Михайло Павлович: «Музична школа – це все моє життя»

Михайло Павлович з донькою Світланою

Ніжні звуки охоплюють невеликий клас. Гра трепетна й чуттєва, без жодного збою. З-під пальців, що грають уже півстоліття, ллється то бурхливим потоком, то тонким струмком чарівна музика. Сивочолий баяніст посміхається своїм учням. Він (Михайло Чередниченко – директор і викладач Семенівської дитячої музичної школи) впевнений, що праця його не є даремною - у відповідь вихованці тішать вчителя своїми досягненнями. «Музична школа – це все моє життя», - сказав в інтерв’ю Михайло Павлович.

Михайла Чередниченка по праву можна вважати прикладом для сучасної молоді, адже він все своє життя присвятив одній справі – музиці. У вісім років він вже грав на балайці, потім навчився і на гармоні, і на баяні, і на фортепіано, а у 27 років – очолив музичну школу. Незабаром йому виповниться 70 років, а він й досі викладає. В Семенівській музичній школі Михайло Павлович – один із старожилів. Він очолює цей навчальний заклад вже 43 роки.

– Михайло Павловичу, щодень ви протоптуєте стежку від людей до музики. Так що ж потрібно, аби призвичаїтись до цього виду мистецтва?
– Учню потрібно мати бажання і завзято та наполегливо працювати. Успіх у музиці на 10% залежить від здібностей дитини і на 90% від наполегливості. В свою чергу ми (вчителі) «за ценой не постоим» - і навчимо, в допоможемо. Учень має повірити у власні сили і своєму вчителю. Отже, головне завдання викладача: знайти ключик до серця дитини. Важливо навчити учня розуміти те, що він грає, змусити перейнятись тим, що виконує. Адже у кожному творі закладений “код”, який треба розкрити. Тут важливо розуміти музику, мати її внутрішнє відчуття.

– Які у вас стосунки з дітьми, яких навчаєте?
– Я дуже люблю своїх учнів. Усіх без винятку: талановитих і неслухняних, мудрих і спраглих до навчання. Усі вони – мов мої рідні діти. Вважаю, що поганих дітей взагалі не існує.

- У кожного вчителя серед учнів є ті, ким можна пишатись, і небезпідставно. Кого такими вважаєте?
– Горджусь я кожною дитиною, котра у мене вчилась або вчиться. Усі вони по-своєму чудові. А щодо учнів, які немало досягли у музиці, то такі є. Наприклад, Володимир Дорохін (заслужений артист України, лауреат міжнародних конкурсів). Він нині працює на музично-педагогічному факультеті Ніжинського державного педагогічного університету. Мій учень Григорій Костюк (зараз він мешкає в Москві) понад 20 років працював військовим диригентом в Росії. А деякі мої учні після закінчення вищих навчальних закладів повернулись в нашу музичну школу вже викладачами. Наприклад, Ольга Булка. Вона пропрацювала в нашій школі 25 років. Тепер  - на заслуженому відпочинку. Хочеться згадати і про Анатолія Волка. Він і нині викладає в нашій школі.
Пишаюся я і дітьми, які зараз навчаються в нашій школі. Серед них – призери та переможці обласних конкурсів серед баяністів Павло Асмаковський і Павло Архипенко (він же став переможцем Всеукраїнського юніорського конкурсу серед баяністів у 2006 році), а ще - Анна Бурій (ще вона виборола «Бронзовий диплом» на Всеукраїнському конкурсі) та Олександр Климович.
Загалом, за час діяльності нашої школи 130 її вихованців успішно закінчили спеціальні середні та вищі навчальні заклади культури та мистецтв і стали професійними музикантами. Ось деякі приклади: Ігор Дорохін та Микола Дука. Вони нині працюють артистами в Оренбургському народному хорі. А ще - Оля Борисенко. Вона 20 років пропрацювала викладачем та концертмейстером в Чернігівському музучилищі імені Ревуцького, зараз викладає в Київській музичній школі імені Лисенка.
Ви знаєте, коли зустрічаєшся з колишніми вихованцями нашої школи або їхніми батьками, а вони розказують про свої досягнення, то розумієш – недарма прожив всі ці роки.

