Повороти долі: як яблуня допомогла Миколі Нагорному стати щасливим менянином

Життєві стежини бувають непередбачуваними. Іноді плануєш одне, а стається зовсім інше. Так не один раз траплялося і в житті колишнього лікаря-рентгенолога Миколи Нагорного. Але в свої майже 80 років він щасливий, життєрадісний, сповнений оптимізму. І має що згадати і з особистого життя, і з історії медицини Менщини.



Незапланований сюжет

Ця зустріч мала б стати просто звичайним робочим моментом, коли для підготовки чергового матеріалу «Наше слово» звернулося до Миколи Нагорного за архівними фотографіями. Але, як виявилося у розмові, сам чоловік, його минуле і сьогодення, розповіді про тих, з ким довелося зустрітися, пліч-о-пліч працювати, – все виявилося настільки цікавим, що вартувало написання окремої історії.

Цього чоловіка невисокого зросту меняни мають знати як лікаря-рентгенолога. Хай хоч і в минулому. Адже з Менщиною пов’язане вже пів століття його життя, коли в далекому 1970 році приїхав сюди на роботу. Як каже він сам, теща з тестем до Мени переманили.


Фото Миколи Нагорного прикрашало університетську Дошку пошани

На той момент Микола Степанович був цілком самодостатньою і сформованою особистістю: позаду важкі роки воєнного дитинства, післявоєнної юності, навчання в Новгород-Сіверському медичному училищі, Ужгородському медичному університеті. Зрозуміло, що пів століття тому для нього це був так званий план-мінімум і зупинятися на досягнутому він не збирався. Хотів ще продовжувати навчання в аспірантурі, але… На заваді стала звичайнісінька яблуня білого наливу саме тут, у Мені. Але про це трохи згодом.

Блискавка ледь не перекреслила плани

Жадове на Семенівщині, де народився Микола Нагорний, досить велике як для сіл нашого регіону. На сьогодні там проживають близько двох тисяч мешканців. Зазвичай по завершенню навчання в школі багато хто з випускників вступав до навчальних закладів Чернігова, Новгорода-Сіверського та інших міст України та сусідньої Росії. Достатньо було одному кудись вступити, як він ставав зразком для наслідування іншим.

Так сталося і в житті Миколи: закінчивши сім класів школи, він успішно відучився в Новгород-Сіверському медичному училищі, де навчалися на той час багато його старших товаришів. Отримав у 1958 році фах фельдшера, поїхав працювати на Донбас у містечко Моспине під Донецьком. Але трагедія, яка сталася на малій батьківщині, змусила повернутися до Жадового. Від удару блискавиці загорівся один із сільських будинків, сильний вітер швидко покотив вогонь на сусідні. Загалом тоді згоріло шість осель, серед них і будинок Нагорних.


Жадівська діаспора в Ужгороді. Микола Нагорний третій зліва

Погорільців прихистила сусідка. Це був один із найскладніших періодів у житті Миколи Степановича: роботу сільського фельдшера довелося поєднувати зі зведенням нового житла. Здавалося, намічені плани перекреслені і залишаться нездійсненою мрією. Але Микола не з тих, щоб здаватися. Навіть у чужій оселі, при світлі гасової лампи він уперто самотужки студіював хімію і фізику, які необхідні були для вступу до вишу. Розумів, що знань, отриманих в школі та в училищі, недостатньо.

Став лікарем-терапевтом

Медичний виш обирав теж за принципом: куди хлопці – туди і я. Поїхав вступати до Ужгорода. На той час у виші на різних курсах вчилися близько десятка його односельців. Хвилювався на вступних екзаменах дуже, але склав їх успішно і став студентом.

Жадівська «діаспора» із задоволенням прийняла до себе новачка. А він одразу зарекомендував себе не тільки серед земляків, а й серед університетської громадськості. Його фото прикрашало дошку пошани, бо став одним із найкращих студентів. І це при тому, що навчання доводилося поєднувати з роботою: з перших курсів влаштувався працювати фельдшером залізничної лікарні у прикордонному Чопі.

– Молодість – це велика сила. Встигаєш при бажанні все, – говорить Микола Нагорний. – Працюючи в Чопі, мав право раз на рік скористатися безкоштовним проїздом залізницею у два кінці в будь-яку точку Радянського Союзу. Звичайно, хотілося побачитися з рідними на Семенівщині, але юнацька романтика кликала побачити світ. Для мене тоді достатньо було вирушити у тижневе турне до Москви, а звідти – до Ленінграда, і це стало справжнім відкриттям: прогулянки мегаполісами, екскурсії до музеїв.


Микола Нагорний з колегою під час роботи в Менській районній лікарні

Університет Микола закінчив із червоним дипломом, отримавши фах лікаря-терапевта. Диплом з відзнакою давав право на вступ до аспірантури. Він вирішив спробувати. На жаль, в рідному університеті місця знайшлися тільки для своїх, закарпатців. Тоді спробував скористатися знайомствами. У Київському медичному інституті (нині Національний медичний університет імені Богомольця) завідувачем, а згодом професором кафедри терапії працював його земляк-жадівець Тимофій Глухенький.

– Тимофій Титович був не тільки талановитим терапевтом, а й відвертою та чесною людиною, – пригадує Микола Нагорний. – Незважаючи на земляцтво, він так просто не міг влаштувати мене того року до аспірантури. Але порадив поїхати за направленням відпрацювати три роки за спеціальністю, набратися досвіду, а потім спробувати вступати до аспірантури. Єдина умова, поставлена мені професором Глухеньким, – не одружуватися.

