнів вагань (їхати чи не їхати?) все таки з великим щемом і болем довелося покинути власний дім, адже їхній мікрорайон від кордону найближче й бомбили його нещадно, стираючи з лиця землі. Після того ні будинку, ні згарища, яке від нього залишилося, Надія більше не бачила. Як виїхала із сином, невісткою та двома внуками у Велику Доч, так і живе тут і сьогодні.

- Перші бомби полетіли тоді на наш мікрорайон Олександрівку, - каже жінка. - Немає тепер у нас нічого. Будинок, у якому ми всі жили, згорів і жити тепер ніде. Прихистило чуже село, чужі люди, чужа хата... Ми ніколи в житті тут не були, а в куми моєї невістки тут жили батьки. Вони сказали, що тут обстановка більш-менш нормальна, то й вирішили перебратися сюди.

Як у тумані, згадувала Надія Іванівна, як ішла через пішохідний міст, як її заштовхнули в якусь маршрутку і обхідними шляхами через якісь хащі везли до Борзни, а звідти забрали вже у Велику Доч.

- Тут люди дуже хороші, - з вдячністю каже біженка. - Годують, поять і вдягають. Внучка наша навіть у школу у Високе трохи ходила, поки почалося навчання в нашій, онлайн.

Розмістили нас у порожній батьківській хаті. Тоді, в березні, ще були морози, й коли ми тут оселилися, привезли повний двір дров: беріть, топіть, не мерзніть. Колодязь і туалет тут у дворі, але ми раді й задоволені, що усі тут розмістилися й у нас все добре. Якби тільки не думати, що немає вже свого житла... Дуже хочемо повернутися в Чернігів. Сподіваємося, що війна до зими закінчиться. Бо хочеться, як то кажуть, вже не до хати, а до двору.

Через «Дію» Пінчуки подали заявку на компенсацію втрати житла в зв’язку з бомбардуванням. Хоча згарище, яке залишилося тому на місці, де стояв їхній дім, залишилося тільки розгребти бульдозером. І чекати закінчення війни. Принаймні, такий висновок зробили обидві комісії, які приїжджали на місце і все ретельно оглянули.

Тож поки що сім’я так і робить - чекає. Зареєструвалися у громаді як внутрішньо переміщені особи, хоча виплат поки що не отримали. А щоб не сидіти склавши руки, посадили біля хати город - люди їм і виорали, і картоплі на насіння дали, і з розсадою допомогли. Звісно, город більший, ніж невеличкий клаптик у них у місті, як і роботи біля нього. Та вони стараються. Син у Надії Іванівни - будівельник, тож поїхав хоч якусь копійку заробити в Чернігів, а вона з невісткою та внуками Софійкою і Нікітою клопочуться на новому господарстві. Найважче після обстрілів, зізнається найстарша з родини, жити в невідомості. Але людська підтримка не дає опускати руки. Адже головну цінність - життя - їм усім зберегти вдалося.

Зустріч біля будинку культури

Обпалених війною людей дуже багато. Хто за кордон з дітьми їде, хто шукає спокійніше місце в Україні, в більш-менш спокійному селі, такому, як Велика Доч. І добре, що світ не без добрих людей. Адже спільне для всіх українців лихо вчить проявляти людяність, підставляти плече допомоги. Так і земляк, уродженець Великої Дочі Микола Кіченко, який зараз проживає в Сумах і працює волонтером із 2014 року, не забуває рідне село. Час від часу приїздить відвідати могили батьків, а разом із тим привозить гуманітарну допомогу. Звісно, збирати її не так просто, адже Суми зараз постійно обстрілюють. Та й на всіх допомоги не вистачає, тому роздають тим, хто потребує цього найбільше: біженцям, людям із інвалідністю, самотнім стареньким, сім’ям військових.

Останні тижні для волонтера і тих, хто його підтримав, були плідними: завдяки допомозі Ірині Хоменко вдалося зібрати й переслати чимало одягу та дитячих іграшок із Італії, 1-й сумський гуманітарний штаб в особі Олега Рєзніка та Ксенії Гриник, ректор Сумського національного університету Володимир Ла- дика і проректор Микола Шпетний допомогли із продуктовими наборами, а Олександр Вегера заправив автомобіль пальним, щоб допомога змогла прибути за місцем призначення. Разом із побратимом Олександром Ященком Микола Кіченко доставив її у село.

- На сьогодні волонтерський рух - це люди, які допомагають вистояти. Вони зробили й роблять дуже багато, - звернувся він до земляків, які зібралися біля будинку культури. - Я дуже тісно співпрацюю із підрозділом морської піхоти. Вони воювали за Маріуполь і зараз дуже багато моїх знайомих у полоні. Я як керівник волонтерського фонду займаюся їхнім звільненням.

З першого дня, 24 лютого, і ми з побратимами взяли в руки зброю й пішли відстоювати Суми. Я спілкуюся із СБУ в Чернігівській області, чернігівським та київським спецназом, то знаю, яка важка ситуація на кордоні нашої області.
Дуже радий, що у Великій Дочі є такі земляки, як Кирпиченки і Романенки, які постійно мені допомагають. Також хочу відзначити нагородами 35-ї і 36-ї бригад морської піхоти «За особистий внесок у розвиток між народного ветеранського руху, активну громадянську позицію у справі збереження, підтримання і пропаганді найкращих традицій захисників України та популяризацію військової служби» Анжеліку, Яну та Миколу Люткевичів, - вручав подяки земляк.

* * *

Крім родини Пінчуків, отримали гуманітарну допомогу близько сорока інших людей.
Хтось вибирав собі чи дітям одяг або взуття, якась дівчинка міцно стискала в обіймах іграшкового ведмедика, хтось дякував за пакет із продуктами. Але зустріч із волонтерами була короткою, бо встигнути Миколі Кіченку було треба ще багато: відремонтувати автівку, яка в дорозі зламалася, зустрітися із однокласниками через сорок років після закінчення школи, і їхати назад, у Суми, - заступати на чергування в тероборону.


Газета "Вісті Борзнянщини" від 16.06.2022, Людмила ШУЛЬЖИК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.