Фельдшерка Ольга Коваленко: «Найважче було обирати кого рятувати, а кого ні»

Добавить новость

Среда, 17 Августа 2022 16:53  |  Просмотров: 3905

Ольга Коваленко, дівоче прізвище Фененко, з Карильського у часи активних бойових дій на Чернігівщині рятувала воїнів і цивільних. Вона - фельдшерка. На війні - з перших днів повномасштабного вторгнення.



Як усе починалося

Уранці 24 лютого, коли на мирну Украї­ну вже летіли ворожі ракети, а танки пере­йшли кордони Чернігівської області, Оля, обійнявшись із дитиною, ще солодко спа­ла. Увечері пізно лягли, а вранці поспішати не було куди. Хоча Максимку три роки ще мало виповнитися у липні, з першого березня вже планувала вести до садоч­ка. Сама ж у перших числах місяця мала йти на співбесіду, хотіла влаштуватися до Чернігівського полку зв'язку. Апе... дзвінок у двері зламав усі плани. На порозі - менша сестра та мама, які зараз проживають у Чернігові, зі страшною звісткою - почалася війна.

Ніколи не забуде того ранку, коли закля­кла, як вкопана, і не знала, що робити, куди бігти, як рятувати себе і дитину. Перегля­нула новини у смартфоні, дійсно - війна. Наступного ранку пішли з сестрою за­куповувати продукти, бо полиці магазинів ураз майже спорожніли. Аж тут дзвінок із військкомату. Викликали. Кажуть, у тебе дві години зібратися і - виїжджаємо. Розгуби­лася, адже на руках- маленька дитина, яку сама виховує. З огляду на це у перші два дні доручили Олі розносити по місту пові­стки. Транспорт уже не ходив, пішки долала кілометри, аж поки не зателефонували і дали відбій, оскільки стало небезпечно - у місті вже діяли диверсійні групи. Ворог був близько біля Чернігова, тривали бої, хоча місто ще не бомбили. Наступного дня ви­кликали на місце збору - Ольга потрібна була на війні як медична працівниця (вона за спеціальністю - фельдшер, отримала диплом Чернігівського медичного коле­джу). Чотири роки працювала медиком у ліцей залізничного транспорту, а потім подалася з хлопцем, майбутнім чоловіком, на заробітки до Польщі. Опісля виношува­ла та виховувала маленького Максимку.

І хоча має освіту фельдшера, але дав­но вже не працювала, дещо призабулося. По суті - практики зовсім мало, а в екс­треній медицині і взагалі. Та і одна справа - надавати допомогу цивільним, інша - мати справу з бойовими пораненнями. Чи спра­виться? Оля стояла на роздоріжжі. Що ро­бити? З одного боку - відповідальність за дитину, яку треба було сховати від війни, з іншого - вона може врятувати чиєсь життя, її допомога знадобиться людям, які боро­нять країну. Отож зібрала сімейну раду і заручилася підтримкою рідних. На всі сто відсотків була впевнена у своїй молодшій сестрі, що догляне за її дитиною, старша сестра та мама також обіцяли допомагати.

- Це добре, що у мене така родина, на яку можу покластися. Отож, залишивши сина у надійних руках, пішла на війну. Адже, коли я можу врятувати чиєсь життя, як було вчинити інакше? А якщо хтось не виживе тільки через те, що не вистачатиме медиків? - аргументує свій вчинок Оля.

Під щоденними обстрілами

Перше бойове хрещення було у Зеле­ному Гаю, там того дня був збір. Видали берці, одяг залишався ще цивільний. Цілий день роботи було дуже багато. Фор­мували батальйони, роти з добровольців та мобілізованих, медики роздавали солдатам турнікети та все необхідне для надання першої допомоги. Десь близько третьої ночі тільки змогли лягти спати у невеличкій кімнаті на підлозі покотом. Ще очі не зімкнули, як почувся неподалік по­тужний вибух. Повскакували.

