Коропський музей відзначив 30 років

Коропський регіональний історико-археологічний музей 9 травня відзначив 30-річчя. Директоркою закладу Тамара Гриценко розповіла, як працюється у музейному закладі селища Новгород-Сіверського району.



Завдяки Археологу-ентузіасту

Багато хто із жителів Коропщини, проходячи повз примі­щення Коропського регіонального історико-археологічного музею, і не задумується про те, наскільки унікальний він. Там є на що по­дивитися, про що з цікавістю по­слухати: можна і кістки мамонта розгледіти, і на птеродактиля по­дивитися, й історію про клавікорд - унікальний музичний інструмент - послухати. Та, на жаль, місцеві не часто відчиняють двері музею, а ось чимало гостей містечка із задоволенням заходять.

- Минулого року у стінах на­шого музею ми прийняли 142 пе­реселенців. Безкоштовно. Люди, поки чекали в чергах біля ЦНАП, заходили до нас, - починає розмо­ву директорка закладу культури Тамара Миколаївна Гриценко. - Приємно, що після завершення екскурсії люди говорили, як вони здивовані тим, що у такій провінції є гарний і цікавий музей. А це були переселенці з великих міст, облас­них центрів. До речі, не лише вони багато нового і цікавого дізналися про історію нашого краю. Був і зворотній зв'язок: переселенці ділилися своїми історіями: як вони тікали від війни, про страхи, пере­живання та перешкоди.



- Тамаро Миколаївно, давайте почнемо із самого початку: коли був створений музей?
- Музей був створений 9 трав­ня 1993 року, так стверджують записи. Спочатку він існував на громадських засадах і лише згодом був зареєстрований. До речі, спочатку музей був у при­міщенні Свято-Успенської церкви, а потім уже, у 1997 році, переїхав до цього приміщення, де й нині знаходиться, - почула відповідь.

- А те, що маємо цей музей, - за­слуга нашого земляка історика та археолога Василя Єлисейовича Куриленка, людини, яка не про­сто була залюблена в історію та археологію. Він цим жив. Та про Василя Єлисейовича можна говорити багато, адже він був не­пересічним науковцем, - з теплом і повагою про засновника музею згадує Тамара Миколаївна.

До речі, у музеї працює усього двоє людей: директорка Тамара Гриценко і науковий співробітник Григорій Касьяненко. І це при тому, що історико-археологічний музей включає в себе ще й ме­моріальний музей-садибу імені Миколи Кибальчича. Тож нині шукають ще одного співробітни­ка, тому, якщо маєте бажання, можете і ви спробувати себе в музейній справі.

Музей, як дім

За тридцять років свого іс­нування багато чого змінилося в музеї: збільшилася кількість експонатів, осучаснився інтер'єр, а ще змінився підхід до музейної справи, тому і в нашому музеї намагаються крокувати у ногу з часом. І кваліфікацію свою під­вищують, і з іншими музеями співпрацюють, діляться ідеями, вчаться один в одного Тож життя в музеї не обмежується історико- науковими працями та зазубрени­ми екскурсіями.

- Аби додати в екскурсію нових барв, намагаємося шукати якісь цікавинки. Організовуємо різні тематичні виставки. Про нашу екскурсію, що мала назву «Ніч у музеї» і була ще до пандемії, згадують люди і нині. А День ри­балки як ми колоритно провели! Пам'ятаєте? Подібних планів і задумів маю багато, але свої табу спочатку пандемія встано­вила, тепер - війна, - розповідає директорка. - Співпрацюємо з університетом третього віку, що при терцентрі діє. Нашими час­тими гостями є дітки із садочка, школярі.

Таких людей, як Тамара Ми­колаївна, відданій своїй роботі, закохану в улюблену справу, насправді - одиниці. Лиш треба бачити вогонь в її очах, коли вона розповідає про нову ідею, яку хоче втілити у музейне жит­тя. І коли щось дуже хочеться,
а грошей в музею нема, ніколи не шкодує власних коштів. Од­ним словом, сама собі спонсор. А недавно ще й до держархіву документального кіно дісталася: придбала у них шість коротких відеосюжетів про музей Миколи Кибальчича. Найдревніше відео 1965 роком датоване, наймолод­шому - 37 років. Тепер Тамара Миколаївна єдина на Коропщині, хто володіє ось таким історичним скарбом.

- Навіщо воно вам: витрачати власні гроші? Ну, нема, то й нема.
- Мене ще батько вчив, що треба робити для людей, а не для себе, не треба шукати особистої вигоди і наживи. Життя швидко­плинне, і це якнайкраще розумієш саме сьогодні. Мені важливо, що я лишу по собі. Музей - це мій дім, це моє життя. До речі, 1б травня було рівно двадцять років, як прийшла сюди працювати, - ось і про третій ювілей, особистий,
зайшла мова. - Ось тут, у музеї і дочка моя виросла, бо ще три­річною її брала із собою. Інколи навіть доводилося з дитиною на руках екскурсії проводити. Вона й нині часто згадує історії, які запам'ятала з тих далеких екскурсій. Кажуть, робота - це другий дім. Ні. Перший. Бо тут я знаходжуся вісім робочих годин. Часто й після роботи лишаюся. Коли люди телефонують і про­сять провести їм екскурсію, бо вони тут проїздом, а їм порадили обов'язково відвідати наш музей. Усе полишаю і їду. І я це роблю не тому, що мушу, а тому, що мені приємно, що люди цікавляться.

- А про що сьогодні ви мрієте, що хоче втілити у музейному житті?
- Як і всі, звичайно, мрію про перемогу. А якщо ж про матері­альне, то хочеться про кожного нашого загиблого захисника зняти відеосюжет, у якому б мама чи друзі щось про нього розповіли. Аби можна було не лише розказу­вати про Героїв, а й підкріплювати розповідь відео. А ще хотілося б проводити онлайн екскурсії, але для цього потрібна спеціальна камера, яка обертається на 360 градусів. І на все треба гроші. Немалі, - розповідає. - Та ми ж не сидимо склавши руки, чекаємо і мріємо, що нам усе на блюдечку принесуть. Є можливість, пишемо проекти на отримання грандових коштів. Але ж там теж не все так просто.

Тож хай збуваються ваші мрії, Тамаро Миколаївно, а плани ста­ють реальність. А ви, шановні чи­тачі, заходьте до музею частіше, цікавтеся історією нашого краю та отримуйте насолоду від почутого і побаченого.

Ірина БОРОВСЬКА, “Нові горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.