Як донька знайшла рідного батька через 26 років

Дуже запам’яталася подія, що трапилася в Корюківці в кінці шістдесятих років минулого століття. До Євгена Купрієнка, працівника єдиного відділення Держбанку в нашому місті, приїхала донька з сім’єю з далекого Казахстану.

Вони не бачилися 26 років – їх розлучила війна.

З того часу минуло багато літ. Що ж було потім, після зустрічі рідних людей?

Як склалася їхня доля? Чому такою довгою була розлука?.. Кому забулося, а хто й не знає. Отож, стукаю у двері до жінки з незвичайною долею – Алли Недбайло.

Серед квіту орхідей

Ті ж добрі й глибокі очі, як і колись. І посмішка та. З нею навіть і зморшки непомітні. А орхідей скільки в кімнатах! Навіть важко визначити, яка краща. Усі в цвіту – ніжні, яскравокольорові і просто білі.



– Без квітів я не можу жити! – повідомляє господарка дому. – Вони додають мені енергії.

А гарбузи?.. Он там, їх стільки під столом.

– Гарбузи – еліксир здоров’я, – посміхається у відповідь Алла Недбайло. – Орхідеї ж – еліксир душі. Я виготовляю зі столових гарбузів смачний і корисний напій. Минулого року сорок літрів вийшло. Сусідів пригощала…

Цьогоріч їй буде вісімдесят. Не здається вона літам. Город має, не залишає вишивання дуже дрібним хрестиком. До того ж, кольори добирає з великим смаком. Картини, ніби створив талановитий художник. Нині Алла Недбайло зосередилась на вишиванні скатертини і серветок для онуки. Заміж йтиме – бабуся подарує. Через сотні кілометрів дівчині посміхнуться квіти України…

– Я колись заїхала від рідного краю дуже далеко.., – у голосі Алли Іванівни відчувається смуток, та квіти на підвіконні й вишивані ніби не відчувають його. Біди вже минули, то ж нащо опадати пелюсткам?!

Її спогади – біль душі. Ніщо не зміниш, не переробиш…

– Мій тато, Євген Купрієнко, корюківець, але в 1939-му опинився в Городні. Його направили туди в банк працювати старшим касиром. А мама Віра Чеботар народилася в Білопіллі на Сумщині, і теж переїхала в Городню, була кредитним інспектором.

Вони познайомилися на роботі, покохали одне одного, одружилися. 6 жовтня 1940 року я в них народилася, – згадує жінка.

Коли моя співрозмовниця розповідала про батьків, якесь дивне тепло огортало її…

«Ти – не сирота!»

Маленька Аллочка тягнула рученята до сонця, щось гомоніла на своїй дитячій мові, а недалеко була війна. Ворог захопив Київ і наближався до Чернігова. Банківські цінності з Городні довелося швидко евакуювати разом з працівниками. Родина Євгена Купрієнка опинилася далеко від України, в Саратовській області, в поселенні Гнаденфлюр (потім Первомайськ), де до війни жили німці (їх примусово всіх вивезли до Казахстану).

Євген недовго попрацював інкасатором – мобілізували до армії й відправили на прискорене навчання до військового артилерійського училища. У них з Вірою тільки-но народився син Віталик…

– Мама захворіла тифом. Померла в лікарні. Помер і братик. Йому було всього три місяці. Мене забрали односельці Головачові. У них було четверо дітей, я стала п’ятою, – розповідає Алла Недбайло. – Ми недоїдали. У мене був рахіт – великий живіт, ніжки колесом, не могла ходити й розмовляти. Та якось мене все ж вилікували. Ожила, перші кроки зробила.

Її нова сім’я не сиділа на місці. Дорослі й діти мандрували селами на волах. Змінили три місця проживання. Боялися, що батько Алли доньку шукатиме й забере в них, не дозволить удочерити. Дуже вже дівчинку любили. І гарненька, і слухняна, і розсудлива!.. Іван Головачов не уявляє життя без Аллочки. Мати Олександра шила для неї гарний одяг, по-міському.

Нові батьки перестали переїздити лише тоді, коли їм вдалося вдочерити Аллу – минув строк пошуків дитини. Звідки було про все знати дівчинці? Підростала, рано навчилася читати. У вісім років уже брала в бібліотеці товсті книжки.

