«А може, він однолюб?..»

З трьома дітьми після смерті дружини залишився 39-річний Олександр Кубатін з села Стара Рудня Сновської ОТГ. Маму родина втратила в 2018 році. Досі за нею сумують.

— Інші чоловіки після такого запивають своє горе. А цей молодець, не зірвався. Розуміє, що на ньому відповідальність за дітей, — хватить чоловіка Микола Шмаровоз, староста села.


Даша, Миша і Діма з батьком Олександром Кубатіним

«Я ліс валив. Вона в магазині працювала»

Олександр — вальник лісу. Повезло, застала чоловіка вдома, на лікарняному. Порається по господарству. За хатою — ряд господарчих будівель. Для корови, свиней, курей. Є в хазяйстві китайський тракторець.

Під навісом — свіжонарубані дрова. І ще гора колод на черзі. В будинку два котли: газовий і дров’яний.

Через весь двір звисають ряди випраного одягу різних розмірів. Сохне на сонечку.

— Невже руками все терли?

— Пральною машинкою, — усміхається Олександр. — Кнопку нажав і працює. Вода — зі свердловини.

— І з усім господарством один вправляєтесь?

— Та й не сам я, бабуся з нами.

— Бабушка — особа второстєпєнная, — виходить з будинку 60-річна Ольга Гладченко. — Все на синові тримається.

Онуки допомагають. Дімі 14 років. Батьків перший помічник, вже й на тракторі їздить. Ось гній возитимемо. Діма за кермом буде, а Саша розкидатиме. І в минулому році так робили. Дрова рубають: малий тоненькі, батько товщі. У мене йому робота чугунки накласти.

Миші 10 років. Він знає, що йому треба дров у хату занести. Даша (13 років) в хаті прибрати допомагає, посуд помити. Готувати вчиться, трубочки, торт спекти вміє.

— Ми з Наташею з дитинства дітей до роботи привчали. Самі щось робимо і їх залучаємо, — проводить в будинок Олександр. Хата старого зразка: велика кухня і кімната, розділена перегородками на залу і дві спальні.

Завдяки роботі сором’язливий Сашко познайомився з майбутньою дружиною.

— Він же ветеринарне училище в Чуровичах закінчував, в Росії. Там родичі жили, — сідає на ослінчик біля печі мати. Ольга Пантелеймонівна сама родом з Брянщини.

— Рік до армії ветеринаром у колгоспі працював. І повернувся в колгосп, це вже було КСП «Мир». Господарство стало розпадатися, гроші не платили. Пішов у лісгосп.

— Не шкода було ветеринарію кидати?

— Як люди попросять, вколе коня чи корову. Чи порося виложить (каструє), — вставляє баба Ольга. На що Сашко злегка цитькає на матір.

— Наташа з Великого Дирчина Городнянського району. Я в лісництві працював, валили ліс поряд з Дирчином. Наташа була продавчинею у магазині. Мені 24, їй 22. Познайомили нас, — розповідає Олександр.

— Зразу сподобалась?

— Можна сказати так, — ще більше ніяковіє чоловік.

— З першого погляду закохався, — не стримується Ольга Пантелеймонівна. — Велосипедом з дому їздив, щодня по 15 кілометрів туди й назад.

— Гарна і господиня хороша. То тим пригостить, то тим, то спече щось смачненьке. А я такий, що випічку люблю, — повеселішав від згадок Сашко. — Одружилися в 2005-ому. Весілля відгуляли. Хочете, альбом покажу?

Дев'ять років — у картинках

Олександр виносить весільний альбом.

— Оце Наташу забираємо, — показує фото гарної русявої нареченої. — Розписувались уже в нашій сільраді. Вінчалися в церкві.

— А це назавтра, ось я, — тицяє пальцем у фото бабуся, де її, новоспечену свекруху, везуть по калюжах на тачці. Волосся ще не сиве.

На фото видно Наталину бідову вдачу і життєрадісність. Майже всюди сміється.

— Жили тут, а на роботу вона в Дирчин їздила. Окремо не будувалися, бо вітчим — інвалід, по господарству нічого робити не міг. Дві корови тримали, — перевертає сторінки Олександр.

— Оце ви молоду на двох корів привели?

— Спочатку одна була. Другу з теляти виростили, — каже мати. — Прожили з Наташею, як дочка з матір’ю. Ніколи навіть не посварилися. Внуки збрехати не дадуть.

Онуки дружно кивають.

