Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.

Післямова

    Чернігівщині належало важливе місце в соціально-економічному просторі України другої половини XVII ст. Як і загалом на Лівобережжі, в зазначений час під впливом подій Визвольної війни в регіоні відбувалися зміни, що стосуються важливих сфер економіки. Передусім вони торкнулися сільського господарства, провідні позиції в якому займало землеробство. В регіоні відбувався процес перерозподілу землеволодіння та земельної власності.
    Важливим завоюванням Визвольної війни ставало те, що землю одержували суспільні низи. Велике значення мало передусім наділення нею селян. Земля також стала надбанням міщан, козаків. Цим було нанесено відчутний удар по феодальній власності на землю, по феодальних відносинах взагалі. Однак про ліквідацію цих відносин не могло бути й мови. Аж ніяк не можна погодитись із твердженням О.Я.Єфіменко, буцімто "земля була общая" для всього українського народу. Викликає заперечення й висновок Е.С.Філімонова, що "в період звільнення всі межі були знищені й оголошена в Малоросії була "спольность" і "нераздельность" володіння всієї території між "всіма жителями України".
    Особливістю землеволодіння в досліджуваному регіоні було те, що значна кількість землі перебувала тут у руках православної, а почасти й католицької шляхти, яка брала участь у Визвольній війні, виступаючи на боці повстанців. Гетьманат і царський уряд підтверджували її земельні володіння. Санкціонували права на землю монастирів, які мали на Чернігівщині багато земель, різних угідь, а також маєтності. Великі земельні багатства в регіоні належали гетьманам, полковникам і іншій старшині. Матеріал монографії дає змогу стверджувати, що провідні позиції в розглядуваний час тут займало велике феодальне землеволодіння, що дає змогу говорити про панування на Чернігівщині в системі землеволодіння другої половини XVII ст. доволі міцних феодальних відносин.
    Феодальна власність на землю займала в цей час міцні позиції на півночі Київського й Подільського воєводств, на Волині. Сіткою великого феодального землеволодіння була покрита в даний час Росія й Білорусія.
    На півдні Лівобережної України становище було дещо іншим - феодальна система була найбільш ослабленою.
    Визвольна війна відкривала перспективи для розвитку нових продуктивних сил, які зароджувались у надрах феодального способу виробництва. Яскраве вираження це здобуло в розвиткові ремесел та промислів.
    Для досліджуваного періоду характерна картина переростання ремесел у дрібнотоварне виробництво. На Чернігівщині осередками їх розвитку були як порівняно великі міста, так і містечка з невеликою кількістю населення. Випробуваною формою організації ремесел залишались цехи. Поряд із старими відкривалось багато нових цехів, чому сприяла політика органів вищої адміністративної влади. Ці організації стають у багатьох випадках багато-профільними, багатолюдними, більш вільними у своїй діяльності. Ремісники цехів об'єднувались у братства. Однак внаслідок втручання гетьманату й царського уряду у справи цехів, зростання їх повинностей посилюється невдоволення цеховиків існуючими порядкамии, що знаходить прояв у різноманітних формах їх протесту.
    У другій половині XVII ст. цехове ремесло вже не було сильним. Подальший розвиток продуктивних сил підривав цехові устої як на Лівобережжі, так і в досліджуваному регіоні зокрема. Особливо вони не могли витримати "натиску ярмаркової стихії". І поступово цехи, переживаючи своє первісне значення, виживали себе, поступаючись місцем більш прогресивним формам організації промислового виробництва, що було характерним для Чернігівщини і мало тут яскравий прояв.
    Поряд із ремеслом у регіоні існувало багато промислів. Розвинутим були зокрема промисли по переробці сільськогосподарської продукції: млинарство, виробництво спиртних напоїв. Значного розвитку набули такі промисли, як рудництво, гутництво, буддництво тощо. Власниками підприємств могли бути селяни, міщани, козаки. Прерогативи, звичайно ж, належали панівним класам-станам. У другій половині XVII ст. у промислах зароджуються якісно нові форми виробництва, що характерним було й для Чернігівщини.
