Оксана Пульгун: «Я маю захоплення»

Вона мріяла в дитинстві, що буде лікарем. Коли була дитиною, то в лікарню йшла без страху і ніколи не плакала, адже тоді їй віддадуть використаний .шприц, якусь пробірку, пусту тару з під ліків. І вона дома гралася ними і лікувала своїх ляльок. її бабуся мала швейну машину і постійно щось шила, а вона завжди з цікавістю спостерігала за нею. Частенько бабуся дозволяла їй самій пробувати шити, а сама була поряд і уважно дивилися, щоб онука робила це обережно. Швейну машину берегла, щоб не зламали і нікому не дозволяла сідати за неї. Одного разу її кума подарувала на день народження красиву ляльку. Зраділа вона дорогому подарунку. А коли дізналась, що кума сама її зробила, не могла приховати здивування, і в голові зародилась ідея самій зробити таку ж красиву ляльку. З того часу пішло-поїхало. її умілі руки створили біля двохсот іграшкових красунь. Було, що на створення однієї «барбі» йшло три дні - азарт допомагав у ділі. А були і такі, що довго виношувались в думках, народжувалися, жили і знову народжувалися, адже міняла в них волосся, одяг, або взуття. Дитяча мрія бути лікарем так і залишилася в дитинстві. Та зараз 44-річна сосничанка має мрію, в яку сильно вірить і впевнена, що та обов’язково здійсниться. Не так давно вона була за крок до її здійснення, та деякі обставини не дозволили їй збутись. Але скоро, зовсім скоро...



ЇЇ СПРАВА – ХОБІ, А НЕ БІЗНЕС

Оксана Миколаївна Пульгун працює бухгалтером в Сосницькому технікумі бухгалтерського обліку. Потрапила сюди на роботу після того, як цей вуз і закінчила. Спочатку працювала на час декретної відпустки лаборантом. Далі була бібліотекарем, знову ж таки на час декретної відпустки. А тоді ввели в штат одиницю бухгалтера і їй запропонували вже на постійне місце цю посаду. Погодилась. Паралельно вступила до Харківського національного університету імені В.В.Докучаєва і 5 років їздила здавати сесії.

Якось була у друзів у гостях і там познайомилася з Павлом. Хлопець був родом зі Спаського. Сподобалися один одному і стали зустрічатися. Телефонували, він приїздив на побачення до Сосниці. Чим далі, тим більше розуміли, що не можуть один без одного і 14 липня 2001 року поєднали свої серця шлюбом. Пішли жити окремо, на квартиру. Було трохи переїздів, поки не купили, нарешті, свій будинок. Через три роки сімейного життя з’явилась донька. Два тижні дитина була без імені – не могли вибрати те, що подобалось найбільше. Схилялись до імені Софія. А тоді бабуся сказала, що досить вибирати, хай буде Ліза. Послухали і залишили запропоноване ім’я.

Син народився вже у власному домі, що купили. Батько хотів назвати його Денис. Мама бачила інші імена – або Антон, або Ілля. Та Ліза прийшла з бабусею до мами в пологове і спитала: "Мамо, а що робить Сергій?" Ім’я напросилося само собою і так і залишили.

Хрещена Сергія жила у Величківці і була майстриня з великої літери. Її донька танцювала у естрадному колективі «Фієста», їздила з виступами до Франції і ціле літо жила там. Мамі похвалилася, що хотіла купити там ляльку, але вона коштувала дорого, бо була ручної роботи.
Кума розповіла Оксані про це, а наступного разу, коли приїхала на день народження Сергійка, подарувала Лізі красиву ляльку. Подарунок виглядав дорогим і Оксана Миколаївна, побачивши її, була зачарована. Але додала, що не варто було витрачати такі великі кошти за ляльку. Яким же було здивування жінки, коли вона дізналася, що її своїми власними руками зробила кума. Якщо кума зробила, то і я спробую. Дома мала швейну машину, яка залишилася від бабусі Паші. Коли її не стало, дівчині минало 13 років. Мама весь час знаходилась на роботі і Оксана сама сідала за неї та шила, скільки хотіла. Це були зі старого пальто капці. І нічого, що підошва всередині містила папір і вони відразу перегинались.
Та цікавість до рукоділля була ще змалечку. В бібліотеці був журнал «Зроби сам». За ним постійно була черга. Та якщо він потрапляв до її рук, то все, що було в тому журналі, робилося.

В голові зародилося велике бажання: створити таку красиву ляльку самій. Одного разу була в своєї подруги і їй випадково на очі потрапила книга росіянки Олени Войнатовської. В ній був майстер-клас по пошиву ляльок.
Книгу взяла і по ній пошила ляльку. Одна ніжка вийшла довшою, волосся зробили із ниток. Вийшла все-рівно красивою, і Ліза гралася з нею залюбки. Далі була нова лялька, а за нею ще одна, і зупинятися не хотілося. Все більше шукала інформацію в інтернеті, стала купувати майстер-класи з викройками. За нею шилась лялька, а решту фантазія підказувала. Волосся різне, одяг теж.

До речі, одяг моделює теж сама. Бувало так, що пошита лялька згодом мала інший одяг, і так траплялося багато разів. А ставались і такі випадки, коли перешивала голову три рази, і якщо результат виходив невтішний, то «барбі» йшла в смітник. Такі випадки – рідкість. А взагалі виходили вони кращі одна за одну. Купує халафайдер, волосся, тканину для тіла, для одягу, шкіру для взуття і навіть вії.