- Я вже думала, що ми не виживемо. Тоді у Зелений Гай прилетіли чотири чи п'ять ракет, метрів за п'ятсот від нашого будиночка. Серед нас було чимало жінок, які, як-то кажуть, і пороху не нюхали. По­лякалися. Стан шоковий: чи нам бігти, чи ждати. Але добре, що наш начмед не дав вибігти з приміщення. Каже: «Сіли всі, накрили голову подушкою, сидимо. Якщо дасть Бог, виживемо. На вулиці більш небезпечно». Потім, коли все стихло, пе­ребралися до бункера, там і ночували. А вранці відпросилася відвезти сину памперси, як над самою головою прогудів літак. Так і не потрапила додому, нас терміново перевели в інше місце базування. А Зеле­ний Гай вночі повністю розбомбили.

Пам'ятається, тоді в інтернеті відкрито у відеозверненні повідомлялося про місце збору. Як виявилося, ворог і з інтернету також черпав інформацію, а тоді бомбив. Це вже згодом, навчені гірким досвідом, нічого в соцмережах не писали. Добре, що із Зеленого Гаю вчасно були виведені всі військовослужбовці.

Військовим медикам тоді зі служби екстреної допомоги дали два автомобілі, щоправда, один з них постійно заглухав. Ними і моталися на виклики. Не тільки на­давали допомогу військовим, викликали і на цивільні об'єкти, адже Чернігів бомбили і обстрілювали з різного виду озброєння кожного дня. Хоча, здебільшого, обслу­говували військові підрозділи.
- Тоді, у перші дні війни, не було такої злагодженої роботи, як опісля. Приїхали, забрали поранених і летиш до найближчої лікарні, - розповідає Ольга. - А там було дуже багато поранених, навіть у коридорах лежали.

Треба було рятувати людей

Найважчим психологічно був для Олі перший виклик. Тільки переїхали на нову базу, як довелося їхати до 18 та 21 шкіл. Там рашисти скинули з літака п'ятитонну бомбу, обстріляли ракетами. І те, що по­бачила Оля на місці авіаобстрілу шкіл, жахнуло.

- Цей виклик був складний тим, що був першим. Тебе всю трясе, серце вискакує. І допомогти хочеться, і боїшся. А ти себе тримаєш у руках і повторюєш: «Олю, тре­ба, треба». А там, у 18-й школі чоловіка між плитами затисло, хтось без рук, без ніг. Тоді на місці авіанальоту загинуло 12 людей. Ми вже збиралися від'їжджати, коли хтось крикнув, що під завалами лю­дина, то допомагали рятувальникам і ми. І тільки почнуть розгрібати завали, як у небі літак. Ховаємося. І так було двічі. Ми з того місця тільки чотирьох людей врятували. У 21-й школі жінки готували їсти для воїнів. Була серед них і 12-річна дівчинка, яка допомагала мамі, бутерброди лаштува­ла. Вона також загинула. Її не вдалося врятувати, - розповідає із сумом у голосі фельдшерка.

Одного разу, уже за десь за два тижні від початку боїв за Чернігів, приліт був і на місце їхньої нової дислокації. Оля зі своїм напарником Андрієм поснідали і сиділи у підвалі. Чують - прильоти. Не зрозуміло де. Аж тут начмед кричить: «На вулицю, у нас поранені». Одного солдата відразу повезли до лікарні, а другому осколком порізало шию. Йому надавали допомогу.

- Мою руку прив'язали побратиму до шиї. Іншого варіанту не було. Це назива­ється пальцеве притиснення артерії. Так до самої лікарні я і стримувала йому кров. Везли нашою швидкою допомогою.

І ось на одному блокпосту автомобіль у самий непідходящий момент заглох. А у нас - смертельно поранена людина. Кажу Андрію: «Зупиняй когось». Саме їхали вій­ськові, вони і доправили нас до лікарні. Пораненого бігом в операційну. І я з ним, бо рука ж прив'язана. Слава Богу, нам вдалося тоді врятувати цього солдата. Приходив опісля до мене, дякував. Приєм­но так. Багато таких випадків, коли врятуєш життя, а вони приходять, кажуть: «Дякую». А один солдатик навіть сказав: «Тепер ти - моя друга мама», - сміється Оля.

