GOROD.cn.ua

Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.

Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст. First Previous Next Last

Розділ II

РЕМЕСЛА ТА ПРОМИСЛИ


    Чернігівський полковник Григорій Жданович, дбаючи про становище стрільців у Сосниці, в листі-зверненні до місцевих сотників 12 червня 1686 р. розпоряджався, щоб і надалі вони "при волности звыколй зоставали" і "абы тымъ мененнимъ тридцатемь стрельцомъ жадень в стрелянню зверей перешкоди чинити неважился якой колвекь кондиціи человекь". Полковник залишав за ними й право вирубки дерев в пущи.
    Виявлені нами джерела дають змогу пролити світло на кількісний та особовий склад стрільців Городнянської й Седнівської сотень, встановити, з яких саме населених пунктів вони були. Так, наприкінці 1677 р. стрілецьку громаду поповнили Сидір із села Хоробрич, Тишко Гладкий із Хотивлі, Федір Молсеєнко, Лаврін Хмаренко й Федір Мартиненко із Нових Борович. Стрілецьким отаманом став сосницький житель Сидір Моцара, який "задля лепшой помочи до тоей жъ служби стрелецкой" звільнявся від послушенства. Полковник Василь Борковський у листі від 5 грудня 1677 р. зобов'язував згаданих стрільців старанно й добросовісно виконувати свої обов'язки "около лову зверинного" і тим самим заробляти "наилепшую ласку нашу".
    Через певний час стрілецька громада Седнівської й Городнянської сотень налічувала більше трьох десятків осіб. Яків Лизогуб, підтверджуючи у вересні 1685 р. їх права, суворо попереджував козаків і посполитих людей, щоб ніхто з них "атаманови товариству Его в тихь пущахь в ловеню зверу перешкоду чинити неважился". Мешканців сіл, у яких трапиться бувати стрільцям, полковник зобов'язував давати їм хліб, сіль і підводи.
    У кінці XVII ст. кількість стрільців у вказаних сотнях зросла до 40. Полковник Юхим Лизогуб і Павло Полуботок також залишили їх при попередніх правах і "вольностях". "...А однакь мети хочемь, - зазначалось у листі останнього (травень 1705 р.), - абы стрелци простуючие якь для зверу вь пущу такь из пущи проводячие зверу людемь посполитимь по селахь в имь лове в вымогаиню вымислнихь кормовь и напоевь горелчанихь не важилися чинити".
    У XVIII ст. права стрільців і пташників підтверджували Скоропадський, Апостол, Розумовський, Військова Канцелярія, Малоросійська Колегія.
    Кількість їх зростала. В середині XVIII ст. в Почепській волості було 75 стрільців, Городнянській сотні - 68, Мглинській - 40, Седнівській - 20. В.Л.Модзалевський обмежується існуванням стрільців лише в Почепській і Мглинській сотнях, де, на його думку, вони становили значну кількість серед козаків.
    За даними від 23 жовтня 1774 р., підготовленими в Генеральний суд, у Чернігівському полку налічувалось 163 стрільці. Староборовицькому курені Седнівської сотні їх було 67 чол. (курінних - 16, села Хотуничі - 21, с.Петрівки - 14, с.Турії - 16), у Перепиському курені - 43, Хоробрицькому - 30 (с.Ваганичії 7, с.Хоробричі - 17, с.Хотівля - 6); у Мощонському курені - 23(с.Автуничі - 5, с.Мощонка - 11, с.Старосілля - 7).
    В основному стрільці були козачого й стрілецького звання. 10 осіб мали посполите "звание" (Стародубський курінь - 1 чол. Переписький - 4, Хоробрицький - 3, Мощонський - 2 чол.) Один із них - підсусідок. Яків Рогаль (Переписький курінь) - син священика; у стрільці вписаний у 1761 р., двір і грунт купив у стрільця Івана Михаленка.
    Слід зазначити, що предки 65 чол. (понад 40%) були визначені в стрілецьке звання полковником Василем Борковським у 1672р. Найбільше спадкових стрільців мав Староборовицький курінь І 44 чол. (понад 68%). Більше 30 стрільців полку за терміном давності не змогли вказати, коли й ким їх предки були вписані в стрільці. 88 чол. (понад 54%) проживали на козацьких грунтах, найбільше таких було в Староборовицькому курені - 56 чол. Білі 40 осіб мешкали на грунтах стрілецьких.
    Значились серед стрільців і вихідці з-за кордону, як правила із Польщі (Староборовицький-курінь - 2 чол., Переписький курінь - 1 чол., Хоробрицький - 1 чол., Мощонський - 1 чол.) Деякі особи із списку офіційно не були вписані в стрільці.
    Пташників у Чернігівському полку в 1774 р. налічувалось 10 чол. (курінні пташничого Ольшанського куреня - 3 чол., села Волинки - 2 чол., села Чорнотич - 5 чол.). Всі вони були "званія козачого". Хто й коли вписав їх предків із козаків у пташники невідомо. Всім пташникам "грунти" дістались по спадковості. А мешкали вони "на грунтахї" пташничих, лише Іванові Пархоменкі належали "грунти" козачі.