Якось дорогою до школи в Перекопному Аллу почали діти обзивати годованкою Головачових. По-місцевому це звучало «прийомиш».

– Ти не рідна їм донька, не рідна! – сміялися в очі ровесники.

– Не правда! – кричала Алла.

Потім допитувалася в мами Олександри: – Хіба я не ваша донька?

– Наша! Ти не сирота. Хто таке міг вигадати?.. То вони жартують.

А ще восьмирічна Алла випадково знайшла у підкладці капелюшка папірець – свідоцтво про народження зі своїм ім’ям, але з іншим прізвищем. І по-батькові – Євгенівна. Нічого нікому не сказала, та з голови думок не викинула.
Згодом ще трапився один випадок, коли названа мати ледве знайшла слова, щоб пояснити свої ненароком мовлені слова…
Дівчинка росла, носячи в душі нерозгадану таємницю. Та в житті рано чи пізно таємне стає відомим.

Листи від батька

– Названих батьків я любила, незважаю­чи на їхній святий обман. З їхньою допомогою вивчилася, закінчила Енгельський торговельний технікум, – розповідає далі Алла Недбайло.

Іван Головачов помер у 1952 році. Для сім’ї це було велике горе. Та минув час і його Олександра знову вийшла заміж. Її новий чоловік повіз родину в Казахстан. Тут Алла зустріла українського юнака Володю Недбайла і вийшла заміж. У них народилося дві дівчинки.

– Мама розійшлася з другим чоловіком і повернулася в Саратовську область, а ми нікуди їхати не збиралися, – згадує далі. – Я працювала бухгалтером редакції районної газети. Одного разу надрукували розповідь про те, як син знайшов свою матір в Україні. А чому б і мені не спробувати знай­ти рідного татка? Сіла й написала кілька листів у Городню – до міліції, військкомату, в міську раду.

Відповідь не затрималася. Нічого втішного в ній не було. У списках райвійськкомату Євгена Купрієнка не було, у паспортному столі немає відомостей, оголошували по місцевому радіо – ніхто не знає.

Тижнів через два – знову лист. У ньому повідомлялося, де служив і воював Євген Купрієнко. Нині живе в Корюківці, по вулиці Карла Маркса, 43.

– Що робити? – схвильована Алла показала листа свекрусі.

– Пиши! Я впевнена: йому ніхто нічого не повідомить. Таке вже у нашому роду було. Ти запитувала – тобі відповіли. І все! – радила.

Алла, заливаючись сльозами, почала листа зі слів: «Здрастуйте, дорогий мій тату!..»

Був січень 1968 року. Листоношу чекала щодня. І ось він, нарешті, довгожданий лист з Корюківки! Його й досі зберігає Алла разом з наступним. Чотири аркуші з учнівського зошита заповнені переживаннями, спогадами, надіями:

«Здрастуй, дорога моя донечко Аллочко! 31 січня я отримав листа, дивлюся – незнайомий почерк, прізвища такого ніде не зустрічав. Уяви, що зі мною було, коли я відкрив конверт. Тільки прочитав перший рядок – «Дорогий мій тату!», в очах потемніло, здавило груди, довго не міг прийти до тями, всю ніч не спав. У мене ще не було такої радості – моя донька жива!..»

Далі батько писав про все своє життя, про те, як колись народилася дорога його дівчинка…

Батьківська сповідь

Кажуть, чоловіки не плачуть, а він плакав, коли дізнався про смерть дружини і маленького сина. Він тоді ще не був на фронті – закінчував військове училище. Відпросився з’їздити в Гнаденфлюр, аби влаштувати доньку в дитячий будинок. Наступного ранку мав їхати. Шлях – сто кілометрів. Та ситуація на фронті загострилася, і ніхто його нікуди не відпустив. Була одна дорога – на війну.

Писав Євген старшому брату дружини Віри в Чимкент, щоб розшукав Аллочку, та відповіді не отримав.

Воював Євген Купрієнко довго. Звільняв Україну, Румунію, Угорщину, Югославію, Болгарію. Перемогу зустрів у Відні. Дивом залишився живим, мав два поранення. З нагород – два ордени і чотири медалі.

У 1946-му повернувся в спалену Корюківку, щоб дізнатися, чи живі матір та сест­ра, і залишився.

У листі він писав, як їздив у Городню, до головного бухгалтера відділення Держбанку, аби розпитати, чи не знає вона про долю його донечки. Ця жінка теж евакуювалася разом з Купрієнками до Саратова.

