Валентин Бобир — скромний боєць волонтерського фронту

Четверг, 5 Января 2023 15:10 | Просмотров: 4689 | Обновлено 20 Января 2023 13:18

Ім'я Валентина Бобиря знають ледве не всі містяни, принаймні ті, що присутні у соцмережах та читають новини в Інтернеті, бо нема того ЗМІ чи пабліку, які хоча б раз не використали його фото у своїх публікаціях. Деякі, навіть, роблять це на постійній основі, при цьому герой нашого інтерв'ю не вимагає за це оплати.

Але мова піде зараз не про його фотороботи, хоча зізнаємось, що зв'язались з ним, як раз для того, аби написати про те, як він знімав Чернігів під час облоги і після. Та виявилось, що після 24-го лютого Валентин співробітник Чернігівського обласного архіву (установі нещодавно виповнилось 100 років - авт.) та фотограф-любитель присвятив весь свій час та душевні сили — волонтерству. А саме - відбудові пошкоджених домівок чернігівців, внаслідок російської агресії.
Тож про все по порядку.

Валентину нещодавно (14 грудня) виповнилось 39 років. В архіві він працює 17 років після закінчення педуніверситету. Фотографією захопився, ще будучи студентом, дивлячись на батька і дядька, які використовували плівкові апарати. Першу цифрову камеру, роздільної здатності у 7.1 мегапікселі купив у кредит у 2006-му році, позичивши гроші у батьків. Камера згодилася герою нашого інтерв'ю не тільки для творчих пошуків, а і для заробітку. Нею оцифровував літературу для студентських робіт, перетворюючи фото на текст через програми розпізнавачі. Створив таким чином для своїх лінивих колег по парті більше 100 рефератів, курсових, бакалаврських і дипломних робіт.

Чоловік зізнається, що портретна зйомка чи тих же весіль не приносять того захоплення, яке отримуєш спостерігаючи за природою. Полюбляє репортажні тематику - спортивні змагання, динамічні події. Каже, що його фішка — пейзажі, архітектура. Тому саме фотосправою великих грошей заробити не доводилось, адже зйомки людей у мирний час, це як правило і є хліб, будь-якого комерційного майстра. Серед своїх колег-фотомайстрів виділяє Андрія Козуна, Андрія Олексієнко, Марію Петренко, Аліну Андрєєву, Андрія Кудіна, Миколая Мороза, Максима Чуба, Олесандра Арендаря - вважає їх сильними «технарями» з надзвичайно розвиненим почуттям краси і вмінням зловити потрібний момент.

У 2008-му році Валентин придбав першу дзеркалку, та навіть організував мобільну фотостудію для своїх учнів, щось типу сучасного коворкінгу і почав творчо знімати для себе. Іноді проводить майстер-класи, міні-курси, як от з мобіліографії, тощо.

Неабияк допомагає у пошуку гарних об'єктів для зйомки прихильність до велоруху нашого міста. І нерідко під час подорожей фіксує навколишню красу та унікальність нашого краю.

- Як вдалося знімати воєнний Чернігів, коли не те що військові, навіть перехожі агресивно реагували на людину з камерою, побоюючись, що ці знімки будуть використані ворогом, - запитую.
- У березні було знімати дуже важко, бо оточуючі ставилися до людей з камерами надпідозріло, на тебе могли наставити автомат, а розмова з приводу причини зйомки могла затягнутися на години. Було бажання підзняти хлопців на барикадах, дуже яскраві ракурси і персонажі тоді були, але то було дуже не на часі. Ці образи і сцени так і залишаться у пам’яті. Тоді хотілося щось передати захисникам, банально придбати того ж хліба

І хоча зараз можна непомітно знімати телефонами, камери яких мають надзвичайно потужну роздільну здатність, - це все не те. До того, ж телефонна камера значно програє камері професійного фотоапарату у вечірній та нічний час. Тож одного разу мені порадили оформитись у місцеву спілку журналістів, аби мати відповідне посвідчення. Першоумовою вступу до спілки було надати перелік публікацій фото у чернігівських ЗМІ. І коли я почав складати цей перелік, то на мій подив не знайшов жодного місцевого ЗМІ, де б мої фото не використовували хоч раз, - жартує мій співрозмовник.

- Також тоді треба було оформлювати відповідний дозвіл через Чернігівську ОВА, але з цим проблем не виникло, бо моє офіційне місце роботи підпорядковується даній установі.

