Фельдшерка з прикордонного села для місцевих - і лікарка і швидка допомога

Як припече, дзвоню Оксані, — ділиться Неля Дайнеко з села Гасичівка на Городнянщині. — Приходить, коле, таблетки дає.

Оксана Кравченко — завідувачка фельдшерським пунктом (ФП) у селі Мощенка. Воно за 10 кілометрів від кордонів з білоруссю, росією. Неля Дайнеко — продавчиня мощенківського магазина. Для неї й односельців Оксана Миколаївна — це і медсестра, і лікарка, і провізорка, і швидка допомога.



На фото Неля Дайнеко

— Тиск піднімається — Оксані дзвоню, — продовжує Неля Дайнеко. — Чоловік у мене інсультник. Уже вісім років. Другий інсульт схопив, я бігом їй подзвонила, вона — іншим, відразу приїхали. Що не попрошу, усе зробить, підкаже.
У мене панкреатит (запалення підшлункової), приступи бували. Треба й ліки, і дієта. Що можна, що ні — радилась з Оксаною.

Дієта треба й після операції. Видалили жовчний. Років п’ять минуло, а не їм ні жирного, ні гострого, ні смаженого. Гурків (огірків) зразочку рік не могла їсти з грядки. Тільки як полежать.

Оперувалася в лікарні в Чернігові. їхала додому й знала, що решту лікування вдома можна зробити. Оксана Миколаївна тричі на день приходила, уколи колола. Навіть у магазині.

— Колола й у магазині, — підтверджує Оксана Кравченко. — А що робити, як людині погано.

— Співпрацюю з аптекою за трудовим договором як реалізатор, — ділиться нюансами Оксана Кравченко, завідувачка Мощенківським фельдшерським пунк­том. Розмовляємо в Городні якраз біля аптеки. — Попередньо кажу, які мені ліки потрібні, їх відкладають. Я приїжджаю, розплачуюсь, забираю і привожу ліки в Мощенку, у ФП. Беру те, що конкретно людині потрібно. Продаю. На ту виручку знову за­куповую ліки. І так по колу.
Інколи просять отоварити електронний рецепт на безплатні ліки за державною про­грамою. Е-рецепт — це код у повідомленні. Одна жіночка минулого тижня цей код мені записала на папірець. Я приїхала в Город­ню, узяла ліки, привезла. Вона прийшла в медпункт, забрала.

«Прихопиш додому, і починаються дзвінки»



На фото Оксана Кравченко

Фельдшерський пункт у Мощенці — невеличкий охайний будинок. У дворі кілька берез. У пляшки капає сік. Солодкий (куштувала). Його й сусіди беруть, хвіртка не замкнена.
— У приміщенні медпункту раніше аптека була. — пояснює Оксана Миколаївна. — Колись у нас працювала і дільнична лікарня, стаціонар був. І амбулаторія. Я акушерка за спеціальністю, тож оглядала жінок. Зараз ні лікарні, ні лікарів Велика будівля стоїть порожня.
У фельдшерському пункті працюємо удвох — я і санітарка Тетяна Меняйло. З 9.00 до 11.00 — прийом. Зазвичай приходять з хронічними хворобами. Тиск поміряти. Послухатися. Чи якщо спину скрутило. Чи бабуся впала, ребра болять. Розтирання взяла, укол я їй зробила.

А з 11.00 до 12.45 — обслуговування викликів. Уколи, перев'язки. Інколи за тиждень ніхто не викликає. Та хвороба не приходить за розкладом. Буває, на роботі сидиш, усе тихо. При­ходиш додому, і починаються дзвінки на виклик.

«Найстарша пацієнтка — Ніна Пінчук, їй 95»


— У Мощенці та найближчих хуторах 51 дитина, — розказує про пацієнтів. — Найменшенька — ще немає року.
Найстарша пацієнтка — Ніна Пінчук, їй 95. Живе в Новому Млині. Там чоловік 15. Живе сама. До дітей не хоче. Син щодня до неї приїздить, продукти і піки привозить.

Є в Мошемці й молодші довгожителі — за 90, під 90. Літні люди міцніші, ніж теперішні молоді. Думаю, за рахунок екології. Плюс генетикз хороша.

З «Переселенцям найгірше. Покинули свою хату і приїхали в чуже»

— Війна на всіх вплинула, — відмічає медичка. — Люди дуже знервовані. Кожен хоче бути на першому місці, щоб хапали тільки його, бо йому погано. Таке було й раніше. Зараз загострилося. Нерви не на місці. Усіх все злить, і люди себе здебільшого не стримують.

Переселенцям найгірше. Прожили 40-50 років, дбали, робили. А рашистський сусід сказав: заберу, це моє. Покинути свою хату і приїхати в чуже, стерегти чужі будинки. У чужому не спиться й не їсться. Дома ж і стіни допомагають.

Раджу заспокійливе. Корвалол, корвалмент. корвалтаб, гліцисед, валер’янку. Деякі приходять, кажуть, уже не допомагає.

Та за будь-яких обставин треба лишатися людьми. Може, менше дивитися новин 20 хвилин на день, і все. Зараз весна. Підмітати, підгрібати, саджати, сіяти. Але й це часом валиться з рук.

«Ніби мопед на величезній швидкості несеться. А то «Шахеди»»

— У Городні рідко чути вибухи. — зауважує — Люди, як і почують: «А, то навчання», відмахуються. Яке навчання в прикордонній зоні? Коли обстрілювали Сеньківку, Гасичівку, у Мощенці в медпункті крейда зі стелі сипалася, двері відчинялися.

Коли таке відбувається, не хочеться ні підмітати, ні підгрібати, з роботи приходиш, їсти не хочеться, настрою немає. Бо не знаємо, що буде завтра.
Півтора тижня тихо (спілкуємося 6 березня). А то гупали. Якось прокинулися серед ночі, бо гуде. Ніби мопед на величезній швидкості несеться. А то «Шахеди» (безлілотники). Двічі літали над Мощенкою.

Перша година ночі, навколо тиша, тож гул луною відбивається. Ми з чоловіком, сусіди повискакували на вулицю, що воно таке? Іх не видно, але ж вони летять. А це ж усе на нервову систему діє Потім уже не заснеш, бо думаєш: куди він летить, для чого він летить, як вони вже надоїли.

Якщо можна телевізор виключити, то тут ніяк не виключиш. Але ж, порівнюючи зі Сходом, у нас ще можна жити. Ми ж можемо вийти на вулицю. Чекаємо свят. Дивлюся, сусідські дівчата з вікон штори знімають, перуть. У минулому році навіть перед Пасхою не прибиралися.

Тамара Кравченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.