- Але бували такі випадки, коли не встигали довозити людину, - голос Олі враз міняється, - множинні рани. І ти ніби все правильно зробила, приїжджаєш, а в лікарні дуже багато людей. І оте чекання, десятки хвилин, грає велику роль. Одного разу ми привезли бійця. У лікарні було ба­гато ранених: і військових, і цивільних, у ко­ридорах лежали. Нам кажуть: «Почекайте чотири хвилини». Кажу: «Не можемо. Не­має у нас чотирьох хвилин». Нам кажуть: «Тоді піднімайтеся на четвертий поверх». Прошу: «Давайте на першому, не встигне­мо, треба вже масаж серця робить». Нам не вдалося тоді врятувати людину. У цього бійця було поранення у легені.

- І що відчували після кожного такого випадку?
- Спустошення. І злість на ворога. А іноді картала себе, що, може, мало старалася, треба було краще, аналізувала і звинувачу­вала себе, що не так щось зробила. Хоча старалася, як могла. Це дуже важко, коли на твоїх руках помирає людина. Перший тиждень я дуже багато плакала. Відчува­ла себе не в своїй тарілці. Ніяк не могла усвідомити, що все це відбувається з нами. Чого так? За що? Мені було важко змирити­ся з тим, що отака страшна війна прийшла на нашу землю. Як можна бомбити школи, лікарні, дитячі садки, житлові будинки? Як можна вбивати людей, невинних діток? У моїй голові все це не вміщалося. А згодом я, напевне, загартувалася, набачилася, ви­робився імунітет. Уже не було тих зайвих емоцій, вони притупилися. Не скажу, що звикла, бо до смерті не можна звикнути. Страшно було тільки за своє життя. Але треба було рятувати людей.

«Напевне, я Богом поцілована»

38 днів Чернігів перебував у облозі. Тривали страшні бої на всіх околицях міста. І коли щось траплялося, відразу викликали медиків. А вони похапцем хватали свої тактичні рюкзаки і летіли. Аби швидше, бо кожна хвилина може коштувати комусь життя. І таких викликів було багато. А особливо страшно ставало, коли виїжджали на позиції, які постійно обстрілювали.

- Дуже страшно було там, де йшли бої. Бо постійні обстріли з різних видів зброї. А найбільш лякали мене літаки, бо від авіабомбардування не сховаєшся. Не знаєш, чи до тебе прилетить, чи ні, - роз­повідає Оля. - Одного разу нас викликали у район Новоселівки, там йшли страшнючі бої, усе селище тепер розбомблене. Було двоє поранених. Поки ми приїхали, один вже був двохсотий, а другому надали до­помогу і чекали на евакуацію. І тут знову почався обстріл. Ми - у підвал. І поране­ного з собою. Ти сидиш, і стіни трясуться, і плити над головою, здається, впадуть. Думаю, як прилетить, то враз... Напевне, я Богом поцілована . Страшне пережили, поки Чернігів захищали. Тоді того солдата врятували. А другого, загиблого, з ніг до голови оглянули, і не знайшли ніякого по­ранення, навіть крові. Не могли зрозуміти, що трапилося. А вже потім виявилося, що під бронежилет залетів такий малесень­кий осколок і прямо у серце. У нашому батальйоні за час бойових дій загинуло 13 воїнів. Можливо, когось з них і можна було врятувати. Але медиків не вистачало. У кожній роті має бути медик, а нас на той час було чотири від сили на 500-600 осіб - два фельдшери, медсестра та стоматолог. Це вже зараз медиків вистачає, а тоді був некомплект.

«Оцього я точно ніколи не забуду...»

Були такі випадки, коли доводилося ви­бирати, кому першому надавати допомогу, а хто - нехай почекає. І Оля ці моменти згадує із сумом.

