Військовий Володимир Милько, що залишився без руки вчиться заново писати

— Поки що виходять ка­ракулі, — каже мама 36-річного Володимира Милька Надія Іванівна.
У школі в Нехаївці (на Коропщині), де мешкала родина, в університеті (закінчив історичний факультет Київського УДУ імені Драгоманова), аспірантурі він пи­сав лівою рукою, бо шульга. Тепер виводить літери пра­вою.



Володимир Милько у лікарні, фото з сайту Історична правда

— Тільки спокійніший, — посміхається Надія Іванівна. — У дитинстві це був ще той шибайголова. Де шкода, там і він. У дитсадку ніхто не міг вкласти спати. На уроках був першим порушником дисципліни. А навчався до­бре, читав запоєм. Постій­но видурював чи вимінював книжки у старшого брата.

Змалку був дуже само­стійним. Після школи сам обрав виш, сам відвіз документи, сам вступив. Знав, що статки у нас невеликі: чо­ловік — механізатор, я пра­цювала нянею, вихователь­кою, а крім Володі, у нас ще син і дочка. Тож вдень учив­ся, а ввечері, вночі працю­вав вантажником. Закінчив університет із червоним ди­пломом. Казав: «А що, мо­гло бути інакше?» Послуха­ти його — так все робилося завиграшки.

Про труднощі він мені (чоловіка вже не було, по­мер 5 років тому. — Авт.) просто не розказував. Та багато чого прояснилося під час війни.

Коли вона почалася, Во­лодимир Милько був стар­шим науковим співробітником Інституту історії Укра­їни НАН і мати сподівалася, що він не потрапить у першу хвилю мобілізації. Тим біль­ше що строкової не служив, не має військового досвіду. А там, дасть Бог, усе скін­читься.

Але її прогнози здійсни­лися тільки в тому, що на­уковцям повісток дійсно не вручали. Більше того — співробітники Інституту отримали дозвіл працюва­ти дистанційно. Тож багато хто з них виїхав за кордон. А Володимир на третій день після початку повномасштабного вторгнення (на дру­гий здавав кров) був у Голосіївському (мешкає в цьому районі Києва) військкоматі. Пізніше розповідав молод­шій сестрі Юлії, з якою вони — нерозлийвода:

— На територію пропус­кали тільки за перепустка­ми. Я показав військовий квиток і збрехав, що маю повістку. Обман, звісно, від­крився, але тоді я вже був у кабінеті заступника військового комісара. Ніколи ра­ніше я так за себе не просив — розказав про висо­ку мотивацію, чудову фізич­ну форму, досвід стрибків із парашутом. Що кандидат історичних наук, теж сказав — про всяк випадок. І мене таки взяли!

Служити почав у 23-му окремому стрілецькому ба­тальйоні, який був сформо­ваний із добровольців, що звернулися до різних війсь­ккоматів Києва. Охороняли територію на околиці столи­ці — у напрямку Ірпеня, сто­яли на блокпостах, патру­лювали вулиці, паралельно набуваючи військових нави­чок. Потім підрозділ пере­кинули на територію Бучі, яку на той час окупанти вже майже покинули, далі — на південь Київщини.



Володимир Милько у Бучі

— Базувалися на від­носно спокійних територі­ях. І це дуже напружувало, бо інші в цей час захища­ли країну в гарячих точках. На передову хотілося багатьом. «Не шукайте війни, вона вас сама знайде», — казав на це наш командир. Тоді ми з хлопцями не за­думувалися над його сло­вами, і коли дізналися про набір до 47-го батальйону, який мали відправити на фронт, записалися на спів­бесіду. Пройшли її, і згодом надійшов наказ про наше переведення.

Але доля й далі берегла Володимира і його побрати­мів — через розширення під­розділу 47-й батальйон не поспішали відправляти «на нуль», натомість його бій­ці проходили посилену під­готовку. Спочатку на укра­їнських полігонах, потім — на військовій базі в Німеччині. Озброєння підрозділу прохо­дило за стандартами НАТО. Навчали професіонали.

До червня 2023-го, коли бригаду, в якій служив Воло­димир, задіяли в контрнасту­пі на Запорізькому напрям­ку, він був уже не просто кан­дидатом наук, а й бійцем з не­абиякими навичками з позив­ним Кандидат. Та ні вони, ні досвід, стверджують військо­ві, не дозволяють передбачи­ти всі нюанси бою. Особливо ближнього контактного!

Саме в такому бою 17 червня Володимир зазнав першого серйозного поранення кульового в голову.

- Розказував, що врятував шолом, - зітхає Надія Іванівна.

Про те, що куля ушкоди­ла череп (мозку, на, щастя, не зачепила), що після надан­ня першої допомоги евакую­вати поранених не було жод­ної можливості, бо бійці кілька годин, проривалися з оточен­ня, вона дізналася, коли найстрашніше вже було позаду.

Вдруге син був поранений, через два з половиною місяці — 1 вересня. У лікоть лі­вої руки. Її довелося ампутуй вати по саме плече. Лікувався в госпіталях Запоріжжя, Дні­пра, Вінниці, Львова. Се­стра їздила провідувати майже щотижня. Матері сказали вже після операції.

— Я розуміла: головне - живий. Та все одно весь час серце було не на місці. І сльози душили — нічим було диха­ти.

Поїхала до сина у Львів із сумкою пігулок.

— Там не стільки я його, скільки він мене підбадьорював. Запевняв, що все нор­мально. Хіба що закінчилася «кар'єра шульги».

Володимир переніс уже 8 операцій. І це, можливо, не межа. Ампутація висока — по­трібний протез дуже доро­гий (кошти на нього, крім рід­них, збирають колеги і дру­зі і вже назбирали більше 2 млн. гривень). Признався сестрі, що ду­же страждає від фантомних болів — нервова система по­дає сигнал у руку, якої вже не­має, але кожен палець якої він нестерпно-болюче відчуває. І тамує біль жменями таблеток.

Та Володимир не здаєть­ся. «Життя не закінчується, а починається його новий (зна­чно складніший) етап. Та, як відомо, Бог не без милості, козак не без долі», — написав на своїй сторінці у фейсбуці.

Зараз він на реабілітації в Трускавці. Що робитиме піс­ля неї, ще точно не вирішив. Багато залежить від висно­вку, військово-лікарської ко­місії. Вона має визначити йо­го придатність до військової служби.

За Володимиром Мильком залишається робоче місце в Інституті історії, але, всу­переч пережитому, він гото­вий залишатися в підрозділі. Говорить: можна виконувати роботу, не пов’язану з бойовими діями.

— Як, вирішить, так і зро­бить, каже Надія Іванівна. — Завжди, коли приходжу на кладовище, подумки розпові­даю про все чоловіку і плачу. Раніше казала: «Добре, Ва­ню, що ти нічого не знаєш, не бачиш». А тепер думаю: він, як і я, пишався б Володею.

Як усі батьки, ми мрія­ли про щастя наших дітей... Так би й було, якби не війна. Усі вивчилися, працюють. Від старшого Василя має­мо онучка. Дочка з нарече­ним відклали весілля, до Пе­ремоги.

— Весілля Володі теж попереду.

— Ми вже говорили з ним про це, — посміхається крізь сльози.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.