– Не рви душу, – сказала вона. – Твою доньку вдочерили хороші люди. Ти її не знай­деш – є таємниця удочеріння. Куди виїхала сім’я – невідомо. Я не знаю прізвища тих людей.

А може, й знала, та не сказала?

– Нові батьки Аллу дуже люблять, – повідомила тоді ця жінка. – Вони боялися, що ти повернешся з війни і забереш доньку. Тому й виїхали.

Тоді губилися сотні дітей. Хто знаходився, хто ні. Їхати шукати самому було неможливо.

Повоєнні турботи притамовували біль. Євгена звела доля з доброю і турботливою жінкою Катериною Мазуркіною. Війна забрала в неї чоловіка й дітей.

Разом збудували дім. Жили дружно.

«Як би вона піклувалася про тебе, коли б ти знайшлася!» – писав батько. – «Без дитячого голосу в домі – пустка. Взяли до себе мою племінницю, виростили».

В одному листі про все не зміг батько написати. В іншому продовжив, запросив у гості всю Аллину родину.

Зустріч

У дорогу Алла з Володею і дітьми зібралися відразу. Зійшли в Чернігові з потяга, сіли в таксі. Серце вискакувало з грудей.

– Пам’ятаю, водій запропонував під’їхати в Корюківці не до батьківської хати, а до відділення банку, в центрі міста. Середина дня, татко на роботі.

Легковик зупинився. Відчуваю: не вийду з машини. Володя пішов доріжкою до банку. А до машини вже біжать люди з магазину, з «Чайної»: «До Купрієнка донька приїхала!» – згадує Алла.

Вона не пам’ятає, як потрапила в татові обійми. Нічого не бачила й не чула. Лише у татковій хаті розвидніло. Хіба могли вони наговоритися, надивитися одне на одного?! Онучки біля дідуся і бабусі щебетали.

Гостювали місяць. Як поїхали, батько написав, щоб переїздили в Корюківку: «Голова райвиконкому Власенко пообіцяв надати квартиру».

– Ми зібрали речі, розрахувалися з роботи й поїхали! – вчинити інакше Алла не могла.

Та з квартирою непросто було. Її виділили, але керуючий банком віддав комусь іншому, залишивши в дурнях самого голову райвиконкому. В Корюківці тоді будували багато житла, і районний керівник Купрієнкову доньку, яка приїхала з іншого краю світу через 26 років, не образив. Отримали переселенці двокімнатну квартиру. Хоч і довелося її ще довго доводити до ладу, та Алла з Володею були щасливі.


Дідусь (Євген Купрієнко) з онучками і дочкою Аллою

Іванівна та Євгенівна

Як далі склалося життя? Алла працювала головним бухгалтером райлікарні, а потім – була бухгалтером і керувала бухгалтерією центральної районної аптеки №38. Керуючий Віктор Кириченко дуже цінував її як досвідченого і принципового бухгалтера. Вони працювали разом 32 роки.

Чоловіка Алли – Володимира – знали як відмінного водія і в сільгосптехніці, і в автоколоні.

Дівчатка вчилися й росли. Дуже радів їм дідусь, казав, що більшого щастя не буває.

Роки збігли, мов весняна вода. Провела в останню дорогу Алла і батька, і чоловіка. Поїхала й забрала із Саратова названу матір Олександру. Не могла залишити її наодинці з хворобою. Десять років піклувалася про неї. Поховала біля батька – як рідну.

Менша донька, Ірина, далеко від дому. В неї вже діти дорослі. Старша, Галина, в Корюківці, маму часто обнімає.
Чого не зробила Алла Недбайло, так це не змінила в паспорті по-батькові. Іванівна й нині, хоч по-справжньому вона все ж Євгенівна. Іваном був названий батько.

Розмовляла про це з рідним татком ще колись. Він не журився:

– Нащо тобі митарство з паперами? Нехай буде так, як є. Головне, що ти зі мною.

Отож, хто називав – Іванівною, хто – Євгенівною. Борис Мороз, добрий знайомий їхньої родини, весь час ще здалеку весело озивався: «Привіт, Євгенівно!»

У житті не ім’я та по-батькові красять людину, а вона їх.

Зоя Шматок, «Деснянка» №10 (749) від 5 березня 2020

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.