Галя-Валя

Вона з великої родини - її мама народили 10 дітей. А остання, одинадцята дівчинка, - не рідна, але Катерину Прохорівну називає мамою. Жінка не стала осторонь чужої біди і не побоялася взяти опіку над донькою куми, коли дитина залишилась сиротою. Катерина Прохорівна має 24 внуків та 10 правнуків. Живе одна, хоча і дивується сама собі, що маючи так багато дітей, ніколи б не подумала, що буде жити сама в будинку. А ось на телефонні розмови іноді іде півдня, щоб з усіма поговорити. Діти не забувають неньку - дзвонять часто. А одна з її доньок в свідоцтві про народження записана, як Галина, та тільки ніхто її так не називає - всі звуть Валею. Іноді жартома друзі її називають Галя-Валя. А якщо на вулиці хтось покличе її і скаже Галино, навіть не обернеться, бо не подумає, що то до неї.



ПРО ДІТЕЙ ДОЛЯ НЕ ПИТАЛА, КОЛИ В НИХ ТАТА ВІДБИРАЛА

Сама Галина Романець народилася вже четвертою дитиною в сім’ї аж у Амурській області. Батьки поїхали туди на вербовку і жили там. Підростали вже старші сестри Тамара, Світлана і Таня. Пізніше з’явились Оксана, Наташа і Віра. Галині було три роки, коли повернулись до України у Волинку, звідки тато був родом. Згодом сім’я переїхала до Мени і Галина в школу пішла вже там. Тільки було їй 8 років, коли вона вперше сіла за парту. Через стан здоров’я раніше в школу її не віддали. Все було добре, а тоді одного дня тато пішов до річки купати-ся і потонув. Це була страшна втрата для дітей. А для мами, в якої було семеро доньок на руках – і поготів.

Три роки жила з дітьми. А тоді з’явився чоловік, який не побоявся труднощів і зійшовся з Катериною Прохорівною. Вже від другого чоловіка в сім’ї діток додалося – Вова і Марина. Жили собі 4 роки, та знову горе постукало у їхні двері, захворів господар і помер.

Залишилась вона одна вже з дев’ятьма дітками на руках. Сказати, що було важко – це нічого не сказати. Тільки нагодувати, вдягти, попрати – це щоденний важкий труд.
До 6-го класу Галина ходила в Мені. А після того, як вдруге мама овдовіла, вирішили повернутись до Сосниці на Новоселля, де жила їхня бабуся. І вже решту освіти здобула у Сосницькій середній школі.
Бабуся допомагала у догляді за дітьми, і мама пішла на ферму працювати дояркою. Доньки всі ходили до мами і всі, як одна, навчилися швидко дорослої роботи. Не цурались нічого. Зараз тільки дякують мамі за те, що навчила їх робити, і в житті ця наука ой, як згодилася.

Йшов час. І мама зустріла чоловіка з сусіднього села. Стали жити разом. І вже від третього співмешканця народився Михайлик. Вже і третього чоловіка нема на цьому світі. Про одинадцяту дитину ніхто ніколи не думав, та життя така річ – непередбачувана і ніхто не знає, що нас чекає попереду.

ОДИНАДЦЯТА НЕ ЗАЙВА

Навпроти жила Вовина хрещена Світлана Кузьменко. Дружили і щодня ходили одна до одної. А тоді вона захворіла і Бог забрав її до себе. Залишилася 14-річна донька Клава. Катерина Прохорівна пожаліла бідне дитя і взяла опіку над нею. Всі діти підтримали маму, ніхто і слова проти не промовив, коли вона сказала про своє рішення.

Клава виросла, вийшла заміж у Костирів, має двох синів Максимка і Петра, та Катерину Прохорівну не забуває, як і тоді зве її мамою. Телефонує їй і її донькам, яких вважає рідними сестрами.
З часом діти всі повилітали з маминою двору. Жінка переїхала жити у Філонівку і тепер в будинку живе сама. Має 24 внуків і 10 правнуків, та було б внуків і більше, на жаль, 4 померло. Та, зізнається Катерина Прохорівна, що раніше ніколи б не подумала, що настане час, і вона буде жити одна. Діти і внуки телефонують до її постійно й іноді на те, що поговорити з усіма, йде півдня. Маму не забувають, приїздять, хоча не далеко від мами зашилося жити тільки троє.