    Стрілецький промисел був прибутковим для властей. У джерелах зазначається, що стрільці й пташники покликані були "чиї нити вигоду" гетьману, полковникам, а також цареві. Вони забезпечували їх дичиною, звіриними шкурами й медом, а також поставляли для потреб царського двору в живому вигляді соколя кречетів, челігів. У 1658 р., наприклад, цих птахів там було понад дві тисячі. Доречно зазначити, що взимку 1662 р. партію кречетів привезли до Москви із Сибіру. Спеціальною царською грамотою від 24 лютого 1662 р. передбачалось воєводам і приказним людям міст по дорозі від Верхотур'я і Тобольська "помытчикомь подь наши птицы велеть давать подводы, сколко надобно, и оглушать ихь кь Москве тотчась, безь задержанія". Цар наказував також слідкувати за тим, щоб птахів перевозили досить обережно, щоб їм "порухи никакіе не было". За порушення наказу Олексій Михайлович погрожував відбирати у воєвод і приказних людей помістя й вотчини, а винних ямщиків "бить кнутомь, чтобь имь впредь ... быть противнымъ не повадно было".
    На стрільців "по давнему обыкновенію" накладалась повинність. Спочатку вона була натуральною, визначалась "тилко зверомь". Щорічно стрільці Городнянської сотні здавали 50 куниць, 50 лисиць, триста пар "ряпцовь", 120 зайців. У XVIII ж столітті у зв'язку із зменшенням звірів у лісах вона була замінена грошовою. І стрільці платили "в Скарбь войсковій подлежащій годовій акладь". В Мглинській сотні в 1756 р. вони внесли 393 руб. 84 коп. "окладу". Царським указом від 28 січня 1724 р. для стрільців згадуваної вже Городнянської сотні його розмір визначався сумою в "половтораста рублей в году". Звертаючись до отамана Федора Михієнка, Петро І категорично настоював і застерігав: "даби ты оной окладь платиль на вся годи безь доимки, а ежели сполна платить не будешь, и оное взято будеть із вашихь пожитковь".
    Становище досліджуваної категорії людей було не таким уже й легким. В будь-який момент стрільців і пташників могли залучити до військової служби. Вони терпіли значні утиски з боку адміністративної влади, старшини, які аж ніяк не могли примиритися з тим, що стрільці мали право користуватись приватновласницькими угіддями. І непоодинокими були випадки, коли доля змушувала їх відрікатися від свого привілейованого становища й шукати захисту під опікою сотників. У 1673 р. царський уряд розшукував стрільців-втікачів, які мешкали в Почепі, Глухові й Новгород-Сіверському.
    В досліджуваний період у заплавах річок Десни, Дніпра, Судості, Сожа, Іпуті, Убеді, Івоту й інших водилось немало бобрів. А тому на Чернігівщині існував промисел, зв'язаний із бобровниками - людьми, покликаними займатись полюванням на цих цінних звірків. Важливими осередками бобровництва в регіоні були населені пункти північної його частини, а також Остер, села Крехаїв, Виповзів, тощо. Подібно до стрільців і пташників, бо бровники жили общинами, обирали з-поміж себе отамана, користувалися певними пільгами й привілеями. Поряд з тим, будучи джерелом збагачення для властей, вони несли й повинності. Спочатку повинність носила натуральний характер (бобровники щорічно поставляли "в казну" 10 бобрів і 20 видер). Згодом же вона була замінена грошовою. Починаючи з 1727 р., бобровники платили в рік 123 руб. 50 коп.
    До середини XVIII ст. кількість бобровників різко скорочується. В Чернігівському полку їх на цей час налічувалось 63 (Сосницька сотня - 33, Седнівська - 16, Волинська - 5, Киселівська - 9), у Стародубському полку лише 7 (Мглинська сотня -. 4, Погарська - З). Погіршилося і їхнє становище. Бобровників Олександрівки й Верхолісся (поблизу м.Сосниці) у 1731 р. названо бідними людьми. Чимдуж посилюється наступ на них з боку багатих верств населення, впроваджується згін їх із землі. Так, за показаннями значкового товариша Павла Дурського від 4 листопада 1764 р., бунчуковий товариш Андрій Стахович "неподлежач ще" заволодів "дворами зъ грунтами" бобровників Микити й Максима Тищенків та стрільців Олексія Банадика, Георгія Бондаря, Івана Гавриленка, Мартина Коваля, Марії Шевчихи (с.Мощонка Городнянської сотні), а також двома Калеєнковськими дворами в с.Хоообричах та Устименковим "стрелечимь дворомъ" у с.Переписі.
    Незважаючи на спроби підтвердження прав стрільців, пташників і бобровників Малоросійською Колегією в 1765 р., дані промисли поступово занепадали, а. в кінці XVIII ст. повністю припинили своє існування. Згідно з указом 1783 р. людей даної категорії зараховано в розряд "казеннихъ поселянъ".