- Є таке поняття в армії - фільтрація. Коли доводиться обирати, кому першому надавати допомогу. Це дуже тяжко. Адже всі поранені, усім болить, усі хочуть жити і кожен чекає на медичну допомогу. А ти маєш комусь першому її надати, а комусь останньому, когось врятувати, а когось - ні. Ми одного разу приїхали на виклик - ворог ущент розбомбив гуртожиток. 17 чи 18 поранених. І вибирай. А нас усього три медика. Це дуже важко. Ти таку від­повідальність на себе береш. І хочеш всім допомогти, і рук не вистачає. Доводилося обирати, в першу чергу, тяжко ранених. Оце той момент, який я точно не забуду ніколи, коли тобі кажуть: «Вибирай - оцього ти спасатимеш чи оцього». Я ж не Бог, щоб комусь давати право жити, а комусь - помирати. Сильно важко було на війні.

Згадує Оля, коли викликали до одно­го блокпосту. Медики чимдуж примчали, дивляться: дідусь на обочині лежить. Осколками перебило руки, ноги, голову. Їхав кудись велосипедом, та потрапив під обстріл. Його вже неможливо було вряту­вати. І таких випадків багато. Кожен із них залишив слід у серці жінки.

- А чи були такі випадки, коли не знали чи не вміли, як надати допомогу? - за­питую.
- Було і таке. У мене ж немає бойового досвіду, та і в екстреній допомозі я ніколи не працювала. Одного разу ми привезли у лікарню пораненого, але врятувати його не вдалося, було втрачено час. Бачимо - задихається. У нього були пробиті легені - закритий пневмоторакс. У таких випадках треба зробити декомпресію - відкачати по­вітря. А у нас ні спеціальної голки нема, ні досвіду. Ні я, ні мій напарник такого ніколи не робили. Це вже зараз у нас у кожного у рюкзаку така голка є, та і навчання у нас тричі на тиждень. Я зараз навчилася всьому, мій професійний рівень значно зріс. А тоді приходилося важко. Везли, як скоріше, аби передати раненого лікарям.

Той місяць для Ольги Коваленко був екзаменом на стійкість і витривалість. Ні дня, ні ночі спокійної. Практично не було можливості поспати. Хіба декілька годин. І знову виклик. І знову мчать рятувати раненого бійця. А опісля побаченого на душі таке спустошення, що і словами не передати.

- Ми майже не спали. З ніг валилися. Окрім своєї роботи, нам доводилося ще заступати на чергування. Бувало, нікого на базі не залишалося, хлопці - хто у розвідці, хто - на спостережному пункті, а ми брали автомат у руки і стояли на посту. Охоро­няли по черзі нашу базу. А потім летіли на виклик. Було дуже важко. Здавалося, фізично неможливо. Але ми витримали.

А душа боліла за сином

Та чи не найбільшим випробуванням для Олі було те, що війна розлучила її з сином. Неймовірно важко було не бачити свого маленького Максима. З ним вона не розлучалася ні на день від його наро­дження. А тепер - вона тут, на фронті, а він ховається з сестрою у підвалі будинку. У Чернігові було дуже небезпечно. Бомбили, обстрілювали ракетами, усе зривалося, палало. Насувалася гуманітарна катастро­фа. У будинку ні води, ні тепла. А малень­ка дитина у сирому підвалі, здригається від вибухів. Тож вирішили вивозити дітей з міста. Молодша сестра з її Максимком, старша сестра зі своєю донечкою одного дня вийшли з напів оточеного міста - знай­шовся чоловік, який провів більш-менш безпечною дорогою. Хоча і було ризикова­но, але у місті залишатися було ще більш небезпечно. Їм вдалося виїхати спочатку до Польщі, потім - до Франції.

І хоча Оля була спокійна, що Максимко нагодований і доглянутий, з родиною в безпеці, але те, що вона не бачить, не чує своєї дитини, її дуже непокоїло.



