Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.
 |
 |
 |
 |
 |
Розділ III
ТОРГІВЛЯ
Тривалий час в історичній науці існувала думка, буцімто в XVII ст. відбувся повний занепад української торгівлі. І цей факт, звичайно ж, негативно позначився на стані наукових досліджень, привівши в кінцевому рахунку по суті до відсутності розвідок із проблем торгівлі Лівобережжя в другій половині XVII ст.
В зазначений час торгівля носила переважно регіональний характер. З середини XVII ст., як зазначав Ф.П.Шевченко, розпочалося складання зв'язків між окремими регіонами, між місцевими ринками, що започаткувало появу національних економічних зв'язків. Неабияку роль відігравала в даних процесах Чернігівщина.
Як відомо, посередниками між виробниками і споживачами товарів виступає купецтво, яке виникло на певному етапі розвитку торгових відносин.
У розглядуваний період серед купецтва виникла певна спеціалізація, тобто визначені групи купців займалися продажем певного виду товарів. У Стародубі, наприклад, за даними переписних книг 1666 р., було 15 шинкарів, 2 торгівці кіньми, 2 "харчовых человека", 2 тютюнники, 2 крамарі, 1 горщечник, 1 хомутник, 1 торговець хлібом, 1 обувник, також 12 коробійників, 13 торговців сіллю і 55 осіб без зазначення торгової спеціалізації - просто торгові люди.
За продаж товарів у Лівобережній Україні купці мали сплачувати торгове мито. Встановлювався такий його розмір: іноземні купці мали платити по 30 кіп грошей від возу товару, українські російські відповідно по 10, торгові люди - по 4-6. За сіль, рибу, о купці сплачували по 6 коп. з возу. Також на них накладались сілякі інші збори, а саме: мостівщина (мостове), повідерщина, помірне, возове, поводове.
У Ніжині, наприклад, бралося "на росходи градскіе оть всехь торовь домовихь и пріежжихь" вагового "съ пуда по четире денги сь ведра по две денги", "поведеркового от ведерка по чеху, скотного от куфи горелки золотий од бочки вина подавнему". Від продажу коня, вола і яловиці брали по чеху поводового, від осьмачки зерна - помірне і вагове. У місті дозволялось також браті торгове "од продажнихь лесьнихь привозныхь речей ... на ратушъ і т. д.
На наш погляд, цікавими у відношенні зборів із торговців є й наступні факти з джерел: "кто на шинке варить похочет [пиво. - П.П.] по осьмачке солоду и по золотому грошей повинень дати"а також повинен платити по дві копійки з відра. І далі: "кто на шинке похочеть сытить медь, и оть шинкованныхь дворовь хозяйскихь какь и оть протчихь приходящихь всехь вь городы, и оть ихь погребовь по полуполтине сь погреба давать". Купці міста платили також мостове і "всякіе годовіе".
Приїжджим до міста торговим людям перш ніж приступити до продажу своїх товарів покладалось в обов'язок сповістити про свій приїзд магістратові. Торгувати вроздріб їм заборонялось: "товаїровь никаких врознь непродавать, а продавать оптомь".
З купців Ніжина збиралась і так звана квитова данина, яка йшла на потреби церкви. У 1660 р. місцеве купецтво одержало на деякий час перепочинок від внесення податків у вигляді наданого йому в зв'язку з цим мораторію.
У місті Погарі з купців збирали побори в слідуючих розмірах "съ приежжихъ съ воза по три денги, зъ вещаго товару по чотире денги сь пуда, а кто едеть мимо сь товаромь сь тихь по три денги с воза, мостового по три денги, давнимь образомь и на ратушь съ приежжихь по четире денги, з вещаго товару по четире денги, мостового по две денги".
З кожного вирученого рубля в результаті продажу товарів іноземними купцями бралось по "восемь денегь". Цікаво, що царський уряд у 1666 р. давав настанову в Погарі, а також інших "городехь" під час пропуску купців з інших країн товарів їхніх не перевіряти, "не розбирать и не осматривать", а здійснювати запис згідно "ихь сказкамь", "по вери", "імать росписи за руками". Коли ж виявиться, що хтось із них скаже неправду, потаїть якийсь товар, в такому випадку передбачалось "то утаенное взять все вь казну Государеву безповоротно". "А толко товари чужеземскіе разбирать, а на лицо осматривать и переписывать, и кто буде купцомъ вь большую тягость и во оскорбленіе".
