Багатодітна сім’я переселенців з Алчевська розповіла, як обживається у модульному містечку

У недавно відкритому модульному містечку в селі Красне Чернігівського району помалу обживається сім’я переселенців з Алчевська Луганської області — Ніна і Сергій Наливайки з дітьми. Вони не з чуток знають, що значить зостатися без даху над головою. Бо з цим гірким досвідом стикалися аж двічі. Вперше — у 2014-му, коли були вимушені виїхати з окупованої Луганщини на підконтрольну Україні територію. Тоді доля привела сім’ю на Чернігівщину. Кілька років Наливайки поневірялися по чужих кутках, аж поки не придбали собі хату в Скорінці Іванівської громади. Здавалося б, життя налагоджується, та в одну мить усе перекреслило повномасштабне вторгнення росії. Під час боїв будинок родини було зруйновано, а їм самим знову довелося втікати від війни.



Зараз Ніні Наливайко 40 років. Її чоловікові Сергію 41. У них п'ятеро дітей: 23-річний Володимир, 13-річний Андрій, 12-річна Крістіна, 9-річна Аліна і 4-річна Аня. Володя вже у “вільному плаванні” — разом із дружиною та маленьким сином мешкає в Чернігові.

- Ми з чоловіком обоє родом з Луганщини. На­вчалися в одному класі, тож фактично все життя разом, — розказує Ніна. — До ві­йни у мене був в Алчевську свій продуктовий мага­зинчик, а Сергій працював електрозварювальником в одній фірмі Мав свій “від­соток”. На хліб із маслом ви­стачало. Спершу ми мешка­ли у квартирі, яку нам на ве­сілля подарували батьки. А згодом перебралися у при­ватний будинок.

У квітні 2014-го на Сході України почалися бойові дії. В Алчевську, як і в багатьох містах Донбасу, так звані «ополченці» захопили відді­лення міліції, СБУ, міськра­ду. Невдовзі почалися пер­ші бої. Та наше місто тоді майже не обстрілювалося. Прильоти були в основному по сусідніх Стаханову (нині Кадіївка. — Авт.), Горлівці. Дебальцевому. 3 рідного міста ми виїхали не стільки через обстріли, скільки через несправедливість. Я пе­ресварилася мало не з усі­ма знайомими, бо намага­лася довести, що ми україн­ці і маємо жити в Україні. Що казати, якщо навіть мати від мене відмовилася і назвала «укрофашисткою». Остан­ньою краплею стали події кінця липня 2014 року. То­ді по телебаченню повідомили: «В Алчевськ зайшли танки. При найменшій за­грозі прямуйте в бомбосхо­вище». Тож коли ми з чоло­віком почули звуки вибухів, то зібрали малих і побігли в бомбосховище. Воно було занедбане, сире. Ми ніч там промучилися, а коли вран­ці вийшли, то нас зустрів «ополченець» з автоматом. П'янючий. Сказав: “Вы на охраняемом объекте. Мне вас что, расстрелять?» І це при тому, що ми були з дітьми на руках! Зрештою він нас таки відпустив, але я твердо вирішила: ми більше не залишимось там, де нас навіть за людей не вважа­ють. І де можуть вбити лише за те, що ти українець.

Того ж дня родина зібра­ла документи, гроші, міні­мум речей І вирішила їхати на підконтрольну Україні те­риторію.