Віра живе в Масалаївці і вона єдина серед доньок, хто зважився народити п’ятеро діточок. Троє з них вже дорослі й одружені. А біля батьків залишилося двійко меншеньких. Та хоч і п’ять діток – сім’я зразкова. Діти завжди охайні, чистенькі. Скрізь лад: і в будинку, і в городі. Тримають господарство, мають золоті руки і живуть собі на радість.

ІМ’Я, ЯКЕ ТІЛЬКИ НА ПАПЕРІ

Коли народилася Галина, сестри відразу дали їй ім’я Валя і стали її так називати. А батько пішов записувати доньку і дав їй ім’я Галина. Та чомусь воно залишилось тільки на папері. В житті ім’я Валя прилипло і приросло на вже життя. Шкільні зошити підписувала Галиною, та всі продовжували називати Валею, іноді звертались Галя-Валя. Так і зараз – ім’я Галя ніби
не існує, тільки Валентина, а іноді Галя – Валя. Жінка зовсім на це не ображається і признається, якщо хтось її покличе на ім’я Галина, то взагалі не зреагує, адже подумає, що то не до неї.

Після 8 класу вона пішла працювати туди, що давно добре вміла – дояркою. Спочатку була підмінною, а згодом їй дали групу нетелів. Доглядала 32 голови ВРХ. Проробила дояркою 13 років, а тоді колгосп розпався і Галина пішла на завод продтоварів. Шість років проробила там. Та настав час, що завод теж припинив свою діяльність. Пішла у будинок відпочинку і трудилася в ньому теж до того часу, поки його не закрили. Вже 5 років, як працює у лікарні медичною молодшою сестрою. Та і тут жартує, що з попереднього досвіду лікарню можуть закрити, хоча дуже цього не хочеться.

Коли їй було 24 роки, поїхала на річку купатись і зустріла одного чоловіка. Познайомилися, сподобалися один одному і з часом звели свої долі разом. Раніше Юрій Миколайович був одружений, та розлучення залишилося позаду. І на момент їхнього знайомства він був вільний. Зійшлися. І ось уже 26 років як вони разом. Своїх дітей у Галини нема, та тішаться внучком Андрійком. Донька чоловіка від першого шлюбу живе хоч і в Рівному, та привозить
внука щоліта надовго. Дід возить його на мопеді на річку, за рибою і Галина любить його, як рідного.
Чоловік також працює в лікарні малярем. Любить сад і доглядає за ним залюбки. А ось уподобання різні – вона любить збирати гриби, а він обожнює риболовлю. Де б не робила жінка, завжди з усіма колегами у добрих відносинах, постійно на обличчі щира посмішка і добрий настрій. Конфліктів не любить, тому не має ворогів. І ще ніколи нікому не відмовить у допомозі – а ні малому, а ні старому.
Мама з самого дитинства привчила своїх дітей до праці, тому ніякої роботи не бояться. Галину часто просять старенькі покопати город, пополоти, викопати бульбу, перебрати – завжди знайде час і до- поможе. Заробітки не великі, та не це головне – радість у душі, що ти став комусь корисним.
Колись з чоловіком їздила в Росію, де три роки працювала у Москві і Краснодарі. Згадує ті часи з теплом, адже їй подобається подорожувати і кудись їхати. Зараз на такі подорожі часу нема, але все в житті може бути. Ось таке життя Галі-Валі.

Не важливо як тебе звуть, важливо, яка ти людина з середини. Адже не ім’я красить людину, а людина – ім’я.

Наталія Матвієнко, газета «Вісті Сосниччини» №1 (10078), від 02.01.2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.