Світлана Нетреба, завдяки лікарям отримала другий день народження

Щороку в Україні зростає кіль­кість інфарктів і, на жаль, май­же дві третини людей з цією хворобою помирають ще до отримання медичної допомо­ги. 58-річній Світлані Нетребі з Крупичполя (Ічнянщина) по­щастило — наші медики всти­гли її врятувати. Тепер 30 лип­ня жінка сміливо може нази­вати своїм другим днем наро­дження.

— Думаю, усе це від нервів. Складні часи настали і в країні, і в осо­бистому житті, як тут не переживати, — зітхає Світлана Дмитрівна. І роз­повідає: — Раніше всією родиною ми жили у Степанівці на Борзнянщині, однак ще до початку повномасштабного вторгнення вирішили повер­нутися на мою батьківщину — пере­їхали на Миколаївщину, у Чаусове Первомайського району. Там нас і застала війна. Спочатку наче й спо­кійно було, а потім рашисти почали бомбити територію навколо Первомайська. Не знаю, що за снаряди во­ни там скидали, але згодом здоров’я багатьох людей почало різко погіршу­ватися. Правда чи ні, але поговорювали про радіацію. Та й взагалі страшно було, бо обстріли лише наростали. Із Чернігівщини ж росіяни вже вийшли, тож разом із чоловіком та дітьми — Ві­кою (18 років. — Авт.) і Сашком (15 років. — Авт.) — ми вирішили повер­нутися сюди, тільки вже в Крупичполе, бо мали тут хату.

Так збіглося, що в цей час ще й у старшої дочки Галі (їй 22) стався розлад із чоловіком. За два місяці вона мала народити, тож ми забрали із собою і її з онуками — Каріною (6 років. — Авт.) і Колею (4 роки. — Авт.). На Миколаївщині лишився лише мій старший син Вася. Зараз йому 38 років, однак... — Світ­лана Дмитрівна на мить замовкає.

— Що з ним, ми не знаємо. У січні ме­ні зателефонували з місцевого відді­лення поліції і сказали, що Вася про­пав безвісти. Своєї сім’ї він не мав, жив сам, то знайомі заявили в полі­цію, що щось із ним сталось — увечері ще бачили його, розмовляли з ним, а вже вранці він не відповідав на дзвін­ки і ніде не з ’являвся. Шукаємо його й досі.

Увечері 30 липня я вкотре спіл­кувалася зі слідчим, який займається цією справою, однак нічого втішного він мені сказати не зміг. Розхвилюва­лася, вийшла з хати, як раптом кинуло в жар, в очах потемніло і я просто по­чала задихатися. Щоб не впасти, ля­гла на прохолодний поріг, та легше не ставало. Ледь зібрала сили, щоб на­брати номер швидкої допомоги. Бу­ло близько 22-ї. Бригада, яка приїха­ла на виклик, обстежила мене, взяла аналізи, отут я вперше і почула про ін­фаркт, а на додачу ще й рівень цукру в мене у крові в той момент сягнув аж 29 ммоль/л. Медики сказали, що ма­ють якомога швидше доставити мене в лікарню. А оце й було найважче.

Річ у тому, що дороги в Крупичполі — це су­цільний жах! Із тих пір, як переїхала в це село, я звертаюся куди тільки можна, щоб хоч якось їх полатали. Усього 12 кілометрів до Ічні, а їхати можна годинами. Таксисти беруть за цю від­стань 400 гривень, та й це ще добре, бо більшість просто відмовляється ту­ди їхати. Ось як тій «швидкій» кудись доправити стареньких чи людей, пе­ревезення яких потребує спокою? Якщо чесно, думала, що й мене не до­везуть, хоч водій дуже старався, від­чувала, як він намагається об'їхати ті ями, але ж це просто неможливо! Сво­го часу і моя Галя свого молодшенького, Артемка (йому рік і чотири місяці), народила прямо в «швидкій» — не встигли її до пологового довезти. Ось вийду з лікарні, то все одно добивати­мусь, щоб щось з тією дорогою зро­били. Хіба всі чекають, що через неї теж хтось помре, як це сталося на Ніжинщині, а тоді ремонтуватимуть?­

Та поки що свою соціальну місію Світлані Нетребі доведеться відклас­ти. Прийшов час ретельніше потурбу­ватися про своє здоров'я.



— У Світлани Дмитрівни був го­стрий інфаркт. На щастя, швидка до­помога тут спрацювала на відмінно, — говорить лікар-кардіолог відді­лення інтервенційної кардіології з ліжками інтенсивної терапії Чер­нігівської обласної лікарні Тетя­на Шульга.

