«Ті, хто відбирає силу, завжди з тобою добренькі такі, добродушні, усміхнені. А насправді – зміїне кубло усередині кишить»

Олександр Заяц з Дігтярівки Новгород-Сіверського району знає, як захиститися від темних сил та поганих людей. Навчився на Півночі


Олександр Заяц. Жив у Якутії, на Чукотці. Та повернувся на батьківщину у Дігтярівку

«Бісів виганяв молитвою і постом»

— Найпростіше — ось, — показує пристебнуту до футболки шпильку. — Вона відводить чужі злі наміри. Бо металева. Якщо від кого йде злий умисел, в руку треба взяти залізо.

— Ніж? — міркую конкретно.

— Будь-який предмет. Залізо відштовхує. Тому ж і носимо шпильки.

Друге, ставити захист. Хоч його і прибивають. Скажімо, от людина, — присовує до себе маленьку чашечку. — А зверху поставте захист — склянку. Ковпак. Ніби ти в склянці перебуваєш, і щоб покрите усе було зовні дзеркальною оболонкою. Таке подумки слід налаштувати, і воно діятиме.

Або слід поставити перед собою, подумки, коли з кимось говориш, дзеркало. Дзеркальною стороною до співрозмовника. Якщо людина не подобається, але треба розмовляти, це можна робити через дзеркало.

У дев’яностих роках, — згадує, — у Дігтярівці пивнуха була. Вийшов пивка попити. І побачив людину, поряд жила. У мене колючки по тілу, як побачив її. Згадав про дзеркало. Думками ставлю трельяж, що колись у хаті був. Дзеркальним боком до неї. І справді помогло. Те, що людина тобі бажає недоброго, відбивається до неї ж самої.

— У сімейному житті, замість того, щоб лаятися, битися, краще поставити дзеркальну стіну?

— Можна. Якщо думки нічим не зайняті.

Третє, носять мак нашептаний, — продовжує. — Бабки нашепчуть і кажуть: «Носи в кишені постійно». Або святу сіль. Яка освячена в церкві.

Четверте, молитва і піст. Є вампіри по доторку очей: очима зустрілися і все. Є вампіри по доторку рук. Є, що біси вселяються. Якщо людина щось відчуває у собі нехороше, це можуть бути біси. Було, що виганяв їх з себе.

— Як?

— Молитвою і постом. Ні м’яса, ні яєць, ні молока. Це сприяє очищенню організму, а молитва — очищенню душі, як у Євангелії написано. Читаю «Отче наш», «Да вокресне Бог», псалом 90 («Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тілі Всемогутнього мешкає, той скаже до Господа: охороно моя, ти твердине моя»).

Цьому захисту навчило життя. Я постійно втрачав силу. Наче хтось витягував її. Таке враження, ніби працювали темні сили, не одна людина, а гуртом. Ауру побачили світлу, потрібно нашкодити. Перший раз відчув це у 90-х роках. І не з похмілля і не під шофе. П’яним цього не побачиш, бо увага відволікається.

Дар у мене є, а досвіду нема. Живу, та й усе.

«Дядько працював у Якутії, прислав листа: «Приїжджай»

— Народився у Дігтярівці, — розказує про себе. — Закінчив десятирічку. Це було в 1977 році, і восени, у листопаді, уже був у Забайкаллі. В армії зв’язківцем. Азбуку Морзе довелося вчити і працювати з нею. Не дуже складно, якщо бути уважним.

Відслужив два роки. Коли був в армії, батько помер.

Приїхав додому. Хотів піти на роботу в колгосп. У нас з 9 класу викладали тракторну справу, механізацію. Після закінчення екзамени здавали. Права тракториста отримав. От і хотів на трактор сісти. А у нас тоді було багато молоді в селі. Трактористи по два чоловіки працювали на одній машині, мені не вистачило місця.

Дядько жив у Якутії (республіка Саха в Російській Федерації), прислав листа: «Приїжджай».

— «Будемо алмази добувати»?

— Ні. На будівництво. Морози мінус 50, більше не було. Звикав потроху. З початку восьмидесятих був там. Підстанції для ліній електропередач будували. У Хабаровську двічі був. Величезну підстанцію спорудили.

— Багато заробляли?

— У мене було в середньому 300 рублів. Ну, з надбавками трохи більше. З 1975 року в Якутії був НерюнгріГРЕСстрой. У місті Нерюнгрі споруджували електростанцію. Треба допоміжні об’єкти, селища будувати. Люди були потрібні. Поки людей мало було, платили добре. 300 рублів зарплата як така, потім коефіцієнт, північні. За кожні півроку північна надбавка, десятивідсоткова. Вісім надбавок, хто п’ять років пропрацював.

— Гроші на книжку складали...

— По молодості гроші розходяться, — сміється. — Хоча що там купиш. Постачання: на місяць на людину три кілограми м’яса і півкіло ковбаси. Копченої чи вареної — яку завезуть. М’ясо — свинина, яловичина. Курятина інколи вільно продавалася. Викидали — скільки хочеш, стільки й бери. Годину-дві треба було постояти в черзі, щоб взяти. Три кілограми, хіба це багато? Хотілося й іншого, та не було. Різко у кінці сімдесятих, у 1975 продукти почали зникати, добре були тільки в столицях, у Києві, Москві, Мінську, — нагадує. — По ковбасу, по гречку тоді з Дігтярівки їздили в Москву. Із Новгорода-Сіверського поїзд ходив.