— Ми вирішили спочат­ку добратися до Маріуполя, який уже був визволений від бойовиків. Спершу на таксі доїхали до Ясинуватої До­нецької області. Заплати­ли по 2,5 тисячі гривень за кожного! Навіть за Ан­дрія і Крістіну, яким тоді було по 3-4 рочки. Лише за 4-мі­сячну Алінку таксист не взяв грошей. Їхали в колоні з де­сяти машин через якісь по­ля, дорогою не раз ламали­ся. Загалом витратили 18 годин, хоча в мирний час ту­ди можна було доїхати менш ніж за дві. Вже пізніше ми ді­зналися, що нашу колону су­проводжували сепаратис­ти, яким таксисти платили “долю”. Вони їхали попере­ду і позаду колони, чим наражали всіх на смертельну небезпеку. В Ясинуватій ми зразу направилися по квит­ки на електричку до Маріу­поля. Біля вокзалу потра­пили під обстріл і лише ди­вом не постраждали. Що ж до електрички, то нею змо­гли проїхати лише кілька станцій. Потім з'ясувалося, що перебито залізничне по­лотно. Тож ми своїм «ци­ганським табором» поїха­ли маршруткою в Донецьк.

А вже звідти автобусом та­ки доїхали до Маріуполя. На блокпостах в очі зразу кину­лася разюча різниця між вій­ськовими. На окупованих те­риторіях це були чи то п’яні, чи то наколоті типи, у тіль­никах, небриті. А на підконт­рольній Україні території нас зустрічали бійці, вдягнені за формою, охайні. Такі, що ви­кликали довіру.

У Маріуполі родина на три тижні винайняла житло, витративши при цьому чи не всі свої заощадження. По­тім Наливайки звернулися по допомогу до волонтерів.

Ті запропонували їм список із 10 областей, куди родину готові були відвезти і допо­могти там облаштуватися.

- Чесно кажучи, нам бу­ло все одно, куди їхати. Го­ловне, щоб в українське міс­то, — зізнається багатодітна мати. - Обрали Чернігів. І вже 9 вересня 2014-го бу­ли тут. Спочатку нас на тиж­день поселили в гуртожиток для еменесників. Потім во­лонтери підшукали нам бу­диночок у Пролетарсько­му Гаю (нині вул. Урочище Святе. — Авт.). Там ми жи­ли 9 місяців, платили ли­ше за газ і світло. А в черв­ні 2015-го нам виділили кім­нату в малосімейці. За орен­ду ми платили символічних 30 гривень. Стали обжива­тися, зробили ремонт. І тут як сніг на голову нас «попро­сили на вихід». Комусь тер­міново знадобилася ця кімната. Це був лютий 2016-го. Довелося самим шукати житло. Два роки ми оренду­вали квартиру, справно пла­тили 1600 гривень за оренду плюс комунальні.

Жили з чо­ловікової зарплати (він вла­штувався зварювальником). «Дитячих» тоді вже не отри­мували. Лише виплати ВПО (2400 гривень на всіх). Та в якийсь момент через бюро­кратію ми на півроку зосталися і без цих виплат. Ви­живати в борг стало важ­ко, тож ми почали підшуку­вати собі будиночок у селі. Обов’язково біля Черніго­ва (щоб Сергій міг їздити на роботу) і під викуп. Зупини­лися на варіанті зі Скорінцем Іванівської громади. Там нам одразу ж сподоба­лося. Взимку 2018-го за­селилися. Два роки вику­пляли ту хату, потім ще два роки вкладали гроші в ре­монт. А вийшло так, що те­пер будинку немає...

ЗНОВУ ВІЙНА, ОБСТРІЛИ, ЕВАКУАЦІЯ

Аня народилася вже в Скорінці. Там родина зу­стріла  повномасштабне вторгнення.


— До 13 березня ми вшістьох ховалися у себе в погребі. Зразу не виїхали, бо думали, що раз росі­яни рвуться до Києва, то не звертатимуть у село (Скорінець за 2 км. від траси — Авт.) Та вже у перші дні ста­ло ясно, що наша громада опинилася в епіцентрі боїв Уранці. 13 березня наші сол­дати сказали, що вивезуть нас у Вертіївку під Ніжин. Дали пів години на збори. Та вивезти не встигли - по­чався бій. Ми сховалися в погребі, довго чекали, по­ки все стихне. А коли нава­жилися вийти, військові на­казали: «Тікайте подалі, бо зараз знову почнеться стрі­лянина!» Ми із Сергієм схо­пили дівчат, син узяв рюкзак із документами, й усі гуртом ми щодуху побігли на другий куток села - до куми. Не до­бігши буквально кілька ме­трів, потрапили під обстріл. Пам'ятаю, як чоловік крик­нув: «Лягайте!» Ми попадали на землю. Підіймаємо голо­ви — а паркан увесь посіче­ний. Дякувати Богові, нас не зачепило.

