Отець Олександр: «Монастирське життя дисциплінує»

Отець Олександр

Кожен із нас – маленька, але безцінна деталь надскладного механізму під назвою «суспільство». Ми премося зі шкури, аби посилити свою значимість у ній. Ставимо перед собою «глобальні» цілі і лише з настанням чорної життєвої смуги усвідомлюємо їх безглуздість. І доки ми, «суспільні елементи», функціонуємо справно, тобто, рухаємось за невиправданим планом до виплеканої мети, ми є і успішними, і потрібними. Але варто суспільному механізму дати збій – як із геніїв та кумирів перетворюємось у велике ніщо. Розбиті і пригноблені, часом йдемо за порадою до таких, як він.

Наш герой прийшов у світ як Сашко Мельниченко, сьогодні ж люди звуть його «отець Олександр». У дитинстві він мріяв стати військовим, але тепер крокує у лавах Божої армії, підтверджуючи свій вибір цитатами зі Святого Письма. Йому лише двадцять сім, і сім років з них він веде чернечий спосіб життя...

Хлопчик-прихожанин

Він народився за шістнадцять кілометрів від Чернігова у селі Рудка в звичайній і далеко не релігійній родині. Батьки відвідували церкву вкрай рідко, як правило, на Великдень та ще деякі великі свята. Хлопець ганяв м’яча, захоплювався радянськими фільмами про Другу світову війну, намагався ні на крок не відставати від сучасності і нічим не відрізнявся від своїх однолітків. Нічим, окрім слухняності.
Але «Господь від народження визначає, ким людині бути», – стверджує сьогодні отець Олександр. Ймовірно, йому самому було визначено стати православним служителем. Учнем сьомого класу він уперше потрапив до однієї з чернігівських церков на свято Прославлення століття Святителя Феодосія, і тоді душу хлопця заполонила «іскра Божа». Вражений численною кількістю вірян, пишним убранством духовенства, звучанням релігійних пісень, юний Сашко уже не мислив себе без церкви. Приємним здивуванням стала звістка про те, що церковній науці можна вчитися.
Важливою подією в житті отця Олександра було відкриття у рідному селі церкви 1996 року. Тоді ще підліток, він став постійним її відвідувачем і наймолодшим серед прихожан. Окрім віку, в церкві хлопець вирізнявся старанністю і щирою вірою в Господа. Сьогодні монах згадує, з якою неймовірною радістю ішов на вечірнє служіння Великопоклонної Неділі, несучи приготований матір’ю букет свіжих весняних квітів. Тоді місцевий батюшка благословив хлопця «ходити у вівтар», тобто, призначив своїм помічником – паламарем. Такий факт був найсправедливішою оцінкою поривань підлітка і вселив у його свідомість нову хвилю захоплення Богом.

Учень, паломник, семінарист

Батьки дозволили Сашкові відвідувати воскресну школу в Чернігові, заняття якої цікавили підлітка значно більше за традиційні уроки, хоча і в «цивільній» школі учень Мельниченко мав значні досягнення. В одні зі своїх останніх літніх канікул хлопець допомагав фарбувати дзвіничні сходи сільської церкви і від релігійних людей дізнався про існування гори Афон та святих отців, які проводили там  десятки років життя в абсолютному відлюдненні, присвятивши себе Богу. Відтоді майбутній священик почав мріяти про наслідування найвизначніших аскетів і всерйоз замислився про монастирське життя. Він витримував пости і готувався до вступу в навчальні заклади релігійного спрямування.
По закінченні школи були Чернігівське духовне училище та Київська духовна семінарія. Олександр намагався бути присутнім на всіх службах, «понаднормово» молився і читав Святе Писання. Він прагнув вести духовний спосіб життя й уникав світських благ. Семінарист не втрачав жодної нагоди відчути присмак чернецтва і щороку по кілька тижнів жив при монастирях різних єпархій. Канікули Мельниченко використовував для того, аби відвідати прославлені святі місця. Такі паломництва вимагали значних, як для студента, витрат, реалізовувати які за рахунок рідних було неприпустимо. Кожна поїздка фінансувалася частково (гроші на квитки та кишенькові витрати), тому нерідко за готельні номери хлопцю слугували вокзальні «апартаменти». Мати ж вірила в те, що її син зупиняється у знайомих… Родичі прогнозували, що Сашко стане відповідальним священиком і зразковим сім’янином. Однак він планував своє життя інакше…

Монах

Здобуття релігійної освіти поставило отця Олександра перед нелегким вибором: бути звичайним священиком або звичайним монахом. Служителі церкви радили не квапитись із рішенням і неодноразово наголошували на тому, що до монастиря може піти будь-який священик, а от монаху вороття у світ немає. Проте душевні коливання Мельниченка були недовгими. Він твердо вирішив повністю присвятити своє життя Богу і прийняти постриг.
Висвячування в монахи називається «рукоположенням». Погодьтесь, що лексичне значення цього слова є незрозумілим для більшості із нас – світських громадян. Не було воно відомим і матері Олександра. А постриг мав відбутися за її згодою. Проте хлопець не наважувався повідомити найближчій людині своє рішення. На допомогу прийшла кмітливість. У переддень прийняття сану він на хвилину відволік матір від буденних клопотів і просто попросив благословення на здійснення «рукоположення». Далека від релігійних тонкощів, жінка перехрестила сина…
Наступного ж дня відбувся постриг. Отцю Олександру тричі було запропоновано відмовитись від монашества, але він тричі продемонстрував обдуманість свого рішення і таки прийняв сан. За тиждень відбувалася заключна частина висвячення, на яку уже була запрошена матір. Тільки під час цієї процедури жінка зрозуміла, яка доля чекає на її сина. Здивування, шок, розчарування, тривога – усі ці почуття заполонили надмірно чутливу материнську душу й ринули з очей потоками сліз. Серце нового монаха стискалося від болю, коли він побачив свою неньку в такому стані, лише тепер усвідомивши, що до постригу треба було готувати не лише себе… Близьким довелося прийняти вибір отця Олександра.

