Тато сказав: «За 63 роки я заслужив медалі, а от ордена не було»

29-річну Маріану Харді (Марію Хардікову), фотожурналістку-фрилансера (фрилансер — вільнонайманий, який сам шукає собі проекти, може одночасно працювати на декілька фірм), Президент Петро Порошенко нагородив орденом «За мужність» третього ступеня. Вона не воювала в АТО. Проте була на Майдані в найкривавіші дні.



— Я їздила туди не заради ордена. На той час я була ні за Майдан, ні проти. Виконувала свою роботу. Фіксувала події. Бо вважаю: завдання кожного журналіста показувати людям, як є насправді. Перед тим, як уперше туди зібратися, тато мене відмовляв. Говорив: тільки не їдь на ніч. Припускав, що я до ранку передумаю. Брат говорив, що я фотограф і мушу бути там. Мама переживала, та відпустила.

Всередині не так було страшно, як показували по телевізору. Там зовсім інша атмосфера. Про страх не думала, хоча поряд були вибухи гранат, шум. Я лізла, не задумуючись, щоб показати, що відбувається насправді. Тоді говорили: міліція не кидається камінням. Я ж сфотографувала одного. Він якраз опустив зброю, схопив камінь і кинув у людей. Отож хто б що не говорив, фото — найкращий доказ. Найкривавіший день був 18 лютого на Інститутській. «Беркут» почав наступати. Якийсь хлопець кричав: «Біжи, бо вб’ють». З рюкзаком 12 кілограмів за плечима в натовпі я на бігу намагалася ще й фотографувати. На мені була каска з написом «PRESS», та їх це не зупинило. «Беркутівці» лупцювали кийками мене по голові. Я відкрила рот, щоб хоч зубів не повибивали. В цей час щелепа пішла не туди. Досі іноді боляче рот роззявляти. Я спіткнулася і впала. «Беркути» били по фотоапарату. Перевернулася на бік. Мій рюкзак мене врятував, міг би бути перелом хребта. Лупили по спині, по сідницях, по ногах. Тікаючи, я сховала картку пам’яті з фотоапарата. Потім звернулася до травмпункту. Лікарі діагностували струс мозку, гематоми. Я написала заяву в міліцію і прокуратуру. Лікувалася.

Пізніше відбулися виставки моїх робіт. Спочатку в Чернігові, потім і за кордоном: у Польщі, Болгарії, Литві.

— Хто представив тебе до нагородження?

— Не знаю. Я сама нікуди не зверталася. Напередодні Дня журналіста мені подзвонили з Адміністрації Президента, розпитали всі мої дані і запросили на захід. Я тоді ще подумала: може, грамоту якусь дадуть чи диплом.

Коли приїхала, з нашої області там не побачила нікого. Почали нагороджувати. Коли назвали моє ім’я і сказали про орден, у мене був шок. Єдине, що яскраво запам’яталося — коли Президент вручав орден, сказав: «Це висока нагорода. В Україні її не заробиш, сидячи в кабінеті». А ще мені подарував об’єктив і фотоспалах. Адже їх мені розбили на Майдані. Це дуже дорогі речі. Щоб купити самій, потрібно працювати кілька місяців і економити.

— Що запам’яталося на прийомі у Порошенка?

— Стіл, де було багато різноманітних тістечок: пухкенькі, свіженькі, яскраві. Я солодкоїжка, тому насолоджувалася. Додому нікому не дзвонила. Хотіла зробити сюрприз. Рідня дізналася про орден не від мене. Та однак дуже пишаються. Тато у минулому військовий. Він сказав: «Я за 63 роки заслужив медалі, а от ордена не було. А в тебе у 29 він уже є».

За 11 років, що я в професії, жодного разу не пожалкувала, що обрала саме її.

— Маріано, коли з’явилася інформація про твоє нагородження, багато людей не могли зрозуміти, чому нагородили лише тебе, а фотокора з Ніжина Ігоря Волосянкіна — ні. Адже він теж був з тобою на Майдані.

— Не знаю, чому обрали саме мене. Ігоря я поважаю як колегу.

Можливо, тому що я була одна з небагатьох з Чернігова, хто висвітлював події Майдану. Одне діло чоловік, інше — дівчина.

— Чим зараз займаєшся, чи носиш орден?

— Він зберігається вдома. Я часто їжджу у відрядження. Не надіваю, бо боюся загубити.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №26 (1625), 29 червня 2017 року. Фото з Інтернету

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.