Наталія Василинчук: вона творить життя на світлинах

Кожна людина з’явилася на світ, аби творити добре, світле та вічне в ньому. І тому люди несуть це прагнення в собі, виплескуючи його назовні завдяки натхненню і покликанню. Такою творчою особистістю є і Наталія Василинчук.



Вона із захватом розповідає про те, як прийшла у дивовижний світ фотомистецтва:

– У дитинстві бачила, як мій дядько фотографував, його світлини були душевними й атмосферними. А потім, коли я була на першому курсі в інституті, мені батько подарував фотоапарат «Зеніт-TTL». Це був гарний подарунок, і я зраділа, бо почувалася творчою людиною. Мені завжди хотілося малювати, але виходило не зовсім так, як я це уявляла. А от коли фотографуєш – то хоч і не малюєш олівцями та фарбою, але твориш життя на світлинах разом із самим життям, величною природою. Ти, на перший погляд, просто фіксуєш мить, але для цього теж треба докласти зусиль, фантазії. Адже саме ти бачиш цей краєвид чи якусь миттєвість життя людини, її вираз обличчя...

Тому, коли я почала фотографувати, зрозуміла, що саме це – моє. Перші кроки у фотографуванні мені допоміг зробити мій майбутній чоловік – він показав мені, як користуватися фотоапаратом, робити знімки. І коли я кудись їхала, то завжди брала із собою фотоапарат – була таким собі сімейним фотографом. Хроніку нашої великої сім’ї мені подобалося вести.

А 2013 року мене запросив до фотоклубу Микола Турчин – він та Віктор Кошмал організували його при міській бібліотеці імені Коцюбинського. Я вперше тоді прийшла на засідання. І там не почувалася дилетанткою, але потроху й навчалася, придивлялася до творчості інших. Це ж добре, коли тобі розказують, як краще зробити знімок із технічного і художнього боків. Тому хочу подякувати нашим керівникам за це і всім моїм друзям-фотоклубівцям – вони непересічні люди, талановиті в різних сферах. Також щира подяка моїй сім’ї, адже вона прийняла моє захоплення із розумінням.

Були у мене й персональні вернісажі – наприклад, перша фотовиставка «Трояндовий рай». Тоді померла моя мама – у 2016 році, і я вирішила в пам’ять про неї зробити цю виставку в бібліотеці імені Коцюбинського. А потім, коли виставка закінчилася, мій головний лікар – я за фахом лікар-фізіотерапевт, працюю в Чернігівській дитячій лікарні – запропонував прикрасити нашу актову залу моїми фотороботами. І до кожної троянди на світлині я підібрала маленькі уривки з віршів Ліни Костенко.

– Є такі моменти в вашій роботі фізіотерапевта, з яких ви також черпаєте натхнення?

– Дуже подобається працювати з дітьми. Я швидко знаходжу контакт із маленькими пацієнтами. Безмежно люблю їх фотографувати, звісно, не на роботі. Але часто роблю знімки дітвори на майданчиках, у парку з дозволу батьків. Діти такі безпосередні, щирі, емоційні та справжні... Був у мене і фотопортрет хірурга. Він – професор, приїздив до нас у лікарню, проводив майстер-клас із операцій.

– Що краще: плівка чи цифра?

– Раніше вважалося що плівка, бо тоді цифрові фотоапарати були недосконалими. Зараз же вони її наздогнали. Але в самій плівці була така магія – коли ти не робив сто кадрів одного предмету, а намагався «клацнути» один кадр прицільно, потім проявляв плівку, а затим робилися фотознімки. То дивовижні чари, коли на білому фотопапері проявлялося зображення. Зараз же можливості техніки гарні, і в цьому є багато плюсів – можна, наприклад, обробляти фото. Але фотошопом я не дуже володію, намагаюся по мінімуму робити обробку. Я прихильниця натуралістичного зображення.

– На вашу думку – що є найвищою насолодою для фотографа?

– Сам процес. І те, що твоя робота знаходить відгук у душі того, хто на неї дивиться. Може, ти хотів сказати щось інше, але людина споглядає – й одна бачить це, а інша – ось це.

– Які поради ви можете дати початківцям, котрі хочуть серйозно зайнятися фотографією, але не знають, із чого почати?

– Хай починають хоч із простого – телефони зараз із гарними камерами. Також треба вивчати фотокласиків, дивитися їхні роботи, читати підручники з різних жанрів фотографії – як правильно побудувати композицію, як краще передати зміст світлини.

Бо зараз ми часто бачимо крайнощі – тільки класичне чи тільки авангардне. Хоча гарним є все. Світ прекрасний своїм розмаїттям. Але потрібен особистий почерк у роботах, свій погляд на світ. І водночас варто сподіватися не лише на фотошоп, а й на своє вміння, натхнення та свій індивідуальний погляд.

І це правда. Вміння і натхнення – найважливіші для фотографа й для будь-якої людини, причетної до творчості. Завдяки досвіду, втіленню мрій і бажанню людина може досягти успіху в улюбленій сфері. Головне – не зупинятися на досягнутому та постійно прагнути більшого.







Джерело: газета «Деснянська правда», Юлія Молібога

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.