Суворе життя

…Уже шість років він несе службу Господню в Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському монастирі (перший рік після постригу Олександр провів у Батуринському жіночому монастирі). Кожна мить його життя супроводжується молитвами і проходить за несуворим – як для монастиря – розпорядком. Зазвичай ранок розпочинається о 5:30. Після гігієнічних процедур та молитов у келіях монахи збираються на службу «полуночницю» (о 6:00), яка переходить у Божественну літургію. По її закінченні всі розходяться на «послушанія» (роботи), а опівдні збираються на обід. Перед вживанням пісних страв (у монастирі немає м’яса) монахи читають Житія Святих. Завдяки щирій молитві їжа попри свою некалорійність та порційну обмеженість набуває корисних властивостей, посилаючи організмові не тільки відчуття ситості, а й позитивну енергію. Перед «вечірнею» (о 17:00) Божі служителі йдуть на кількагодинні «послушанія», а приблизно о пів на восьму вечора сідають за вечірню трапезу. По її закінченні кожен монах зобов’язаний відбути «келійне правило» (читання молитов у келії). Конкретно визначеного часу для «відбою» (на відміну від армії та дитячих таборів) в монастирі немає.
«Монастирське життя, – стверджує отець Олександр, – дисциплінує людину, заспокоює, відкриває її серце Богові і позбавляє депресії
Сьогодні в Спасо-Преображенському монастирі є десять монахів і приблизно стільки ж послушників. За зразкову поведінку та щире служіння Богові героя статті призначено «смотричим» вказаної релігійної установи (згідно з аналізом обов’язків, ця посада нагадує посаду шкільного старости).

Про політику і телевізор

Герой статті достатньо орієнтується в політичній ситуації на Україні і на пристойному рівні обізнаний з літературним та музичним мистецтвом. Найближчі президентські вибори отець Олександр збирається проігнорувати, але це не означає, що йому байдуже до майбутнього нації. Своє рішення священик аргументує твердженням «Кожен народ заслуговує на таку владу, яку він має!» Якщо кожен українець сповідуватиме елементарні православні заповіді, то і політична, і соціальна ситуації в державі суттєво покращаться. Погодьтесь, у цьому є сенс.
Герой статті вважає телевізор корисним винаходом, але не бачить потреби використовувати його за тим призначенням, якого ми йому надаємо. Так, священик втомився від нав’язливих думок заполітизованих новин й аморальних та жорстоких фільмів. Він вважає, що сформувати психічно здорову націю на такому матеріалі просто неможливо. Він сумує за світлими радянськими фільмами, які вчили «жить дружно» і несли з екранів нотки радості, добра і позитиву. Отець Олександр виступає проти музики, яка масово штовхає людей на здійснення негативних вчинків. Монах пропонує прищеплювати юному поколінню любов до класики, у тому числі, і до класичних народних пісень, які, окрім красивих слів і приємних мелодій містять і такі необхідні сьогодні виховні елементи.

Монах ставить за приклад Тетяну Ларіну

Священик дає кілька порад і забобонним. Він не радить вірити снам, адже, якщо вважати їх передвісниками важливих подій, то вони, особливо небажані, втіляться в життя з набаченою швидкістю. Окрім того, не треба шукати ліків від фізичних та душевних недугів у народних знахарів: їхні ворожіння – це звернення до темних сил (інша річ старці – релігійні люди, яким дар зцілення посланий Богом). Отже, традиційна медицина та щира віра в сили Господні – запорука швидкого й ефективного одужання.
Серце героя статті наповнене любов’ю, а на обличчі панує спокій. Попри молодий вік, він не тільки здобув повагу серед прихожан, а й став прикладом для інших монахів. Його не лякає, що колись у ньому заговорить батьківський інстинкт або він закохається. По-перше, отець Олександр упевнений, що Господь убереже його від таких небажаних епізодів, а по-друге, існують численні правила святих отців, які містять тисячі порад щодо того, як перебороти в собі ці спокуси. Всі поради святих отців ґрунтуються на утриманні від будь-яких фізіологічних потреб і зануренні в молитву: менше їсти, менше спати і більше працювати – щоб не було сил зайвий раз віддаватися грішним думкам (і не тільки думкам), більше молитися – щоб «перепрограмувати» неправильні умисли в релігійно виправдані прагнення.
Сьогодні ж отець Олександр доостанку віддає себе Господу. Сучасним представницям слабкої статі він ставить за приклад пушкінську Тетяну Ларіну (із «Євгенія Онєгіна»).
Отець Олександр є втіленням високої моральної чистоти і душевного світла. Святителя Феодосія вважає своїм життєвим супроводом, посланим «згори», адже всі важливі зміни в долі монаха пов’язані саме з цим іменем. Отець Олександр справно несе Божу службу у звичайному монастирі і не прагне легких шляхів. Життя справжнього християнина і, як результат, досягнення царства Божого – мета героя статті.

Катерина Терещенко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.