Готові роботи показувала в інтернеті. Все більше почали друзі цікавитися ними. Велику частину подарувала. Багато купували. Але ціна за них символічна – якби повернути кошти за придбаний матеріал. Першу красуню купила колега по роботі. Радіє, коли знаходиться володар для її шедеврів і це вже не в збиток своєму гаманцю. Ця справа – хобі, а не бізнес. Іноді після того, як декілька днів працювала над роботою, казала собі, що це в останнє. Та минало всього декілька днів, в голові знову літали ідеї і знову сідала за бабусину машинку і починала творити.

МРІЯ МАЙСТРИНІ – ЛЯЛЬКИ З ПОЛІМЕРНОЇ ГЛИНИ

Ліза теж бере участь у створенні шедеврів, підказує, пропонує мамі свої варіанти. Готові роботи імен не мають, тільки декільком дали ім’я. Її ляльки є в багатьох містах України, поїхали вони і до Польщі, Італії, Норвегії, Франції. За їх створення сідає ввечері і затягується це до пізньої ночі. У ті дні, коли свято і шити не можна, все рівно сяде за свій робочий стіл, щось перекладає, прибирає, розглядає, думає, малює – одним словом надихається. Раніше вела їм підрахунок. А коли створена кількість була вже більше сотні, перестала рахувати. Та зроблених іграшок уже біля двох сотень. Створення такої ляльки – діло клопітке, делікатне і потребує уміння.

Пальчики в ляльки всього близько сантиметра, вони згинаються і можуть щось тримати. Але треба викроїти правильно і рівно зшити, всередину вставити дріт, щоб вони функціонували. Дивишся на готову ляльку і просто дивуєшся – ну, як так можна зробити!? Обличчя створити – теж треба мати добре вміння. Щоб оживити її, потрібні акрилові фарби і пастель. В процесі самого створення народжуються все нові ідеї – десь добавила виточку,
десь ніжку довшу, ручку зробила, під обличчя, колір волосся підбирає одяг та і він в процесі може змінюватися.

Майстриня чітко знає: немає меж досконалості. Вдома живе тільки понад десяток її робіт. Три ляльки – це особисто Лізи, вона їх дуже любить і береже. Зберігає в коробках. Дістала, подивилася і знову назад. Вони такі гарні, що гратися ними шкода. Вони для того, щоб ними милувались.
Та попри свою майстерність, є в Оксани Миколаївни мрія – це ляльки з полімерної глини. Є майстриня Оксана Сальникова, яка професійно володіє цією технікою і дає майстер-класи. Живе вона в Києві. Жінка мріяла потрапити до її і перейняти її досвід. Раніше була записана до неї, залишалось зовсім трохи до здійснення мрії, але життєві обставини не дозволили поїхати. Надію не полишила і вірить, що незабаром настане час для реалізації її бажання. Минулого року в інтернеті одна жінка розігрувала вхід у закриту групу, де давала майстер-клас по ліпленню ляльок. Оксані Миколаївні пощастило і вона отримала перемогу у розіграші. Це було дуже захоплююче і цікаво.

Є полімерна глина, яка сама застигає. А є й така, яку треба запікати. З цих матеріалів роблять руки, ноги, обличчя.

Решту тіла можна зробити з тканини. А коли обличчя набуває готової форми, його розмальовують. І вмілі руки це роблять так майстерно, що готова робота просто зачаровує і перед тобою неймовірно красива лялька.









ТВОРЧА СІМ’Я

Ліза, як і мама, творча дитина. Змалечку була спокійна, а коли стала підростати, ставала непосидючою і швидкою, як дзиґа. Мама віддала її на заняття танцями. Лізі це подобається. Вдома частенько витанцьовує перед дзеркалом, коли проходить повз нього. Енергія в ній просто б’є ключем. Багато разів виступала на сцені. А ще брала участь у обласних конкурсах і три рази отримувала нагороду за призові місця у виготовленні ляльок «Мати Україна», «Вертеп», «Український сувенір».

Виготовить їх доньці допомагала мама, але сама Ліза добре попрацювала над ними і втілила свою фантазію.

Чоловік ніколи не дорікає дружині, розуміє її захоплення, адже і сам має хобі – це полювання. Чекає з нетерпінням часу, коли відкриється сезон для полювання певного виду звірів. А ще любить рибалити. Син Сергійко – це татів помічник, любить крутитися біля батька, щось йому допомагати. Має трактора, садять картоплю. Тато вже вчить сина працювати на ньому і той, ой, як радіє, коли батько дозволить йому потримати кермо і проїхати з десяток метрів.

Мати захоплення – це окрилена душа, радість від процесу, задоволення у фіналі. Ти живеш цим, мрієш, фантазуєш, плануєш і втілюєш. Бажаємо майстрині, щоб її улюблене заняття ще довго жило і нехай не скоро настане той час, коли вона скаже: «Я мала захоплення». Адже це означатиме, що її майстерні руки вже не створюють неперевершених і красивих ляльок. Тож нехай це натхнення і задоволення для душі окриляє вас і щоб ще довго ваші вуста вимовляли: «Я маю захоплення».

Джерело: газета "Вісті Сосниччини" №17/10094, від 24.04.2021, Наталія Матвієнко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.