Тиждень ми меш­кали у погребі куми, аж поки під час обстрілу не вбило її сусідку. Після цього зрозумі­ли, що треба кудись евакую­ватися. Разом з односель­цями (групою із 20 чоловік) пішки дійшли до Красно­го. Звідти наші бійці довез­ли нас до Красилівки. Спа­сибі місцевій старості, яка взяла нас під опіку. Виділила місце в школі, а люди позно­сили різні продукти, одяг. У селі ми пробули три дні, а потім волонтери автобусом вивезли нас до Козельця. Звідти - на Захід України. Рік ми прожили у Вінниці. Це чудове місто, але житло там дуже дороге. Ми орендували другий поверх бу­динку. Платили 10,5 тися­чі гривень за місяць. Того, що залишалося, нам лед­ве вистачало на їжу і найнеобхідніші речі. Тому вирі­шили повернутися на Чернівщину. Тим більше про це дуже просили діти. Напри­клад, Аліна дуже прив’язана до своєї вчительки. Вона, до речі, й підказала нам, що в Красному зводять модуль­не містечко. А староста по­обіцяла допомогти із засе­ленням.

ЧЕРНІГІВЩИНА СТАЛА РІДНОЮ

Модульне містечко в Красному відрізняється від тих, що є на Чернігівщині. По-перше, його встанов­лення фінансував не поль­ський уряд, а швейцар­ський бізнесмен Андреас Сайц. По-друге, ці будиноч­ки раніше використовува­ли як дитсадок поблизу Цю­риха. Тож вони комфортніші і просторіші. Загалом міс­течко складається із трьох блоків. У кожному по 6 кім­нат (одна розрахована на двох людей).

— Ми заселилися в се­редині квітня. Оскільки нас шестеро, то нам виділили зразу три кімнати, — каже Ніна Наливайко. — У кожній кімнаті є електрообігрівач, два ліжка, стільці, полички, шафа. У кожному бло­ці - спільна кухня (із дво­ма столами, шафками, дво­ма електроплитами з ви­тяжкою, раковиною та хо­лодильником — Авт.), а та­кож дві душові з кабінками туалетами та бойлерами. Пральня - надворі, в окре­мому приміщенні.

— Як Вам тут живеть­ся?

- Тут дуже затишно і комфорт­но. До речі, комунальні по­слуги пообіцяв оплачувати цей бізнесмен зі Швейцарії.Тож, можливо вдасться по­троху відкладати копійку на купівлю хати десь у селі. Та це на перспективу. Зараз же найголовніше, щоб закінчи­лася війна. Ми так стомили­ся від неї. І від того, що діти, а особливо Аня, не знають, де їхній дім... Та нічого, дя­кувати Богові, всі живі-здо­рові. Решта - діло наживне.

— Що з вашим будин­ком в Алчевську?

— У 2015-му по ньому був приліт. Від дому зоста­лися дві стіни. Це ми по­бачили в Інтернеті на знім­ках із супутника. Подро­биць не знаю, бо я ні в кого не розпитувала. Із рідними й знайомими, які залишили­ся на окупованій Луганщині, я на тему війни не розмов­ляю. Щоб не псувати сто­сунків. Сподіваюсь, що скоро Алчевськ повернеться під контроль України. Проте по­вертатися туди ми не зби­раємося. Бо Чернігівщина вже стала для нас рідною.

Джерело: газета “Гарт” від 19.05.2023, Олексій ПРИЩЕПА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.