- Незабаром доля звела з військовим кореспондентом Дмитром Малишевим. Йому потрібні були кадри нашого міста (в основному зафіксувати руйнацію культурних об'єктів) для 3-Dпроєкту “Віртуал-Юкрейн”. До прикладу, він зробив трьохвимірний тур відомим літаком «Мрія» до і після руйнації, тощо. У Чернігові це мали бути стадіон ім.Гагаріна, Чернігівська обласна бібліотека для юнацтва, також відома як будинок Тарновського, зведена наприкінці XVIIІ століття (стоїть зараз зруйнована росіянами поряд зі стадіоном), колишній кінотеатр ім.Щорса, готель “Україна” і т.д.

- Найважчим для мене у цій роботі було те, що я вперше у житті не зміг з ходу знайти потрібний ракурс, точку зйомки. Адже до цього я все життя намагався показати красу, а тут навпаки — масштаб руйнації, та так щоб на одному кадрі це було видно. Найбільше це мені запам'яталось під час зйомки стадіону, бо ти стоїш у шоці, дивишся на об'єкт - а його нема, що знімати?...

- Зауважу, що у березні-квітні був час, коли я взагалі хотів продати фотоапарат, руки опускалися, відчував його як сторонній, чужий, непотрібний мені предмет, просто кусок пластику і скла і купити щось більш практичне. Наприклад, автомобіль, на якому я зможу вивезти за потреби людей чи доставити необхідний вантаж, - зітхає Валентин.

Досі почуваю себе зрадником

Запитую у Валентина, як зустрів 24-те лютого і скільки витримав у Чернігові під час облоги. На мій подив чоловік відповів, що і дотепер почуває себе зрадником, через те що деякий час провів поза межами міста.

- Зустрів як і більшість, у ліжку, я тоді ще хворів. Звісно пішов на роботу, спостерігав як місто покидали люди, познімав і заховав всі накопичувачі з оцифрованими справами. Ми проживаємо з моєю дружиною, дочкою (у березні дівчинці виповнилось 9 років) і моїми батьками у приватному будинку. Коли почались перші прильоти звісно було страшно, спали під столами, ховалися у льоху. Там було дуже вогко, холодно, на стінах слимаки. Найближчий «прильот» - сусіду в будинок за 10 метрів, з безпілотника (на щастя не розірвалося), ще у лютому, а в же у березні за 150 метрів від нашого будинку були більш серйозні «приходи», там руйнація була дуже сильна, влітку один з таких будинків розбирали, вивозили залишки, - згадує Валентин.

- І ось я почав спостерігати день за днем, як очі моєї дитини та дружини починають поступово згасати, вони стали дуже пригніченими. Саме через моїх дівчат — дружину та дочку, я вирішив, що треба їхати з міста, адже дитина не повинна бачити такого. Страшно було, бо перед тим вже знали, що були обстріли по шляху.

- Дитині казав напередодні, що напад росії на Україну нелогічний і економічно невигідний і сам у це вірив. Казав, що в наш час війна з танками і автоматами – то може бути десь у дикунів, а виявилося, що дикуни прийшли до нас…

- З пошуком автівки для виїзду дуже допомогла сестра дружини Ілона, яка, до речі, дистанційно, з Чікаго, допомагала більше ніж 10 родинам з різних міст України знайти прихисток у безпечних місцях. Була сім’я з автівкою, але без водія, в нас був водій, але не було на чому їхати. Тоді багато людей так кооперувалися — у когось був транспорт, у когось пальне, а у когось водій. Моя дружина погодилась сісти за кермо, бо має гарний водійський стаж і так ми домчали аж до Західної України. Вона везе, я кажу як і кудою їхати, досвід спортивного орієнтування став як раз у нагоді. Три дні, більше 1300 км – зовсім інше життя, де не літає літак над головою, де нічого не прилітає, а на сусідній вулиці не працює ракетна система. У ті дні в Чернівцях, наче ні в чому не бувало, люди слухали музику у закладах, дарували один одному квіти, спокійно жили своїм звичним життям. А ти просто не віриш, що це реально, бо в голові сирена, літак, вибухи… Далі ми роз’їхались, дівчат доля закинула до Ірландії, а мені таки вдалося повернутися до міста, хоча мости були зруйновані.

- Моя дочка, коли телефонує звідти каже, що мріє про башту, як у казці про принцесу Рапунцель, але щоб у ній були отвори, через які можна можна відстрілюватись від москалів, - сміється Валентин. - Показувала малюнки, на яких зображено війну і де є перемога. Також мріє про собаку породи ши-тцу, бо у родині де вона живе є така, вона кожного ранку проводжає її до школи. А поряд мешкає родина, що таку породу собак розводить.

- Мої брати, якими я надзвичайно пишаюсь, більше пробули в місті. Старший — розбирається у будь-чому, механіка, електроніка, – він робив світло з сонячних панелей у одній із шкіл, де тимчасово перебував з родиною, а також на нашій вулиці, куди люди приходили заряджати гаджети. Молодший з дружиною — займався забезпеченням хлопців термоодягом та їжею. Його «ластівка» стільки пережила, а в ремонтах встигла побувати стільки, що мабуть дешевше було б купити нову.

