Менська школа медсестер. Замість білого халата вдягли військові шинелі

Вісім десятиріч минуло відтоді, як нацистська Німеччина розпочала війну проти Радянського Союзу. Українські землі одними з перших потрапили під чобіт окупантів. Хоч на Менщину німці дійшли через два з половиною місяці після нападу, але присмак пороху наші земляки відчули з перших хвилин німецької агресії. На прикладі однієї невеликої групи молодих людей можна уявити весь спектр переживань, страхів та випробувань тих справді гарячих червневих днів 1941 року.


Олександра Лавріненко (п'ята зліва) та Марія Андрієнко (сьома зліва) з колегами в День Перемоги. Фото 80-их років

У Мені була медична школа

Про цей факт вдалося дізнатися, гортаючи архівні підшивки «Колгоспної правди» під час підготовки чергового допису з історії «Нашого слова». У номері за 22 червня 1971 року районна газета опублікувала статтю під заголовком «Випускний вечір не відбувся». Як виявилося, напередодні війни в Мені діяла медична школа. Це був навчальний заклад, у якому можна було здобути фах медичної сестри.

Ось і 1941 року навчання в школі завершили 54 випускниці. Молоді симпатичні дівчата. Всім по вісімнадцять. Усі сповнені сил для втілення планів на майбутнє. Кожна готувала своє найкраще вбрання для того, щоб відтанцювати на випускному вечорі, який запланували саме на 22 червня.



"Олександра Лавріненко все життя пропрацювала в Менській районній лікарні"

Останні роки перед пенсією – старшою операційною медсестрою хірургічного відділення. Тоді, в уже далекому для нас 1971 році, Олександра Яківна так згадувала про свій випускний, який так і не відбувся: «У нас усе було підготовлено. Запросили музикантів. Тільки б погуляти! І раптом, ніби грім серед чистого неба: «Війна!» Всі дівчата негайно зібралися в училищі. В їхніх очах згасли радісні вогники, котрі світилися ще вчора. По коридору мовчки, відмірюючи крок за кроком, ходили лікарі – їхні вчорашні наставники».

Перший ранок війни

Молоді медсестрички замість випускного влаштували проводи своїх лікарів на фронт. Білі халати довелося замінити на військові шинелі менським лікарям Євдокиму Волосусі, Федору Лаврову, Антону Казимірчуку, Андрію Середі та іншим. Згодом вслід за своїми вчителями на фронт відправилися й медсестри Віра Туран і Марія Андрієнко.

Євгенія Самійленко, колишня випускниця Менської медичної школи, через тяжку хворобу не змогла потрапити на фронт. Вона дивом перенесла недугу в умовах нацистської окупації, а в повоєнні роки стала на сторожі здоров’я земляків, працюючи в райлікарні.



"Євгенія Самійленко з теплом пригадувала всіх своїх однокурсниць"

Віра Туран медсестрою пройшла фронтовими дорогами, потрапила в полон і пережила звірячі знущання в застінках Освенціма. Аня Козлова партизанила на Корюківщині і, на жаль, загинула. Після звільнення рідного краю знову вдягли вони білі халати: Марія Андрієнко та Олександра Кравцова – в Мені, Анастасія Ющенко – у Волосківцях, Євдокія Веркошанцева та Марія Володько – в Киселівці, Євгенія Скороход – на Сосниччині.

І хоч війна не дала змоги відсвяткувати випускний вечір тоді, в 1941 році, але випускники Менської медичної школи виправдали високе довір’я і все своє подальше життя продовжували стояти на варті людського здоров’я.

Ми їх пам’ятаємо

Газетні дописи 70-х років не завжди прикрашали фото. Так само і з тим дописом піввікової давності: тільки текст, історія, прізвища. Тому ми все ж вирішили виправити цей недолік і задалися ціллю віднайти хоч щось. Зробити це було нелегко, оскільки давно вже нема серед нас героїв публікації. Навіть важко було віднайти когось із молодшого покоління, кому довелося пліч-о-пліч працювати з ними в районній лікарні.

Єдиною зачіпкою залишалася профспілка медичних працівників. Але і там не змогли допомогти нічим, окрім того, що порадили звернутися до колишнього лікаря-рентгенолога Миколи Нагорного.


Микола Нагорний тривалий період очолював медичну профспілку

І дійсно: Микола Степанович має великий фотоархів, у якому вдалося віднайти фото героїнь публікації про випуск Менської медичної школи 1941 року. Фотоальбом Миколи Нагорного надихає на спогади. Що не людина – то окрема історія. Микола Степанович із задоволенням надав можливість найближчій газеті скористатися ним.

Багатьох згаданих вище медсестер він пам’ятає по роботі. Когось доводилося вітати з ювілеями, святами. І хоч нікого з них нема серед нас, але залишилися фото в архіві Миколи Нагорного. І пам’ять. Пам’ять у серцях рідних та декількох поколінь менян.

Джерело: "Сусіди City", Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.