– Як склалось Ваше життя?
– Доволі цікаво. Народився я в Чернігівському районі в селі Льгів, а потім доля мене закинула в Семенівку. Хоча збирався я їхати працювати в Короп – дуже вже до душі були мені місцеві краєвиди. Але Василь Полевик (директор музикального училища, яке я закінчив) відмовив мене від мого задуму і порадив їхати в Семенівку (він тоді був закріплений за цим районом). Аргумент: «поїдеш в Семенівку не пошкодуєш - все життя там працюватимеш» - переконав мене. Так я приїхав сюди і справді жодного разу про це не пошкодував. Хоча, коли їхав, то думав: один-два роки попрацюю тут і повернусь назад в Чернігів. Проте не так склалося, як гадалося. В Семенівці я став директором дитячої музичної школи і керівником місцевого хору. Через рік після приїзду я отримав квартиру. Потім зустрів свою кохану і вже нікуди не захотів їхати. Та й навіщо? Тут в мене вже були і родина, і житло, і робота. До речі, з дружиною мене поєднала теж музика. Я тоді, якраз керував міським хором, а вона співала в цьому хорі. Спочатку я на неї навіть уваги не звернув. Познайомились ми завдяки прикрій випадковості. Одного разу після виступу нашого хору в чернігівській філармонії йдемо ми з начальником районного відділу культури Василем Лагуном і бачимо стоїть дівчина в сценічному костюмі і плаче. Зупинились, привітались, з’ясували що сталось. Виявляється, в той час, коли вона разом з хором співала на сцені, в неї вкрали плаття. Дівчина прийшла перевдягатись, а одягу немає. Вона в сльози. Василь Лагун почав її утішати та й жартома каже: «Ти не плач, Михайло Павлович отримає премію і нове плаття тобі придбає». А я у відповідь: «Та хоч три плаття купити можу!». Через рік ми вже побрались.
Згадує все – наче вчора було, а вже майже сорок років минуло з дня одруження. Маю двох дітей. І донька Світлана, і син Павло отримали музичну освіту. До речі, Світлана викладає в Семенівській музичній школі. Моя єдина онука Настя теж захоплюється музикою. Закінчила музичну школу по класу фортепіано, а цього року стала студенткою Національного авіаційного університету. Отже, музика – це хобі всієї нашої родини.

- Що привело вас до музики?
- По-перше, народився я в співочій родині. Моя мати та бабуся гарно співали, а про батька казали (я його не пам’ятаю, бо він загинув на війні), що він вмів грати на балалайці і гармошці. По-друге, свою справу зробили і дитяча допитливість та цікавість. У вісім років я вже грав на балалайці. Потім освоїв гармонь та баян. Моїм першим вчителем став не викладач у музичній школі, а сусід. Він грав, а я за ним повторював. Нот тоді ми не знали. Музику я сприймав на слух і повторював. Ось так і захопився.  

- Вже кілька десятків років молодь покидає рідні домівки і виїжджає жити у великі міста. Немає молоді – немає дітей. Михайло Павловичу, чи не відчуває школа брак учнів?
 - Спочатку Семенівська музична школа розміщувалась в приміщенні місцевої школи №1. Там працювали чотири викладачі і навчалось 70 учнів. Але дітей з кожним роком ставало все більше і більше. В 1970 році ми переїхали в новозбудоване двохповерхове приміщення. Знаходимося тут і до цього часу. На сьогодні контингент школи складає 176 учнів, які навчаються по класу: фортепіано, скрипки, баяна, акордеону, балалайки, домри, духових інструментів, гітари та сольного співу. Учні, що відвідують музичну школу, - не лише жителі міста. У нас навіть вчаться діти з сіл району. Отже, на брак вихованців не скаржимось.

Його музична школа

Валентина Федусь

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.