- Коли моя родина була в безпеці я одразу повернувся і скажу вам, що аби не мої дівчата, у мене б і думки не було покидати рідне місто, але сталося як сталося. Та все одно, свербить у мозку, що поки брати були у Чернігові - я був у цей час дуже далеко, а потім потрапити не міг назад. Чіпляє це мене дуже.

Волонтерство

- Починаючи з квітня, коли росіяни відійшли з нашої області я почав розмірковувати над тим, як допомогти містянам. Але не одразу, бо рашисти додали роботи в архіві. У нас по місту розміщені 4 головні корпуси. Один з них на 3-му поверсі найбільшої у Чернігові аптеки/складу. Цей район — Шерстянка, тоді теж був на лінії вогню і з приміщення вилетіли геть усі вікна та більшість дверей були пошкоджені. А архів, як ви розумієте, це у першу чергу — документи. Документи паперові, які не переносять вологу та неприйнятну температуру. Тож більшу квітня займався тим, що затягував віконні пройоми плівкою та ремонтував двері.

- Паралельно з цим продовжував шукати куди можна направити сили у вільний час, думав і про копача могил і про поштового кур’єра. Але усюди чекала відповідь: “Люди вже є”.

- Аж ось у червні довелось приєднатись до спільноти, яку очолив Галюга Андрій Віталійович. Для мене ця людина — приклад порядності, альтруїзму, самовідданості. Вони займалися тим, що допомагали розбирати завали зруйнованих будинків та ремонтувати вцілілі у мікрорайонах Бобровиця, Подусівка, виїздили і у Новоселівку, інші прилеглі села — Киїнка, Деснянка і т.д.

Це все було спочатку спонтанно, але на об'єкт іноді приходило за моїми підрахунками до 250-ти осіб. За день могли охопити 7-10 локацій.

- Для мене було дивно бачити, що до нас могли приїхати 3-4 автобуси людей з тієї ж Корюківки. При цьому це люди були досить успішні, з роботою, родинами, які якимось чином виділяли вільний час на приїзд у Чернігів та допомогу стороннім людям своїми силами. Вони й на передноворічні святи приїздили у костюмах наших діточок вітати та дарували смаколики.

- Пізніше у липні, коли люди бачили результати нашої діяльності пішли донати (грошові надходження). Це могли бути геть різні люди. Наприклад, телефонує звичайна продавчиня зі Старої Бобровиці і питає: “Що вам потрібно?”, відповідаємо що треба, а вона кладе слухавку та переказує 1 800 гривень на картку. Тож довелось створити громадську організацію “Бо можемо”, адже весь цей потік коштів потрібно було якось оформлювати, звітувати.

- Часто було так, що люди, у яких, скажімо не було грошей підвозили різні смаколики, допомагали інструментами, своїми руками. Був випадок коли приїхав таксист і привіз цілий пакет запашних булок. Сказав, що знає хто ми є, а про нас вже почали з'являтися публікації у ЗМІ, та й видно було зі сторони, що ми робимо на тій же Бобровиці. Було дуже приємно.

- Або якось дзвоне чоловік: “Заберіть бензопилу і новеньку тачку”, - ми приїздимо, а у нього будинок — “в нуль” і він все це віддає...

- Пізніше ми почали отримувати гранти, допомогу з за кордону, за що дуже вдячні тій же Марії Стороженко, багато благодійних організацій долучались до нас та допомагали, - згадує Валентин.

- Як психологічно себе почуваєте?
- Іноді здається, що ось-ось і “дах поїде”, - зізнається Валентин. - Алкоголь не допомагає, якщо що. Особливо “накриває”, коли спілкуєшся з людьми, що втратили не тільки свої оселі, але і рідних, тим більше дітей. Люди сидять на своїх локаціях — і у них порожні очі.

- Бувало ідеш по Яцево, - гільзи під ногами. ЗАЗ - їдеш ввечері - собак нема, котів нема, якийсь профнастил колихається поміж будинків - виходить бабця із завалів у неї очі пусті, а ти дістаєш з рюкзачка якусь консерву-тунець і даєш їй. Навіть у моєму районі, коли ходжу, бачу, що дуже багато темних вікон, а це означає, що люди там не живуть — виїхали.

- Надихнули спомини про розповіді діда, який після 2-ї світової війни відбудовував Севастополь. Я, мабуть, не з тих людей, що готові брати зброю до рук, а ось відбудова — це моє.

- Коли ми почали збирати наші толоки, то ось ця пустота в очах людей, - хазяїв зруйнованих осель почала зникати, люди починали оживати. І це мене піднімає над прірвою і дотепер, і це головна мотивація для всіх інших волонтерів нашої організації.