У Козельці - місті сугубо ремісничо-торговельному - побори складались із помірного "оть разной продаваемой пашне ... ваговое поведерковое отъ меду и отъ горелки".
У Стародубі, де переписні книги 1666 р. зареєстрували 107 яворів торгових людей (що становило 11,7% від усього складу населення міста), вищий "оклад" платили 80 чол., а середній й нижчий по 12 чол., а саме: 34 чол. платили "оклад" у 2 копи, 46 чол. - 1 копу, 12 чол. - 1/2 копи, 9 чол. - 1 золотий, 3 чол. - 1/2 золотого.
Якщо загалом в Україні купецтво XVII ст. було ще "розпорошеним", то на Лівобережжі, зокрема в Ніжині, воно існувало як група об'єднаних купців. Тут купецтво одержало публічне визнання мало досить міцну організацію і було настільки сильним, що з ним вимушені були рахуватись навіть гетьмани. Ніжинці наділялись правом безмитної торгівлі в межах країни, яке закріплювалось і царськими грамотами, в яких з нагоди цього вказувалось, що "вь черкаских городахъ вовеки торговымъ людямь нежинскимь торговать безъпошлинно". А за гетьманування І.Виговського для них встановлювався пільговий тариф при зовнішній торгівлі, сума якого була надто мізерною в порівнянні з тими прибутками, які одержували ніжинські купці. Занижений тариф був для них досить вигідним. І це привело до того, що до купецтва міста Ніжина приєднувались купці інших місцевостей Лівобережної України. В юридичному відношенні ніжинське купецтво в XVII ст. підлягало так званій "братській юрисдикції". Така організація розповсюджувалась також і на купців Чернігова та Стародуба, які одержали привілеї, подібні ніжинським.
Та згодом історія засвідчила моменти розрізненості дій купецтва Чернігівщини. В його середовищі намітився певний "розкол". Так, купці м.Ніжина у 1669 р. рішуче боролись за свободу торгівлі для свого міста. У Стародубі вони одержали її від гетьмана І.Самойловича 21 червня 1672 р.: "всехь купцовь места ... Стародубского, на разнихь торгахъ ярморкахъ в державе нашого реименту розними товарами гандлюючихъ, одъ вшелякихь митцевъ и отбираня индукти цале увольняемо".
Пізніше, вже в XVIII ст., у середовищі стародубського купецтва яскраво намітилась тенденція зосередження в його руках монолію на торгівлю воском, пенькою й іншими видами продукції. Велику роботу проводив у цьому напрямі в 1715 р. Полковник Журавка.
Крім українців, купецтво Чернігівщини представляли й вихідці інших народностей. Зокрема, історія засвідчила немало фактів участі в торгових операціях греків міста Ніжина.
Саме Ніжин був місцем зосередження великої колонії греків. Стояв він "на так великой гостинце". У розглядуваний час і ньому пересікались важливі сухопутні торгові шляхи, які вели Україну з одного боку в Москву, Сибір і Поволжя, з другого - в Литву, Польщу й Кримське ханство, а також з'єднували її з країнами Середземноморського басейну та Близького Сходу. Окрім того, це був тоді важливий центр Лівобережної України в адміністративному та економічному відношеннях.
Особливою популярністю користувались серед ніжинський купців-греків Павло і Степан Юр'євичі, які вели широку торгівл в Україні, маючи одночасно зв'язки з Росією і навіть з країнами Балканського півострова. Цікаво, що Богдан Хмельницький 1Я червня 1657 р. наділив їх спеціальним торговим привілеєм.
Павлові й Степанові Юр'євичам "яко людем купецким, аби гандле по містах і містечках українних і всюди з отбиром старих і набирем свіжих товаров, безмитне волно єм было отправовать". Старшині і всьому українському населенню наказувалось повсюдно "по дорогах, гостинцах" пропускати купців і суворо заборонялось чинити їм будь-які перешкоди, щоб з них "подачок неслушних не вимагали, поготовю шарпанини і неслушного здірства ділать не важилисе". Юр'євичам надавалось також право вільного проїзду в торгових справах до Польщі, Литви, Білорусії, "до Волох". В знак вдячності за турботу гетьмана купці охоче підтримували фінансову політику українського уряду.