«Хлопці, ідіть подивіться хоч на натуральне золото!» Самородок дала в руки потримати, грамів 150»

— У 1983 році будівництво закінчилося, у місцевій газеті оголошення прочитав, що на Чукотці (округ на Далекому Сході в Російській Федерації) починається будівництво. Товариш там був, прислав виклик. Виклик, бо Чукотка — прикордонна зона, на сході морський кордон з США.

На Чукотці був до весни 1985 року, близько двох років. Там було трішечки краще з продуктами. Народу менше, тож уже що хочеш, те й бери в магазині. Ніякого імпорту. Постачання тільки з Москви.

— З чукчами товаришували?

— Чукчів бачив тільки один раз, в аеропорту. Вони жили окремо, у селищах оленярів. У нас у селищі Полярному в основному українці жили. Донецьк, Луганськ. Шахтьори. Їхали — кому квартира треба була, кому гроші. Поряд Ленінградське селище. У Ленінгардському — гірничозбагачувальний комбінат. Добували золото. Там і шахти були. І шахтарі працюють, і старателі промивають.

— Вам золото не траплялося?

— Якось працювали в геологорозвідувальній партії. Два місяці довелося там котедж будувати. І штукатурити гаражі. Пожежники притисли, щоб бокси для техніки були поштукатурені, така техніка безпеки. Отже, штукатурили удвох з хлопцем. Коли ідуть геологи з тундри. Жінка, майстриня бурильників, до нас гукає: «Хлопці, ідіть подивіться хоч на натуральне золото!» Самородок дала в руки потримати.

— Що відчули?

— А що відчув? Золото як золото. Самородок великий, грамів на 150. Домішка срібла була, збоку.

— Не виникало думок самому шукати дорогоцінний метал?

— Та ну, — усміхається. — Було там таке, що дозволяли мити золото в джерелах. Вручну, спеціальними лотками. Миють його із породи. Там в ріках, як і в нас, камінці, пісок. І от миють золото. Утрьох — кругова порука. Щоб не крали. Один украде, двоє закладуть. Два вкрадуть, один повідомить. Намите треба було здавати. Золото здав, гроші отримав.

Золото я не мив. Повернувся у Дігтярівку. Влаштувався в електрозв’язок, попрацював. А потім і розвал колгоспів пішов, і розвал районного вузла зв'язку.

«Відчуваю людей, які можуть потягнути енергію. Після спілкування з ними — слабкість, спустошення у тілі, в голові»

— У1985 році, на Чукотці, вперше відчув, що здатний до телепатії. Зайшли в магазин з одним хлопцем, а він мені передає думку: «Дай мені ось цю книгу». Я зрозумів без слів. Пам’ятаєте, як колись Месінг передавав і читав думки? (Вольф Месінг (помер у 1974 році) виступав з психологічними дослідами по прочитанню думок людей. Нібито їх читав по найдрібнішому поруху лицьових м’язів. Коли людина думає, м’язи все одно рухаються. — Авт.).

На Чукотці одного хлопця відчув як знаючого. І другий був чимось наділений. Йогою займалися. Щось вони знали, якісь таємниці індійські, гіпнозом володіли.

У 90-х роках, уже в Дігтярівці, зрозумів, що відчуваю людей, які можуть потягнути енергію. Після спілкування з ними — слабкість, спустошення у тілі, в голові. У холод кидає. Температура падає. Ті, що щось знають, знають і як узяти, і як віддати.

— Як визначити, добра поруч з тобою людина чи зла?

— Не просто. Бо ті, хто відбирає силу, завжди з тобою добренькі такі, добродушні, усміхаються. А насправді — зміїне кубло усередині кишить. Тож спочатку і не зрозумієш, хороший чи поганий.

Якщо погана людина перед вами, в її аурі постійно буде щось чорне. Аура — це світло навколо голови. А в хорошого аура світла. Як дротинка сонячна. Але це бачать тільки ті, хто має екстрасенсорні, надчутливі здатності. Далеко не всі і не завжди. Сільські відьмаки найсильніші, — зауважує, — бо з природою, зв’язані.

Які насправді люди всередині, відчувають ті, у кого пружне біополе, — додає. — Якщо важко вампіру взяти силу, енергетику, людина усе це відчує. Таке відчуття, що з грудей як одяг зірвали. З голови рве. Ніби зривають головний убір.

Захистити себе не так-то й просто. Якщо дивишся в очі, виникає найтісніший контакт.

І доторком долонь та кінчиків пальців він також встановлюється. Хтось привітається за руку. І все, сила тебе покинула. Чому нема кримінальної відповідальності за вплив темних сил на людину? Є стаття за шахрайство. А за шкоду, яка наноситься впливом та навіюванням, нема. Але ж страждає здоров’я? Страждає. Після кожного відбору енергетики ти збентежений, психуєш, нервуєш. Або пригнічення відчуваєш. А потім може бути хвороба на фізичному рівні. Вони витягують силу. Але етапі за це нема. Бо хто буде експертом?

На Півночі Олександр не одружився. А в Дігтярівці жінку знайшов. Живуть у цивільному шлюбі.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №31 (1785), 30 липня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.