— Діма народився, — розкривають наступний альбом. — Купаємо його. Хрестини у хаті, ще перегородки не було. Оце Діма «картоплю чистить», тут «на машинці вчиться шити».

— Зараз машинка електрична, бабуся на ній не вміє. Наташа шила, — зітхає Сашко. — І шила, і вишивала. Хороша хазяйка була.

— Ану, несіть ще, де Даша і Миша, — завелася Ольга Пантелеймонівна.

Олександр з дітьми виносять ще штук п’ять альбомів з фотографіями.

— Можна все наше життя в ілюстраціях передивитися, — викладає оберемок на стіл. — Народилась Даша в 2008-ому. Миша — в 2010-юму. Наташа з декрету в декрет переходила.

Миша з’явився перед Новим роком, — переноситься в той час Сашко. — 29 грудня. З лікарні їх відпустили після свята. Наташу треба їхати з пологового забирати, а тут бабуся якраз ногу зламала.

— А це Миша курчат рахує. Всіх чисто тварин любить, — перегортає сторінку жінка. — Порося колють. Свиня вже зарізана, позалізали, копкаються на ній.

Миша «корову доїть». Насправді ні одне з трьох не вміє, — сміється бабуся. — Оце ялинку з мамою вбирають. Снігову бабу гуртом зліпили.

Ми дружно жили, — розглядає фото, де молодша і старша жінки сидять, обнявшись. — Син у лісі, Наташа в декреті, я по господарству.

«Ніхто не чекав, що так получиться»

— Мабуть, дружина втомилася від декретів, на роботу хотіла?

— Що Бог дає, то все наше, — сідає край столу Олександр. — Народила меншого, посиділа трохи в декреті — в сільраді з’явилась вакансія бухгалтера. А Наташа вчилася якраз на бухгалтера у Щорсі, тільки що не працювала за спеціальністю. І в 2013-ому пішла.

Машину разом з Наташею купували, «Жигулі-копійка». Моя ровесниця.

Ніхто ж не думав, що отак воно получиться. Меблями потихеньку обзаводились, холодильники, телевізори. Жили, дітей на ноги ставили.

Маму Наташину з Дирчина сюди забрали. Батько помер, а вона сама там. Купила тут хату, восени речі перевезли.

А навесні Наташа захворіла.

30-річчя справили якраз перед хворобою. Захворіла в 31 рік, — відсуває альбоми в сторону Олександр. Бо далі сумно: Наташа після операції... Наташа після хімії...

«Без тебе ніяк»

— Усе було добре до того моменту, поки не виявилося, що в Наташі онкологія. Казала болить і болить. У 2014-ому поїхала у Чернігів, у травні лягла на обслідування. Телефонує звідти, плаче. Я підбадьорював: нічого, справимося. Будемо лікувати.

Рак груді. Пройшла курс хіміотерапії. У вересні зробили операцію. Дітям нічого не казали. Перший раз після того поїхала — сказали, все нормально.

Воно ніби й все добре стало зразу після операцій — крутить у руках цигарки Олександр. — Регулярно чотири роки возили її в обласний онкодиспансер на обслідування. Наташа там на обліку стояла.

А в 2018 році давай різко чахнути. Поскаржилася: спина болить. Їздили в Сновськ у лікарню, а їй гірше і гірше з кожним днем. Рецидив. Поїхали в онкологію.

— І хімію робили, і опромінення, — підказує Ольга Пантелеймонівна. — Не допомогло.

— Почала рідина збиратися в легенях. Ми їздили, викачували, — тяжко продовжує чоловік. — Останній раз побули в Чернігові, після лікар вийшов: «Вибачте, нічого ми більше не зможемо зробити».

Нам це ще в травні в Сновську сказали. Але ж я Наташі нічого не передав. Вона ще сподівалася, я не міг... Це ж Наташа, розумієте? — тихо промовляє чоловік.

— Було десь перше серпня. А в Дирчині у неї батько похований і баба. Каже: «Сашо, відвези мене на кладьбище». Відвіз. Повернулись, і Наташа почала чорним блювати. Ну що я можу їй сказати? На Чернігів везти? Нема сенсу. Так я кажу: «Давай з'їздимо на Корюківку. Лікарня хороша, всі хвалять». Щоб просто її заспокоїти. Приїхали, там глянули, що онко. «Ну що ви, не розумієте? Метастази пішли по всьому тілу». Та все я розумію, але не можу сказати коханій людині, що «все тобі».