    У другій половині XVII ст. в результаті поглиблення суспільного поділу праці в землеробстві, ремеслах і промислах, підвищення її продуктивності, в результаті розвитку товарно-грошових відносин на Лівобережжі важливі зміни відбувалися в торгівлі. Значно пожвавились торгові зв'язки між окремими регіонами, місцевими ринками, що сприяло економічній консолідації лівобережних земель - важливої передумови переростання української народності в буржуазну націю. Помітну роль у цих процесах займала Чернігівщина, яка активно включилась у торгові відносини. Під впливом Визвольної війни торгівля позбувалась колишніх обмежень. Можливість торгувати одержали селяни, міщани, козаки, хоч згодом їм стало не під силу витримати ринкову стихію.
    В другій половині XVII ст. на Чернігівщині функціонувала розгалужена система ярмаркової торгівлі. Ярмарки і торги відбувались регулярно і проходили не лише у великих містах, а й у містечках з невеликою чисельністю населення і були добре відомі за межами регіону.
    Купецтво регіону, особливо Ніжинщини, одне із перших одержало публічне визнання, навколо нього об'єднувались купці інших регіонів Лівобережжя. Великий внесок у розвиток як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі зробили грецькі купці Ніжина. Саме завдяки їм український ринок насичувався значним асортиментом товарів, а також розширювався ринок збуту місцевої продукції. Діяльність купців-греків знаходила підтримку з боку гетьманату й царського уряду.
    Чернігівщина - специфічний регіон України. На відміну від інших земель, край розміщений з географічної точки зору в безпосередньому сусідстві з Росією, що сприяло посиленню зв'язків із нею. Саме через цей регіон проходили головні артерії економічних, політичних, етноконфесіональних зв'язків українського й російського народів. Звичайно, це накладало відбиток і на розвиток торгових відносин, сприяло якнайактивнішому включенню Чернігівщини у всеросійський ринок, що мало позитивне значення не лише для регіону, а й у всеукраїнському масштабі. Значно посилились торгові зв'язки краю з Білорусією, рядом інших країн.
    Хоч під час Визвольної війни народні маси й одержували певні соціально-економічні здобутки, однак це було явищем тимчасовим. Панівні класи не забарились повести на них наступ, який із року в рік зростав. Насамперед посилювався визиск селянства. Тяжким було становище всіх його категорій. Особливо тяжко доводилось підданим старшинських маєтностей і монастирів. Феодальний гніт обрушився також на селян "вільних" військових сіл, ратушних селян, підсусідків.
    Підлягає сумніву думка М.Є.Слабченка про те, що селянин ділився з поміщиком лише продуктами своєї праці, а "грошові датки" прибавились до них лише у XVIII ст. Розглядуваний період характеризується співіснуванням у регіоні всіх видів ренти: натуральної, відробіткової, грошової. Феодальна експлуатація селян і тут набирала класичних форм, хоч у певному відношенні була дещо меншою, ніж, скажімо, в Росії.
    Інколи адміністрація змушена була йти на певні поступки по відношенню до селян, одначе якихось істотних змін у їхнє життя це не приносило. Адже в цілому гетьманат і царський уряд виступали поборниками феодалів, дбали про зміцнення їх позицій і направляли свої зусилля на закріплення станової нерівноправності селян.
    В пута феодального гноблення втягувались міщани регіону, на яких також обрушувався шквал всіляких податків і повинностей. Особливо дошкуляла підводна повинність, різноманітні побори на військові потреби тощо.
    У зв'язку із розоренням міст в ході військових подій деяким із них надавались певні привілеї (Ніжин, Любеч, Кролевець, Чернігів, Остер), включаючи й звільнення мешканців від податків, однак то був захід вимушений і результати його не носили постійного характеру.
    Підлягало експлуатації й рядове козацтво. Втрачало чинність здобуте населенням у ході Визвольної війни право вільного переходу із одного стану до іншого.
    У відповідь на посилення феодального гніту трудове населення міст і сіл чинило відчайдушний опір феодалам, який супроводжувався різноманітними формами протесту й боротьби. В Росії кульмінаційним пунктом антифеодальної боротьби другої половини XVII ст. по праву вважається селянська війна під проводом С.Т.Разіна. Відрадно, що участь у ній брали й вихідці із Чернігівщини.
    Матеріал монографії переконливо засвідчує важливу роль Чернігівщини в загальноукраїнському соціально-економічному процесі другої половини XVII ст.