- Якось знімав відео для однієї організації, що також допомагає відбудовуватись людям. Вони в ході інтерв'ю розповідали свої історії, як евакуювалися через мінні поля, як живуть у гаражі, після того, як у будинок 7 мін прилетіло. Людина плаче, ти плачеш, ставиш камеру на паузу і йдеш звідти потім ніякий.

- Був період, коли 500 гривень на 2 тижні залишався, а я думаю: “Комусь важче і їм нема кім підперти себе, ні дітей ні онуків”.

- Як люди реагують на вас?
- Ви знаєте, по-різному. Буває, що сусіди приходять допомагати, коли бачать, що відбудовують будинок, буває, що не поспішають на допомогу, а тільки виглядають з-за паркану і обговорюють, але не підходять близько. Буває, що люди у яких все в порядку викликають волонтерів, аби їм зробили задарма роботу, а буває, що приїздять з віддалених районів допомагати нам містяни, у яких будинки зруйновані до фундаменту. Ми, як можемо заохочуємо: “Хочеш, щоб до тебе завтра прийшла така команда, допоможи тут і сьогодні”. А було що бабуся 80 років приходила, аби допомогти, ледве відігнав, чи дідусь у якого нога майже не переставляється, або жінка з рукою у гіпсі.

- Чи багато у команді дівчат?
- Як не дивно, але так. Є й такі, що зростом 150 см., вага не більше 50-ти кілограм, мале як ципля, батарею тягне, лізе на дах, чи ще щось таке. Я за цим намагаюсь слідкувати і хоч волонтерами не можна командувати, завжди роблю зауваження, коли дівчина, якій ще народжувати сідає на холодне каміння, чи намагається підняти щось надважке.
- Знаєте, іноді зворушливі моменти бувають. Ти працюєш на локації, щось там перекладаєш, забиваєш, аж ось з провулку у ранковому світлі виходе дівча з рюкзачком за плечима, і ти розумієш, що точно до нас. Далі воно підходить, ніяково посміхається і каже: “Драстуйте, дядьку, я до вас. Прочитала що ви людям допомагаєте”.

- Ви можна сказати, гуманітарій, нема професійної будівельної освіти, навіть курсів не проходили, як ви розумієте що треба ремонтувати так щоб воно потім не завалилось?
- Я раніше теж так думав, буде важко, як так, я ж не будівельник. Але якщо є бажання — всьому вчишся і дуже швидко. По-перше, дуже допомагає Ю-туб, по-друге у нас є декілька бригадирів-добровольців, які є професійними будівельниками, вони оглядають зруйновані об'єкти і поясняють, що і як робити, та наглядають за ходом робіт. Ми навіть думали наймати додатково таких за гроші, адже ентузіазм у людей з приходом холодів і скороченням світлового дня згасає, але поки що маємо таких професіоналів, що за гроші таких не знайдеш!

- Мені здається, що по прошестю цих кількох місяців толок, я вже сам можу бути будівельним консультантом, - посміхається Валентин.

- У нас у команді є декілька пром-альпіністів - вони не профбудівельники, але вчать і інших. Іноді, буває що за кришу можемо і побитися, адже багатьом цікаво — як це ремонтувати дах і спробувати себе у цьому. Також до нас приходить 17-річний хлопець який з нуля почав освоювати усе і фігачить, на совість, дуже талановитий, він сам студент. Є ще дівчина, якій 21 рік, і яка лазить по дахах, як заправська альпіністка. Є навіть суто дівчачі підряди.

- Бували дні влітку, коли мінівата летить в обличчя, за бортом +39 градусів і води ніде попити. Якось на ногу впало щось важке, то 2 тижні шкутильгав.

- До речі, про небезпечні випадки на будівництві. Іноді не так страшно те, що на тебе щось, впаде, як подряпина, яка може спричинити правець. Тож зробив щеплення проти нього (в дорослому віці ревакцинація починається у 26, 36, 46, 56, 66, 76, 86… років, - авт. ) і всім своїм порадив. Хоча вони віднікувались, шукав партнерів на флакон, бо один іде на декілька доз.

- Знаєте, що ще важко переживав, усвідомлював. Це коли бачив людей з понівеченої Новоселівки. Жили вони може і небагато по чиїмось міркам, але і не бідно, непогані будинки мали, і в один день стали жебраками.

- За останній час зробив висновок, що люди збираються біля собі подібних. Вся наша команда дає мені енергію, аби не опустилися руки. Срачів між нами нема, якщо сваримося або ради сміху, або якщо дійсно складається ситуація, що міцне слівце не втрималось на язику, - закінчує розмову мій співрозмовник.

Gorod.cn.ua