А коли ми вдвох в машині залишилися, після Корюківки, вона каже: «Знаєш, Сашо, я, мабуть, вже все... Бережи дітей», — прикривши рукою очі, схиляє голову Сашко. — «Наташо, — кажу, — без тебе я не зможу. Без тебе ніяк».

«Пораділа вишиванкам, побула вдома»

— Був Спас, 19 серпня. Ми з дітьми їздили у Городню на базар, скуплялися. Вишиванки всім на перше вересня покупляв. Тоді заїхали до мами в лікарню, діти похвалилися. Наташа тоді в Сновську лежала. Даша там і поміряла обновки: спідниця, вишиванка, пояс. Щоб мама побачила, яка гарна буде. Наташа зраділа. Так воно картинкою і закарбувалося. Але веселощів особливих вже не було.
Наприкінці серпня лікарка сказала: «Забирайте, хай останні дні вдома поживе». Привезли Наташу додому. Спочатку ще вставала, останні два тижні лежала. Вже тільки знеболююче кололи.

— При тямі була, говорила, — згадує мати. — Другого вересня я дітей відвезла в школу, на перший дзвінок.

— Увечері ми з Дімою телевізор дивилися, вона в кімнаті лежала. Діма каже: «Тату, щось тебе мама зове». Я в кімнату, а вона марить. Я не знав, що мені робити. Два чи три рази повітря набрала, і все, — береться за цигарку і виходить надвір Олександр.

— Саша до мене підійшов, каже: «Бабо, вставай. Наташа останній видих зробила». Я дітей підняла тихенько, відвела до бабусі-сусідки.

А тоді вранці, як прийшли, ми їм сказали, що мами нема. Хоч вже готували до цього.

Померла в 35. Вже з того часу минуло два з половиною роки, — підводить риску Ольга Пантелеймонівна. — Коли Наташі не стало, Дімі було 12, Даші 10, а Миші 7.

Справимося!

— Діти стовідсотково мають залишатися зі мною, — категоричний Олександр. — Бабушка допомагає. Особливо з Дашею, вона ж дівчинка. З хлопцями я б і сам зміг. Обидві бабусі молоді, по 60 років.

— Із сільради дзвонять, питають, як щось треба. Гуманітарну допомогу привозили. Малозабезпеченість кожні півроку оформлюємо. А якщо б не працював, то і цього б не отримав, бо щоразу довідки з роботи вимагають. Зарплата — мінімалка. Дітям пенсію дають по втраті годувальника. Дві шістсот на всіх. Доки всі документи дозбираємо, виплата раз на півроку і виходить. У минулому році зібрав, нам сказали — не положено. У цьому році перерахували, ще справки сказали нести. А тоді в грудні зразу 20 тисяч скинули, — розказує Сашко про «негусті» прибутки родини. Не скаржиться, не просить. Пайових бабуся отримує 1300 на рік. Пенсія — мінімалка.

— Для дистанційного навчання ноутбук є, правда, один на всіх. Мобілки — у кожного. Інтернет — від телефону.

У дворі є баня. Туди вода заведена, топиться дровами. Тепло, добре — ставай і мийся. І попаритися можна. Груба, чан на 15 відер, — проводить екскурсію по двору баба Ольга. — Діма закінчує 9 клас. Піде в 10.

— А потім? В лісове у Сновськ?

— Ні, хай краще в місто кудись, — радить батько. — Навчаються всі добре. Даші грамот надавали. По олімпіаді з англійської, за відмінне навчання. За кращий малюнок, по природі, за спортивні змагання. З уроками один одному допомагають, ніхто над ними не сидить.

— Ви молодий вдівець. Непитущий, з роботою. Мабуть, дівчата вже присватуються?

— Ні. Молоді в селі майже нема, — знітився Олександр.

— А де вони, ті дівчата, в селі? — махнула рукою Ольга Пантелеймонівна. — Саша з лісу — додому, не буває ніде.

— Ой, мам, — осмикує матір Сашко. — Життя саме покаже.

— А мо', він і однолюб, — вже серйозно розмірковує мати. — Як полюбив одну, і вже скільки й пройшло, а ніхто йому не треба.

Коли я вишикувала всіх попід хатою фотографуватися, попросила Сашка, щоб не хмурився, а усміхнувся. В альбомах на фото майже всюди усміхнений.

— Наречену знайдемо, — пообіцяла, щоб підбадьорити.

Дітлахи похнюпились. Ще журяться за мамою.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №14 (1821), 8 квітня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.