Яблуня-звідниця

Він прислухався до поради. У Новгород-Сіверській районній лікарні працював терапевтом, згодом перекваліфікувався на рентгенолога. Водночас викладав у рідному училищі. Все йшло за планом, якби не один випадок, який вніс корективи в подальше життя, бо через нього довелося порушити умову професора Глухенького.

Якось, повертаючись із Чернігова, Микола вирішив завітати в гості до свого кума Юхима Зими, який мешкав у Мені. Було це спекотної літньої пори. Гостя частували за столом у саду. От саме тоді він і звернув увагу на дівчину, яка вправно зривала соковитий білий налив, забравшись на яблуню в саду. Валентина також помітила сусідського гостя. На той момент її турбувало одне: не сконфузитися перед симпатичним парубком і вдало спуститися з яблуні.

Через більш ніж пів століття вони обоє згадують ту першу зустріч. Згадують із теплом в очах і легеньким смутком. Хоча шкодувати немає за чим. Вони прожили в щасливому шлюбі, надбавши за ці роки все те, що і мають зробити чесні, працьовиті люди їхнього віку. Збудували і по-сучасному облаштували ошатну оселю, посадили сад із фруктовими деревами, поміж якими – килим з квітів, виростили двох синів. І це все в поєднанні з роботою. Все життя працювали: Микола Степанович – рентгенологом у Менській районній лікарні, а Валентина Миколаївна – в торгівлі товарознавцем.


Все у Нагорних доглянуто, пофарбовано, подвір’я встелене бруківкою, на городі – ні травинки. І багато квітів

Обійстя Нагорних варте на окремий комплімент. Усе доглянуте, пофарбоване, подвір’я встелене бруківкою, на городі – ні травинки. Навіть пес-дворняга Хатіко має комфортний будиночок.

– Коли одружилися з Валентиною, то я отримав від лікарні відомче житло, – пригадує Микола Нагорний. – Хоча квартира знаходилася у новобудові, але була вогкою. Це впливало на здоров’я дітей. Тому вирішили збудувати власний дім. У цьому нас підтримували батьки дружини. Я дуже шанував їх. З тестем, Миколою Кожедубом, фронтовиком, майстром на всі руки, знаним на Менщині трактористом-орденоносцем, нас скріплювали не тільки родинні зв’язки, а й справжня чоловіча дружба.

Про синів – з гордістю

Сини Нагорних зростали дружними між собою. Менший, Михайло, весь час тягнувся за старшим, Сашком. Обидвоє любили математику. Мабуть, тому після школи обрали для вступу Київську політехніку, куди один за одним вступили на навчання й успішно закінчили. Стали фахівцями-інженерами в промисловій електроніці та комп’ютерних технологіях.

Олександр деякий час працював в «Укртелекомі», але важкі 90-ті роки загартували і молодше покоління, тому він став займатися приватним підприємництвом. Наразі є власником меблевого салону «Версаль» у Мені. У Олександра Нагорного один син. Онук, дев’ятнадцятирічний Вадим, – частий гість у бабусі й дідуся.


Нагорні. Батьки і діти. Десь сорок років тому

Михайло після закінчення університету залишився в столиці. Там шукав собі роботу в різних київських структурах, допоки в якийсь момент не пристав на пропозицію попрацювати інженером у Німеччині. На сьогодні він має вже німецьке громадянство, там одружився, його дружина має наполовину німецьке коріння, походить з родини німців-репатріантів із колишнього Радянського Союзу.

– І син, і невістка працюють, – каже Валентина Нагорна. – Михайло працює в лабораторії інноваційного центру при автомобільних заводах Volkswagen та BMW. Тому через зайнятість до нас приїздять рідко. Але ми, поки онучці Яні не виповнилося п’ять років (це тепер вона вже п’ятикласниця), їздили до них по два рази на рік. Зараз у нас уже і вік не дозволяє це робити, та й пандемія стоїть на заваді. Сподіваємося, що і це випробування колись скінчиться, а ми знову зможемо обійнятися з рідними.

Не зупинятися й у вісімдесят

Цього року Микола Нагорний відзначатиме свій 80-літній ювілей. Незважаючи на вік, він залишається жвавим і життєрадісним. Його оптимізму вистачає на все і на всіх: і на родину, і на сусідів, і на колишніх колег. Про лікарню і тих, з ким там працював, він готовий розповідати й розповідати. Бо, окрім основної роботи, свого часу 10 років очолював медичну профспілку колишнього Менського району. І навіть коли вийшов на заслужений відпочинок, ще тривалий час займався громадською діяльністю – очолював ветеранський рух медиків.

Прізвища, долі багатьох тих, хто піклувався про здоров’я менян, знає і пам’ятає Микола Степанович. У радянські часи одним з його захоплень була фотографія. Під час зустрічі він виніс декілька фотоальбомів, у яких як родинні світлини, так і фото часів роботи в лікарні. По них можна писати історію та біографії.


Навіть пес-дворняга Хатіко в обійсті Нагорних має комфортний будиночок

Пан Микола без труднощів пригадав тих, з ким пощастило трудитися. Про когось тільки чув зі слів колег. А організатором і учасником скількох заходів він був! Це різноманітні професійні конкурси, змагання, екскурсії, ювілеї і просто теплі зустрічі. Є що згадати за ці роки.

А ще Нагорні люблять згадувати вдвох. Як і пів століття тому, Микола і Валентина з теплом та любов’ю в очах дивляться одне на одного. З любов’ю, що переросла у взаємоповагу. Й інколи все ж згадують оту доленосну яблуню білого наливу.

Джерело: susidy.city, Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.