- Ще коли тривали бої і моя голова була зайнята роботою, я відволікалася від свого суму за дитиною. А ось коли рашисти відійшли, коли стало більш спокійно, то у мене почалися паніки та істерики. Навіть заспокійливі ліки пила та антидепресанти. Ніби все добре, але його не вистачає, що він не поряд, десь далеко... Я дитину чо­тири місяці не бачила. А можливо, усклад­нила мій стан і війна - психологічно важко пережити все, що зі мною трапилося за той місяць. Ось-ось мої рідні мають поверну­тися додому. Чекаю-не-дочекаюся, коли вже пригорну свого синочка. Дуже-дуже зіскучилася.

Знайшла своє місце у житті

Оля давно мріяла про службу в армії. Каже, що з 2014 року. Побачить на вулиці хлопців і дівчат у формі - і заздрість бере. Така гарна у них форма. І на себе подумки приміряє. Чи личитиме? Думала, ось після Польщі піду у армію. Але тоді не склалося.

І ось зараз вона у Збройних Силах України.

- Моя мрія збулася. Звичайно, хотілося б, щоб не при таких обставинах, - каже. - Мені подобається служити. Зараз я у ЗСУ до закінчення військових дій. Але і опісля планую пов'язати своє життя з армією. Я б хотіла і надалі залишатися тут. У мене командир хороший, такі класні хлопці й дівчата, ніхто не курить, не п'є.

Оля пишається Збройними Силами України і що вона у їхніх рядах боронить Україну. Її фронт — медичний.

- Коли приймала рішення: йду чи не йду, вирішила, що зможу врятувати життя наших солдат Подумала, що хтось мож­ливо міг би жити, якби поряд був медик. Потрібно було йти, бо якщо ми зараз усе це не закінчимо, то потім доведеться нашим дітям таке переживати. Щоб було краще дітям, треба було збирати себе в кулак, докупи, і щось робити. Поїхати з міста з дитиною я б теж могла, але я знала, що зможу принести користь на війні. Тим біль­ше була впевнена у молодшій сестрі, що дитина буде гарно доглянута.

Війна змінила жінку. Після побаченого і пережитого вона, каже, що переосмислила свої цінності.

- Головне - людське життя, а не матері­альні речі. Тепер зрозуміла, головне в жит­ті, щоб усі твої рідні були живі і здорові. - каже. - І щоб мир був. Війна змінила всіх нас. Якось сестра каже мені: «Я Максимку не дозволяла обмальовувати шпалери, усе сердилася, мало часу з ним проводила, а тепер накупую олівців, фломастерів - і не­хай малює. Їх же можна буде переклеїти».



Уже пройшло 4 місяці, як із Чернігів­щини українські війська прогнали рашистів. Але ворог не припиняє обстрілювати прикордонні райони. Війна не скінчилася. Зараз Оля несе службу на території об­ласті. Багато часу навчається. Тепер вона багато що знає, чого не вчили у коледжі. Багато вміє. Якщо раніше не знала, як тримати автомат, уперше його побачила на війні, то тепер добре стріляє. Сьогодні вона вже впевнена у собі, виважена, го­това до будь-яких викликів. А мудрості їй не позичати. Слухаю її і захоплююся цією жінкою, її мужністю, яка не побоялася труд­нощів і всі 38 днів оборони Чернігова, під обстрілами і бомбардуваннями, постійно ризикуючи своїм життям, рятувала інші життя. У розмові Оля дуже часто повторювала: «Було дуже страшно». Але вона знайшла у собі сміливість робити таку складну роботу на війні - рятувати життя.

Ольга Коваленко анітрохи не шкодує, що зробила свій вибір на користь армії. Адже стала не тільки на захист Вітчизни, а й свого сина та інших дітей України від рашистів, аби вони жили під мирним не­бом. Вона - патріотка своєї країни, котра на медичному фронті наближає Перемогу.

Р.S. Вже коли матеріал був підготовле­ний до друку, дізналися, що Оля забрала сина. Максимко зараз в Україні і на свій третій день народження був із мамою.

Джерело: газета «Нові Горизонти» від 14.07.2022,  Людмила КОВАЛЬЧУК Фото із сімейного альбому

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: