Галя-трактористка

68-річна Ганна Руденок з села Галків Ріпкинського району оре односельцям городи. А ще дискує, боронує, волочить, культивує, сіє, копає картоплю — надає повний пакет послуг. Односельці жінку поважають, називають Галя-трактористка і щовесни звертаються за сільгоспдопомогою.



«На один трактор чіпляю плуги, на другому — диски чи культиватор»

Ганна Михайлівна 30 років пропрацювала на тракторі в колгоспі. Потім стала обробляти городи.

— Люди по осені можуть на город не виходити. Одна казала: «Я й не знаю, яка там та картопля. Не саджала, не обробляла. Тільки ще комбайн картопляний купіть, щоб і не збирати самій». Бо в мене тільки трусилка: з землі повитрушує, а збирати самим треба, — сміється Ганна Михайлівна. Застала жінку вдома за рубанням дров.

— Знаю, де чий город. Мені й казати не треба, я сама заїду. Пройшлася по всіх, проволочила. Можна ще раз пізніше. По своїй картоплі дивлюся, коли. Тоді міжряддя пройшла. Бороную, культивую, підгортаю, і ждемо урожай.

Не один трактор є в селі. У кого внуки орють, у кого сини, в основному, молоді хлопці. Та й «китайців» (маленьких тракторців) повно. Але мене люди люблять. Я й одказалась би, но нєт: «Галю, поїхали!»

Уже на дисковку пишуться. По 18 сотка, але ще обговоримо з хлопцями. Я ціну завжди збиваю. Ось скоро вже й сівба почнеться. Зазвичай після Благовіщеня, та якщо тепло, треба починати. Вівси морозу не бояться. Сіють небагато, зерно нам на паї дають. Городи, де будуть сіяти, я на зиму переорала: десь 15 господарів по 15-20 соток. Після сівби починається дискування. Потім оранка і картопля. Виходить як: поїду кому орати — на один трактор чіпляю плуги. А на другому уже диски чи культиватор. Там виорала, пересідаю на другий трактор, волочу. Дзвоню сину: «Миша, мене вже замучили тут, їдь!» Він у Чернігові, на погрузчику робить. Їде. Коли треба, й відпустку бере.

Оранка торік по 30 гривень була. Ще попитаю, але, думаю, дорожче не стане. Своїм ціну велику ставити не хочу. Ви беріть скільки хочете, а я стільки буду. Картоплю вдвох саджати треба. Чужого на саджалку ставити боюся, завжди з сином працюємо.

Посадити картоплю — 25 чи 30 за сотку було. Легше ніж орати, але довше. Оранка — красота. Заїхав і погнав.

Кому за молоко обробляю. То свати, то брати. На «китайці» потім волочу, обгортаю — там дешевше, по 7 гривень. За одне волочіння не платять: три рази картоплю обробила, — оддали. Було, що восени за весь пакет послуг віддавали, після того, як картоплю вирила. Я й не перераховувала. Кажу Миші: не наживемося на тих грошах.

«Він спить, а я молочу»

— Вісім трактористок у колгоспі перебуло, — згадує. — Інші дівчата рік-два попрацюють і покинули. Тільки Катерина Давиденко років 20 чи й більше. А я до самої пенсії.

До техніки тягло змалечку. Бантів не носила, плаття завжди порвані, бо полізу вічно то на дерево, то на огорожу, зависну. Ще в дитинстві, в селі Безпечному Бахмацького району, брати навчили їздити на мотоциклі. Після восьмого класу влітку заробляла помічником комбайнера. І такий мені алкоголік попався, що він у копиці спить, а я помаленьку молочу.

А тоді приїхала в село машина з Дігтярів Срібнянського району. Розмальована, з написом: «Дівчата, на трактор!» Агітували в училище. Мати не пускала, батько побуркував. Він був бухгалтером. А я, поїхала. Професія — тракторист-машиніст широкого профілю. І на комбайні можу, на мотоциклі, і на машині.

Я вдома рік пропрацювала на дохленькому самосвалі. Голова дав, щоб вчилася гайки крутить. Потім посадив на новий молоковоз.

«Чого приперлася?»

— Сюди мене чоловік Василь притяг. Вчилися разом в Дігтярах, а тоді він у Губарі, я додому. В мене і хлопець вже був. Тут телеграма: «Їду свататися». Приходжу додому — сидять, він з матір’ю приїхав. Побалакали, поїхали вони. А в нас з Альошею любов, що робить? Повезли буряки в бахмацький радгосп і відправили з пошти телеграму: «Я передумала». Її получив Василів батько і написав моїм батькам емоційного листа: «Як вона так на Васильову любов?» Батьки мене взяли в оборот, так я попала сюди. А вдома мене тільки депутатом вибрали, голова не відпускав, хату обіцяв. Та куди. На весілля автобус виділив.

У Ганни Михайлівни четверо дітей: Володимир, Михайло, Микола і Оксана.

— Якби не Оксана, і більше б було, — сміється жінка. — Бо дуже дочку хотіла. Онуків шестеро. Правнучок Тімка — рік і два місяці. Всі поряд: Володя у Злієві, Миша — в Чернігові, Коля в Малинівці, а Оксана в Ріпках.

Голова колгоспу дав трактор. А тут вже була трактористка, Катя, на 15 років старша. Одна на районі, і в Москву. і куди її тільки не возили. Каже мені: «Чого ти сюди приперлася?» Не злюбила мене з першого дня! У мене ланка, і в неї ланка. Змагалися. Кожна собі на поле старались гною побільше привезти, розкидати густіше.

Катя бачить, що я прийшла, — давай невістку, куму і сусідку агітувати: «Дівки, хіба ви не зможете?» Закінчили вони курси в Любечі. Поробили од сили три-п’ять років. Ну, як неспособні... Тепер уже дружимо, зараз Катерині Павлівні 82.

Зарплата більша, ніж у голови

— Що не попросять, за будь-яку роботу беруся. Якось у колгоспі не знайшли тракториста гній вантажити тросовою лопатою. На гусеничному тракторі. І празник якраз, 1 травня. У мене вихідний, ми на свойому городі. Коли голова приїжджає: «Галю, треба...» Свекруха: «Їдь, ну що вже...» Приїхала, коло гаража купа мужиків стоять, дивляться. А трактор, бляха, завести нікому. Беру шворку, заводжу, поїхала. І назавтра пішла оранка, садіння.

Було, що на ферму поставили. Силос роздавати, возити буряки. Голова прийшов, питає: «Галю, а чого в тебе зарплата більша моєї?» А в мене 200-230 рублів. Колгоспниці 72 получали. Кажу: «Федоровичу, а ви подумайте. О 4-й ранку забираю доярок у Губарях. Приїжджає погрузчик — вантажимо силос, різку і роздаємо. Везу доярок назад. Поснідаю чи ні, зранку треба їхати «КИРом» косити на ферму на обід. А тоді просять, щоб ще й силос косила. Ввечері чи гній вивожу, чи інше — це ж ферма. От порахуйте, — кажу, — скільки я годин на роботі». Наш бухгалтер попередив: «Галю, що робиш — записуй. Щоб я знав, що тобі нараховувати». Голова погодився: «Ну добре».

За одну получку поїду «ракетою» в Лоєв (по Дніпру, з Любеча), дітей одягну в школу. В Губарях тристінок добудовували, думали ж там жити.

Чоловік ревнував

— З чоловіком, Василем, працювали разом. А получав менше мене. Були претензії: «Ти там на роботі...» Характер — не дай Бог. Ой, ревнував, хоч і ні до кого.

Я губи раз в житті красила, як на дошку пошани фотографували. А свекруха, Галина Опанасівна, золота була.

І наготує, і за внуками пригляне. В мене ж діти пішли одне за одним: 1973, 1974-й, 1976-й і 1979-й. Декрету всього два місяці до пологів і два після. А тоді їду і на ходу молоко зціркую присоском. Дві пляшечки. Одвезу в обід додому, погодую груддю, а свекруха після обіду зцідженим поїть. Мамою її звала. Так і ростили. Свекрусі ще четверо чернігівських внуків привезуть. Їду з роботи, в магазині сумку пряників куплю. Всі восьмеро сядуть у кучу, висиплють і ділять порівну. У 35 років стала вдовою. Василю 40 років було. Є ж такі дурні, щоб підколоти, пожартувати. Я возила картоплю. Два причепи зачепила, їду на Голубичі здавати. Назустріч наші машини гружені повертаються. Зупиняю: «Чого?» «Картоплю не прийняли». А в нас циган на сортировку набрали, вони насиплють яку попало, зверху хорошою притрусять. «Ні, — думаю, — поїду і здам». Зайшла до дівчат, де аналізи беруть. «Ви думаєте, відправили, — то завтра не ті самі машини прийдуть? Шукайте, робіть скидку, я заночую, але назад не повезу». Вони обидва мої причепи забрали. Здала, приїжджаю — коло гаража стоять наші машини повні, а я пуста приїхала. І Василя як закрутило: «Як же ти здала? Дак ти там той!» Лаятися, от їй-бо, не вмію, пішла. Приїхала забирати трактором додому — нема мого Василя. Ну, клопоту. Додому прийшов сильно випивши. Хотів битися, свекруха між нами стала, не дала. Він ніколи руку не піднімав, тільки язиком ляпав. Я в сусідки під копицею заховалася, а як притих, пішла у пригребиці, лягла під кухвайками. Коли свекруха вранці ходить, Василя шукає. «Нема тут? Точно повісився!» Він не раз грозився. Ото піде, ми бігаємо, шукаємо по селу, а він вдома сидить: «Я бачив, як ви шукали». Двері на хлів відкрили — а він там навколішках у петлі.

«Кавалери вилітатимуть»

— Мене тоді брати додому забрати хотіли. А голова колгоспу сказав: «Не відпущу. Не схоче зі свекрами, побудуємо їй хату в Галкові. Або в Мохначах, де людей більше, поселимо». А діти туди не схотіли. Аби до бабусі ближче. Менший, Коля, там і залишився. Взяла в Галкові ділянку, і нам побудували фінський будиночок. Згодом я його виплатила, із заробітку.

Я вже й сама нікуди їхати не хотіла.

— Чого заміж ще раз не вийшли? Женихи були?

— Та були. Хлопці мої сказали: «Мамо, вікна бачиш? Кавалери тудою вилітатимуть. Ніяких приймаків!» Володя на зварника вчитися пішов, Миша на шофера, Коля — механік. Оксана кухар. Тепер діти мені допомагають.

Батьків у 1987-ому забрала. Довго прожили, мати в 96 років померла.

Почався розвал колгоспу. Поїхали мої хлопці на заробітки в Чорнобиль. Миша возив, Володя зварником, різав таке, що і в больницю попадав. Хати покупляли, роз’їхалися. Оксана — заміж в Пересаж. Зараз в Ріпках у ресторані працює. На тракторі вміє. І невістки. Кажу: баба стара, треба, щоб підміна була.

«У новому тракторі посидіти любо»

— Як забрали пай з колгоспу, мені недобитого трактора дали: рама та колеса. Хлопці потроху його стулили, скрутили. І пішло. Зробили саджалку чотирирядкову. Кажуть: якби ти дояркою була, ми б у техніку й не лізли. А так у кожного по трактору є.

Зараз три трактори у дворі. Миша свій залишив, я на ньому працюю. Два відремонтованих, перероблених колгоспних. Новіший «китаєць». І комбайн невеличкий зерновий.

Ідуть по полю комбайни нові, великі. Молочної компанії техніка. Раніше ж у нас таких не було. Я поїхала велосипедом: «Хлопці, дайте хоч в кабіні у вас посидіти». Вони реготали, але пустили. Знають мене. Полізла. Просто сидіти, дивитися любо. Ну красота, все на світі там є. Кондиціонер, монітор. Не жарко й не холодно. А ми колись зимою: чоловіки вушанки позав’язують, рукавиці натягнуть. Я радіатор придумала під ноги кріпити, і тепло було. Влітку переставляла. А охолоджував влітку вентилятор водяної пічки, повітря ганяв і куряву, ідеш — сам чорний, тільки очі блимають.

«Хоч на старості на нормальній машині»

— Нас у Безпечному п’ятеро було, три брати і дві сестри. Села вже нема. Один брат в Росії, а брата Миколу я сюди забрала. Він інвалід, частково паралізований, жінці не треба був. Вона померла, а потім і два сини їхні. Микола тут, в хаті, де батьки жили.

Уже в мене нога негодна, треба в коліні операцію робити. Миша один трактор продати хотів. Приїхали покупці, дивились, аби даром віддали. Ну як же даром? Так і не домовились. А мені наче й краще: з одного на другий пересіла та й поїхала. А китайським волочу і обробляю.

Заробили — солярку купили. За нею в Ріпки їжджу на заправку.

— Трактором?

— Машиною. В мене «Фіат Добло». Миша каже: мамо, хоч на старість на хорошій машині поїздь.

Раніше й мотоцикл був. Хазяйство тримала велике: корова, свині, кури, качки, гуси, кролі. Коли батьки живі були.

Крім роботи, у Ганни Михайлівни є хобі, Хата розмальована-розписана. На воротах ілюстрації мультфільмів і казок, двері душової та туалету викладені візерунками з кришечок. На в’їзді в село (а це поруч з ЇЇ двором) — гойдалка і вертілка. Над ставком. Огорожа з шин. Столики, бесідка. Напис «Галків» кришечками.

— Колись малювала. Може, художник би вийшов. Не жалію ні про що. В молодості весело було. В Замглай по торфокрошку тракторів як 10 іде, дак у-у-у, красота! Робота дуже подобалась.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №13 (1767), 26 березня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.