— Коли з часу інфаркту пройшла менш ніж доба (а ще краще менш ніж 12 годин) — це так званий золотий час, бо кардіохірурги ще мо­жуть відкрити закупорену судину. І за нашою програмою медичних гаран­тій робиться це безкоштовно — стенти, які при планових операціях обхо­дяться пацієнтам у більш ніж 30 тисяч гривень, в екстрених випадках встановлюються безоплатно. Починаєть­ся все зі швидкої допомоги. Її праців­ники першими оцінюють стан пацієн­та, і саме від їхніх дій залежить його подальше лікування. Зазвичай у таких випадках фельдшер телефонує нам (у лікаря, який чергує в реанімації, робо­чий мобільний телефон завжди із со­бою), оперативно надсилає кардіо­граму, і після цього зразу ж почина­ється підготовка пацієнта. У «швидкій» є необхідні препарати, дорогою до лі­карні медики навантажують ними організм пацієнта, щоб на місці кардіо­логи могли одразу ж приступати до операції.

Саме так було зі Світланою Дмитрівною — медики не втратили ані секунди. Працівники «швидкої» нада­ли всю необхідну інформацію, ми зі­брали бригаду лікарів. Пацієнтку на­віть не завозили до палати, із при­ймального відділення вона потрапила прямо в операційну. Закриття судини було 99%. Якось на отому 1% вона і трималася. На жаль, це не єдина проблемна судина, тож за іншими ще тре­ба буде спостерігати, плюс проти нас діє діабет. Якою б не була хвороба, він її завжди ускладнює, однак не всі це добре розуміють. Знаю, що місяць то­му і Світлані Дмитрівні сімейний лікар радив звернути увагу на рівень цукру в крові, однак тоді серйозності ситуації вона не зрозуміла. Тепер виправлятимемо цю помилку.

Доправили до нас її з рівнем цукру 24 ммоль/л. Дуже бо­ялися, що він нам нашкодить, але, на щастя, все склалося добре. Привезли пацієнтку о 23.30, о 23.50 їй почали робити коронарографію (досліджен­ня судин серця за допомогою рент­гену. — Авт.), а о 00.10 і саме стен- тування (операцію, під час якої все- редину судини встановлюють тонкий сітчастий каркас - стент. - Авт.), А в серпня з рекомендаціями лікарів во­на вже поїхала додому, де проходити­ме подальшу реабілітацію.

— Старатимусь усе робити так, як сказали лікарі, інакше хто знає, скіль­ки часу мені залишилось. Уже зараз можу святкувати свій другий день на­родження, бо все могло бути зовсім по-іншому, і мене про це попереджа­ли... — задумливо каже Світлана Не­треба.

— Коли ми переїхали в Крупичполе, Сашко почав скаржитись на те, що йому дуже важко дихати носом. До яких тільки лікарів ми не зверталися! Однак якихось порушень у стані його здоров ‘я ніхто так і не знайшов, а про­блема залишилась.

Тоді я вирішила повезти сина до бабки-шептухи, хоч у їхні магічні можливості й не вірю. На диво це допомогло. А поки та бабка шептала Сашкові, сказала, що й у ме­не є проблеми, тож треба зробити ви­ливку на воску. Напередодні дня, коли в мене стався інфаркт, я приїхала до неї, вона вилила той віск (він, до речі, був аж чорним) і сказала, що вночі ме­ні буде дуже зле, тож, коли запропо­нують їхати в лікарню, маю зразу ж по­годжуватися, інакше близько третьої години помру.

Особливого значен­ня цьому я тоді не надала, а ось після операції згадала... Збіг чи магія? Хто його знає. Хоча, як на мене, справжня магія була саме тут, у лікарні, бо пра­цюють у ній не просто лікарі, а чарів­ники. Наскільки я вдячна всім, хто ме­не рятував, навіть не передати! / ме­дикам швидкої допомоги, які робили все, щоб якомога швидше мене сюди довезти, І лікарю, який проводив опе­рацію (завідувачу відділення Ігорю Філіппову. — Авт.), і Тетяні Володи­мирівні Шульзі, яка зараз мною опіку­ється, і дівчаткам-медсестрам та са­нітаркам. Усі вони - неймовірні люди!

Я ж була у свідомості, коли мене го­тували до операції, добре пам’ятаю, як після операції біля мене сиділи всю ніч. Знаєте, як увесь цей час до ме­не зверталися? Дівчинка, красунечка, киця. Як до дитини. А як допомагали, коли вже лежала в палаті! Я неймо­вірно щаслива, що потрапила в руки до справжніх професіоналів і просто хороших людей! Дай їм, Боже, всім здоров'я і щастя! Вони це точно за­служили!

Джерело: газета “Гарт”, Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.